ЛЮДИНА, ЩО ВТРАТИЛА НЕНАВИСТЬ

Справжня історія, яку почув отець Ернест Ларсен.

Я – мексиканець. Я був одним із головних вождів мексиканської революції двадцятих років. Через багато років, коли я примирився з Богом, священик запитав мене, скільки лю­дей я погубив. Згадуючи маленькі бідні села, купи понівечених трупів, відчайдушні крики вдів і сиріт, я був змушений з соромом від­повісти: «Отче, чи знаєте Ви, скільки людей можна вбити з кулемета?»

Наша старанність у цьому божевіллі не мала меж. У ті часи дітям дуже рідко дава­ли солодощі. Тому підкупити дітей було дуже простою справою – вони продавали Гостії, які отримували під час Причастя. Діти міняли їх на цукерки. Богохульних чорних мес, на яких я був присутній, було безліч.

Після того, як ми знищували Гостії, при­ходила черга обраних богів. Число побитих нами священиків і монахинь, яких ми збезче­стили, було величезним. Здавалося, моє чор­не життя продовжуватиметься нескінченно. До Гваделупи! То був переломний момент.

Сьогодні всім відомо про те, що під час революції кілька фанатиків підклали динаміт під скло, де зберігалася мантія Хуана Дієго в Катедральному соборі міста Мексико. На цій мантії зображено нерукотворний образ Пресвятої Діви з Гваделупи. Динаміт вибух­нув і вигнув металевий хрест, що знаходив­ся неподалік святого образу. Проте скло, яке закривало обличчя, не розбилося. Вибух не завдав більшої шкоди, ніж легкий вітерець. Я знаю це! Я був там!

То був переломний момент всієї революції. Пречиста Діва Марія звернулася до нас. Втім, не вона одна. Де-не-де матері, які дивувалися з нашого сатанинського життя, навчали своїх дітей молитися за грішників. Я почав загля­дати в церкви. Не часто. І не для того, щоби помолитися. Я лише відчував біль усередині моєї порожньої душі, яка тягла мене туди. До того часу моя мама, яка невпинно молилася за мене всі ці темні роки, навчила мене цієї молитви: «Пресвята Матір, не йди від мене, будь зі мною протягом усього мого шляху. Не залиши мене одного». Я читав кілька ра­зів цю молитву лише для того, щоб принести радість моїй матері, а потім намагався забу­ти її. Не вийшло. Це була безкомпромісна боротьба, яка могла дуже погано для мене закінчитися, бо я боровся за справу зла. Я блукав уздовж вулиць з людською кров’ю на руках і з присмаком чорної Гостії в роті, мо­лячись Пресвятій Діві, проти якої я до цьо­го боровся. З останньою надією я вирушив до США, де знаходиться один із найбільших культових центрів нашої організації. У цьому храмі, куди дозволено входити лише вищим служителям братства, знаходиться кам’яний змій. Змію цьому поклоняються як Богові. Не кажіть: «Але ж такого варварства і приміти­візму не може бути в християнській Америці! Я бачив це. І це не все. Я чув, як цей змій говорив людським голосом, наказуючи, яки­ми засобами необхідно користуватись, щоб знищити любов до Бога у цьому світі. Чому ж це неможливо? Святі, що мають надприродну любов до Бога, знають її, на відміну від про­стих смертних. Чому ж не можуть люди, які відправляють культ сатани, бути з нею зна­йомі?

Вже після мого повернення в Мехіко мені згадалася одна пісенька – я ніяк не міг при­гадати, де ж я її вперше почув. Слова були покладені на музику старої мексиканської народної пісні «Ла Боррахіта»: «Матусенько, я залишаю твою святиню. Я всім серцем лю­блю тебе. Я знаю, що ти теж любиш мене. Матусенько, я йду. Я не забуду тебе. У гли­бині моєї душі я завжди буду любити тебе. До зустрічі, мамо!»

Моя душа не могла більше виносити цю напругу. Я не міг боротися проти того, що любив. Я покинув Мехіко.

Якби мої колишні господарі знайшли мене, то неодмінно вбили б. Вони ще живі. Вони десь тут, поряд. Спотворені, перекручені, пе­реповнені ненавистю люди, вони не можуть бажати для світу нічого, крім ненависті та горя. Їм необхідно знайти Пресвяту Діву, так само, як і я знайшов Її завдяки любові та мо­литвам того, хто молився за грішників...

Ф. Джонстон

«Богородиця, покровителька

Америки. Книга про Гваделупу».

Швейцарія, 1994, стор. 203–210