Престіл Божого Милосердя

Свята Тайна Покаяння

Ісус Христос після свого воскресіння, перед тим, як вознісся на Небо, явився своїм Апостолам і сказав: «Прийміть Духа Святого, кому відпустите гріхи, будуть від­пущені, а котрим затримаєте, будуть за­тримані» (Йо. 20, 22–23). Тими словами Ісус Христос установив Св. Тайну Покаян­ня, в якій не людською силою, а силою Бо­жою відпускаються гріхи. Та сила Святого Духа не залишилась тільки на Апостолах, але перейшла і переходить на їхніх наступ­ників, тобто на єпископів, а через них – на священиків. Коли Єпископ висвячує свя­щеника, тоді йому уділяється сила Свято­го Духа для відпущення гріхів. Отже, у Св. Тайні Покаяння священик відпускає гріхи не своєю силою, а силою Божою. І це та Свята Тайна Покаяння, яка є трибуналом Божого Милосердя, це Тайна, що нищить і повертає душі образ Божий, творить душу святинею Святого Духа, повертає спокій совісті і надприродне життя з освячую­чої ласки. Тільки тут є порятунок і лік на смерть душі через гріх.

Ісус Христос вислужив нам всю силу відпущення гріхів у Св. Тайні Покаяння. Однак Він вимагає, щоб і грішник виконав те, що йому належить, щоб могти гідно від­правити Св. Тайну Покаяння і доступити прощення гріхів. Наші люди думають, що вистачить тільки сповідатися, визнати грі­хи, і тому називають Св. Тайну Покаяння сповіддю. Ні, то тільки одна частина Св. Тайни Покаяння. І тому наші люди хоча й часто сповідаються, але не виконують усього, що потрібне для відпущення грі­хів. Не один прийде до священика, вкляк­не, скаже кілька гріхів, помахає головою, вдариться в груди і думає, що вже відбув Св. Тайну Покаяння. Через це хоч і часто сповідається, але негідно відбуває Св. Тай­ну Покаяння, тому й не отримує прощення гріхів, бо приступає до Таїнства поверхово.

Які ж умови потрібно виконати, щоб була добре прийнята Св. Тайна Покаяння? Їх п’ять, і слід добре їх запам’ятати, як сво­їх п’ять пальців на руці.

  1. Іспит совісті.                                                                                                                                                                                           Згадуємо свої гріхи від останньої добре відбутої Св. Тайни Покаяння. Від останньої доброї, бо якщо минула була зла, оскільки затаїв гріх, не мав жалю або загалом була прийнята по-святотатськи, тоді треба зга­дати свої гріхи від цієї Сповіді, коли вико­нав усі умови і вона була доброю. Хто не може згадати, тоді треба зробити загальну Сповідь, тобто згадати гріхи з цілого жит­тя або від останньої загальної Сповіді, яка точно була доброю.

Чи людина може згадати, що робила і говорила 30 днів тому, в тій самій годині? Звичайно, ні. Як тоді нам згадувати гріхи за більший проміжок часу? Відповідь: треба просити світла Духа Святого, щоб допоміг згадати всі наші провини, просити допомо­ги в Матері Божої. У цьому наміренні перед тим, як почнемо пригадувати гріхи, треба помолитися (з молитовника) перед Сповід­дю або бодай промовити молитви «Царю Небесний» і «Богородице Діво» тощо. Від цієї щирої молитви часто залежить добрий плід нашого покаяння.

Для доброго іспиту совісті потрібно взя­ти молитовник, у якому є зразок гріхів за 10 Заповідями Божими, головними гріхами, обов’язками стану… Коли їх багато, мож­на записати на листку і прочитати під час сповіді, щоб пізніше не мучила думка про забутий гріх. Якщо особа допустилася тяж­ких гріхів, то треба собі пригадати, як ча­сто їх поповнювала. Легкі (називаємо їх ще повсякденні) гріхи не конечно згадувати, але дуже корисно. Слід замислитися, чи якісь особливі обставини не змінять гріха або його побільшать. Іспит совісті перед сповіддю стане легшим, якщо робитимемо його кожного дня ввечері.

2. Другою і надважливою умовою є жаль за гріхи.

Св. Тереза Авільська бачила з Божого допусту пекло і говорила, що 90 відсотків злих сповідей і зазнання вічного прокляття душ є через брак жалю за гріхи! Найваж­ливішою річчю у Св. Тайні Покаяння є жаль за гріхи, тобто, великий біль душі і обрид­ження гріхів, поєднані з постановою біль­ше не грішити. Цей біль у душі ми матиме­мо тоді, коли наш розум спізнає, що ми зле зробили своїми гріхами, а воля наша щиро признається до провини, осудить усі свої гріхи, спротивиться ними і скаже, що ніко­ли вже більше цих гріхів не хоче робити. І цей жаль обов’язково слід зробити перед тим, як приступимо до священика на спо­відь. Проаналізувати, що ми сподіяли сво­їми гріхами для себе і для Господа Бога? Через свої гріхи (навіть один тяжкий гріх) ми втрачаємо Небо, де вічна радість, не­має смутку, болю і жодного терпіння, а по­стійна і вічна веселість з Господом Богом, ангелами і святими. Там людське серце не прагнутиме абсолютно нічого, наповниться повнотою щастя. І все це ми могли втрати­ти за свої гріхи. Який жаль, який нерозум втратити вічне щастя і радість?

Мої гріхи спаплюжили мою душу, вона, будучи в ласці освячаючій, була мов ся­ючий ангел, а стала вся духовно чорна і бридка Богу, ангелам і людям. Св. Катери­на Сієнська хотіла бачити, як перед Божи­ми очима виглядає душа в тяжкому грісі, то Бог повідомив її, що вона того вигляду не зможе знести і помре, тому Він покаже їй тільки, як виглядає душа в легкому грі­сі. І ця свята побачила такий «страшний вигляд», що це завдало їй великого болю і жаху, що промовила: «Боже, волію до кін­ця життя стояти босими ногами на розпе­ченому вугіллі, тільки щоб більше того не бачити». А що ми робимо зі своєю душею, коли вона поповнила тяжкий гріх і то не один, а десятки, сотні разів? Як вона ви­глядає? А пізнай ще на що заслуговуєш за бодай один тяжкий гріх, бо як вчить нау­ка Католицької Церкви, коли помреш з ним навіть одним і тяжким гріхом, то душа йде на вічну муку пекла. Розваж, як зможеш там витерпіти, як зможемо там бути у тих адських муках? Вогонь земний – це про­холода у порівнянні з пекельним вогнем. Уявіть собі, що палець ставимо над вогнем сірника чи свічки (маленького вогника), але ми за 5 секунд відчуємо неймовірний біль, якого неможливо знести. А у вічному пеклі буде ціла душа і тіло, кожна клітинка як резпечене залізо, і то не 5 секунд, не 1 хвилину (людина вже б згоріла на зем­лі), не 1 годину, не 1 день, не 1000 років, не мільйони років, а без кінця і краю, буде там постійно, безповоротно, буде вічно му­читися і зносити ті болі! За що? За свої ж хвилеві гріхи. Хіба не варто їх ненавидіти, хіба не варто їх позбутися і більше не грі­шити? Ось так подібно маємо розважити, щоб збудити в собі недосконалий жаль за гріхи, який має на увазі власну духовну втрату, але який достатній вже для доброї сповіді і розгрішення.

Але це не все, що ми зробили своїми гріхами, пізнаймо ще глибше. Ми своїми гріхами образили і зневажили найсвятішо­го Бога, своє найвище Добро! Зневажили свого Сотворителя, Дателя свого життя, всіх дарів і ласк, ми немов плювали Йому в лице за Його добродійства. Більше того, ми своїми гріхами розпинали наново Ісуса Христа. Кожен цвях – це мій гріх, це ми списом своїх гріхів пробивали Найсвятіше Серце Ісуса. За що? За те, що Він стіль­ки добродійств зробив? Поселив у чудовій землі, зробив нас своєю дитиною і спад­коємцем Неба, дарував нам Небо та ділив­ся своїм небесним щастям. Для того вмер страшною смертю на хресті і пролив всю свою Кров. Дозволив кормити наші душі Пресвятим Тілом і Кров’ю в Євхаристії, так часто прощав нам гріхи в Тайні Покаян­ня та стільки часу милосердився і терпів нас, чекав на опам’ятання та навернення. Хіба не збудиться з цього усвідомлення хоч дрібка жалю? І хіба зі сокрушенним сер­цем і любов’ю не слід сказати як блудний син: «Боже, прости мені, бо згрішив я пе­ред Тобою і Небом? Хай наш погляд падає на розп’яття і ми духом цілуймо і жаліймо його, що таку зневагу завдали Серцю Ісу­совому. З цих спонук у серці збуджуєть­ся досконалий жаль, який не дивиться на власну небезпеку гріха, а зважає, що ми своїми гріхами завдали доброму Богу, і з цього біль душі зроджує в нашому серці до­сконалу любов до Бога. Стараймося навчи­тися збуджувати досконалий жаль, напри­клад добре його практикувати щовечора на вечірній молитві після вечірнього іспиту совісті. Він дуже важливий, бо коли люди­на попадає в небезпеку смерті (напр. ава­рія і близька година смерті) і має на душі смертельний (тяжкий) гріх, а немає свя­щеника, щоб посповідатися, тоді конечно потрібно збуджувати досконалий жаль за гріхи з любові до Бога. Він посередньо (з бажанням в майбутньому сповіді і визнан­ня цих гріхів) випрошує в Бога прощення і душа не йде на вічне прокляття. Тому вмій­мо його збуджувати в серці.

3. Третьою умовою доброї Св. Тайни По­каяння є рішуча постанова поправи.

Тобто сильно постановити собі, що при допомозі Божої ласки будемо відтепер уни­кати всякого гріха і всякої небезпечної на­годи до нього. Св. Тома Аквінський каже: «Доки не відірветься воля від гріха, доти й не може бути відпущений ані гріх смертель­ний, ані гріх повсякденний». Не всі люди мають сильну постанову, бо не один поста­новляє собі, але своїх добрих постанов не дотримує. Це люди, які немов звозять мате­ріал на будівлю, але не беруться до будів­ництва. Біймося таких пустих постанов, бо, як кажуть святі, дорога до пекла вимощена добрими постановами, яких однак не вико­нано. Ця тверда постанова має включати в себе уникнення кожного гріха без винятку, а також і найближчої або небезпечної на­годи до нього (це можуть бути речі, місця, особи чи товариства, які спонукають нас грішити). Мусимо зробити план дій, як ма­ємо чинити після сповіді, особливо коли буде спокуса до гріха чи попадемо в об­ставини, коли можемо згрішити, та рішуче постановити та використовувати необхід­ні засоби, які дозволять нам не впадати у гріх.

4. Щиросердне визнання гріхів перед священиком у Сповіді – є четвертою умо­вою.

Маємо завжди пригадувати собі, що у Тайні Покаяння я визнаю гріхи, найперше, перед Христом, а священик тільки Його знаряддя. Священик має сувору таємни­цю Сповіді, не має права виявити ніде ра­зом особи і її гріхів, навіть у суді під при­сягою на Євангелії, священик має казати «не знаю». Таку святість і недоторканність Католицька Церква зберігає у Тайні По­каяння, щоб ніхто не боявся, не стидався приступити і визнати свої гріхи та отримати прощення від заступника Христа на землі. Тому ніколи не затаюймо гріхів, навіть най­бридкіших. Не думаймо, що священик буде думати чи пам’ятати про нас зле – ні, він дає добру пораду і все забуває, так само як Бог прощає і не згадує. Священик, навпа­ки, думає і радіє, що та особа стає святою та чистою на душі. Якщо тут затаїш, Бог виявить у Небі і тебе засудить, а коли тут визнаєш – Бог їх не згадає у Небі і про­стить. Також у сповіді не слід оправдува­тися, наводячи причини, що спонукали нас до гріха, або применшувати свої провини. Осуджуй тепер себе по справедливості і по правді без жодних поблажок і виїмок, й у вічності не зазнаєш суду справедливого, а лише Милосердного Бога.

5. Належне відправлення покути.

Покута – це лік на душу. Вона має з обов’язку відривати від гріха і нахиляти до утвердження чесноти у розкаяній душі. Сьогоднішні покути надзвичайно поблаж­ливі, але це священики роблять, щоб не вбити в каянникові бажання йти знову до сповіді і до Церкви. Тому коли священик і надасть трошки більшу покуту, не треба бунтувати, а дякувати, що він так чинить для добра нашої душі.

З життя блаженного о. Івана Авіля діз­наємося про такий випадок. Його заклика­ли до хворої помираючої молодої дівчини, що хотіла в нього висповідатися. І ось він із братом-монахом прийшли до хворої. Поки о. Авіля сповідав, брат був у другій кімнаті, але бачив здалеку, що якась темна рука тримає за горло дівчину, і не міг цьому якось зарадити. Прийшовши до монастиря, брат розказав настоятелю про видіння, а цей, переживаючи за душу дівчини, пішов ще раз до хворої, щоб добре випитати, чи та не має ще якогось гріха. Та коли при­йшов, було вже пізно – дівчина померла. Переживаючи за вічність цієї душі, о. Іван Авіля молився перед Найсвятішими Дара­ми за її душу, щоб вона не була відкинута від Бога. І тут почувся великий шум, бряз­кання ланцюгів. Коли отець зі страхом по­вернувся, то побачив: перед ним постала зв’язана від стіп до голови в ланцюгах, у страшному виді та дівчина. Вона мовила до нього: «Надармо молишся за мене, бо я в пеклі! Я згрішила з молодим хлопцем грі­хом нечистоти. І хоч мене це мучило, і я сповідалася, та ніяк при жодній Сповіді не могла визнати зі страху і сорому цього грі­ха. І навіть коли була на твоїх місіях, сло­ва науки прошивали мою совість гарячими стрілами. І я у своїй хворобі постановила нарешті висповідати цей гріх. Але біда мені була, коли б почала сповідь з цього затає­ного гріха і своїх святотатських Сповідей і Св. Причасть, була б врятована, а я почала з дрібниць, а потім не мала сили визнати найбільші гріхи. Я назавжди проклята, на­марно молишся за мене». Отець Авіля за­питав: «Що тепер тебе найбільше мучить?» Вона відповіла: «Це те, що так легко могла спастися, визнаючи свій гріх у сповіді». І з криком відчаю зникла. Ось що чекає душу, яка зле сповідається.

Тому добре виконуймо п’ять умов Св. Тайни Покаяння (Сповіді), щоб мати добру сповідь, прощення гріхів і доступ до вічного щастя в Небі: 1. Іспит совісті; 2. Жаль за грі­хи; 3. Рішуча постанова поправи; 4. Сповідь (визнання гріхів); 5. Відправлення покути.

о. Андрій Коваль, СБССЙ