Не свідчи ложно на ближнього твого
Дорогі у Христі, Св. Єлизавета, португальська королева, яка померла 1336 р. мала довіреного слугу, що від її імені роздав щедрі дари, милостині. Його товариш, що був на послугах у самого короля, позаздрив йому. Під час ловів, коли він товаришував володареві, очорнив свого товариша. Король повірив у наклепи і вирішив покарати смертю невинного слугу своєї дружини. Однак задумав зробити це тайкома. Вертаючись з полювання, зайшов він до кочегара й наказав йому завтра вранці напалити в печі аж до червоного і коли до нього прийде молодий чоловік і запитає, чи королівський приказ виконаний, негайно схопити і кинути його в піч. Кочегар зробив, як велів господар. Наступного дня вранці король дав приказ вислати слугу королеви до кочегара і запитати, чи той виконав наказ короля. Невинний слуга, не відчуваючи ніякого лиха, по дорозі вступив до церкви й вислухав Службу Божу. У цей час наклепник побіг до кочегара довідатися, чи його невинний товариш згорів у вапняній печі. Питається, чи наказ короля виконано. Цей без задуми схопив і кинув його в піч. Слуга королеви, довідавшись, розказав це своїй королеві. Вся ця подія скоро дійшла до короля. Він зрозумів свою велику помилку, що не треба вірити доносам, бо вони часто неправдиві, а з ними будуть і несправедливі рішення. Наклепник отримав свою заплату. Хто під кимось яму копає, сам до неї впаде.
Ця давня історія дуже часто повторюється. Господь Бог неустанно повторює устами своїх слуг, провідників і місіонерів: «Не свідчи ложно проти ближнього твого».
П’ятою Заповіддю Божою Господь Бог охороняє наше тіло, сьомою – дочасні матеріальні добра, а восьмою захищає наші духовні цінності, нашу честь, добре ім’я.
Добре ім’я – це цінне добро, без якого тяжко жити у світі. Слава доброго імені полягає в тому, що люди добре про нас думають і добре відгукуються.
Св. Дух говорить: «Добре ім’я – краще, ніж великі багатства». Це найбільше багатство, яке є джерелом матеріальних дібр. Через добре ім’я маємо в людей повагу, довіру і любов.
Удар бича, каже Мудрець Божий – робить синяк, а удар язика – ламає кості (Сир. 28, 21). Багато людей лягає від меча, але не стільки як від язика. Ап. Яків прирівнює язик до вогню: «Глядіть, який вогонь малий, а запалює величезний ліс». І язик, як вогонь, займає своє місце серед наших членів, але бруднить усе тіло й занечищує наше існування. Усілякі роди диких звірів та птахів, морських потвор були приборкані і приборкуються людським хистом. Язика ж ніхто з людей не може вгамувати: він – зло, що спокою не знає, наповнений смертельною отрутою». Та й не дивно, що так легко призводить до надужиття. Якщо легковажно даєш свободу язикові, тоді він стає однією з найбільших причин Божої образи і шкоди ближньому. І скільки ж то мільйонів безнастанно дають волю своїм язикам.
І тому ми, дорогі в Христі браття і сестри, саме тепер більше, ніж коли, зобов’язані пам’ятати про Христові слова: «Ви чули, що було сказано давніше: Не клянись неправдиво. А я кажу вам: Хай буде ваше слово так – так, ні – ні, а що більше цього, то від лукавого». Тим самим Господь наш противиться і осуджує не тільки властивий гріх проти восьмої Заповіді Божої, тобто очорнення, але про інші провини проти доброї слави і честі наших ближніх (обмов, зневаги, осудження, підозріня, сіяння незгоди), що випливають із-за балакучості, яка, за словами Св. Письма, не буває без гріха. Бо саме в наш час увесь світ заливає день і ніч не море, а океан слів, розмов, розголосів телефонних, телевізійних з усіх кінців землі.
Якщо комусь приписувати гріх чи що-небудь зле, чого він не робив або несправедливо побільшував якусь його ваду – це очорнення. Воно, звичайно, пливе з жадоби помсти, яка була в серці злої жінки Потіфара. Це вона очорнила перед чоловіком невинного Йосифа, ніби-то він хотів її знеславити. Хоч насправді все було навпаки. Це саме він ніяк не хотів погодитися на її грішні залицяння і намови. За те невинного кинули в тюрму і закували в кайдани і хто-зна, що чекало б Йосифа, якщо б Господь Бог не взяв його у свою окрему Божу опіку за високе почуття моральної чистоти.
І бачимо, як з ненависті юдеї очорнили самого Христа перед судом римського намісника, буцім-то він підбурює народ і забороняє платити цісареві податки. Але перед тим вони підступно спокушували Христа, бажаючи зробити з нього бунтівника проти цісаря. Проте отримали ясну відповідь Христа: «Дайте Богові Боже, а кесареві – кесареве».
Ще більше вони намовляли чоловіка, що був сліпий від народження і чудесно прозрів завдяки Христові, щоб засвідчив, що він грішник. Однак він у своїй простоті навіть не знаючи, чому вони виступають проти Ісуса, відважно спротивився тій диявольській намові: «Ми знаємо, що Бог не вислуховує грішників, коли ж хтось побожний і волю Його творить, того вислуховує (Йо, 9, 31). Був би Христос не від Бога, нічого такого мені, сліпородженому, не міг би зробити!» (пор. Йо, 9. 31) Вже з наведених прикладів видно, що кинути на когось наклеп – гірше, ніж його обікрасти, бо особиста гідність і добра слава є найвищим добром людини.
Очорнення – то лукаве зазіхання злобного напасника, що наносить моральну смерть невинному ближньому. А що ж вже говорити, що діється У неправдивих судах, де насильно вимагають, щоб підсудний сам себе очорнив у неіснуючих злочинах. І нема різниці, чи робить це хтось один проти свого ближнього, чи влада проти своїх підлеглих, бо кожне очорнення кличе до неба о помсту.
Не свідчитимеш ложно на ближнього твого. А що маєш робити? Будеш любити ближнього твого, як себе самого (Мр. 12, 31). Ісус додає: «Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив» (Йо, 15, 12).
А як він нас полюбив, хоче щоб ми наслідували його в цій любові, про це навчають нас наступні слова Христа: «Ніхто не спроможний любити більше тоді, коли він за своїх друзів життя віддає». Такої любові Христос чекає від мене. А тепер погляньмо яким противним є гріх обмови, очорнення у цій любові Христовій.
Скільки є розбитих сімей, подружжя через згубні наслідки гріха, пліток, очорнень і наклепів. Скільки сліз, прокльонів нарікань людей, розбитих сімей, тих, які позбавлені праці, невинно засуджених в тюрмах чи таборах примусової праці.
Але пригляньмося, дорогі мої, як легко люди цих гріхів допускаються.
Наприклад, якась людина звичайне щось розкаже. Це може бути невинна річ чи жарт. Друга людина почує, для прикраси добавить щось від себе і пустить дальше. Коли ж ця сама вістка перейде через десятки людських уст і вух, вона виростає в страшну кривду, обмову і наклеп, що руйнує, найперше, добре ім’я і славу людини, підриває загальне довір’я до неї, руйнує родинне співжиття чи наносить матеріальну чи суспільну шкоду.
