Справжня історія, яку почув отець Ернест Ларсен.
Я – мексиканець. Я був одним із головних вождів мексиканської революції двадцятих років. Через багато років, коли я примирився з Богом, священик запитав мене, скільки людей я погубив. Згадуючи маленькі бідні села, купи понівечених трупів, відчайдушні крики вдів і сиріт, я був змушений з соромом відповісти: «Отче, чи знаєте Ви, скільки людей можна вбити з кулемета?»
Наша старанність у цьому божевіллі не мала меж. У ті часи дітям дуже рідко давали солодощі. Тому підкупити дітей було дуже простою справою – вони продавали Гостії, які отримували під час Причастя. Діти міняли їх на цукерки. Богохульних чорних мес, на яких я був присутній, було безліч.
Після того, як ми знищували Гостії, приходила черга обраних богів. Число побитих нами священиків і монахинь, яких ми збезчестили, було величезним. Здавалося, моє чорне життя продовжуватиметься нескінченно. До Гваделупи! То був переломний момент.
Сьогодні всім відомо про те, що під час революції кілька фанатиків підклали динаміт під скло, де зберігалася мантія Хуана Дієго в Катедральному соборі міста Мексико. На цій мантії зображено нерукотворний образ Пресвятої Діви з Гваделупи. Динаміт вибухнув і вигнув металевий хрест, що знаходився неподалік святого образу. Проте скло, яке закривало обличчя, не розбилося. Вибух не завдав більшої шкоди, ніж легкий вітерець. Я знаю це! Я був там!
То був переломний момент всієї революції. Пречиста Діва Марія звернулася до нас. Втім, не вона одна. Де-не-де матері, які дивувалися з нашого сатанинського життя, навчали своїх дітей молитися за грішників. Я почав заглядати в церкви. Не часто. І не для того, щоби помолитися. Я лише відчував біль усередині моєї порожньої душі, яка тягла мене туди. До того часу моя мама, яка невпинно молилася за мене всі ці темні роки, навчила мене цієї молитви: «Пресвята Матір, не йди від мене, будь зі мною протягом усього мого шляху. Не залиши мене одного». Я читав кілька разів цю молитву лише для того, щоб принести радість моїй матері, а потім намагався забути її. Не вийшло. Це була безкомпромісна боротьба, яка могла дуже погано для мене закінчитися, бо я боровся за справу зла. Я блукав уздовж вулиць з людською кров’ю на руках і з присмаком чорної Гостії в роті, молячись Пресвятій Діві, проти якої я до цього боровся. З останньою надією я вирушив до США, де знаходиться один із найбільших культових центрів нашої організації. У цьому храмі, куди дозволено входити лише вищим служителям братства, знаходиться кам’яний змій. Змію цьому поклоняються як Богові. Не кажіть: «Але ж такого варварства і примітивізму не може бути в християнській Америці! Я бачив це. І це не все. Я чув, як цей змій говорив людським голосом, наказуючи, якими засобами необхідно користуватись, щоб знищити любов до Бога у цьому світі. Чому ж це неможливо? Святі, що мають надприродну любов до Бога, знають її, на відміну від простих смертних. Чому ж не можуть люди, які відправляють культ сатани, бути з нею знайомі?
Вже після мого повернення в Мехіко мені згадалася одна пісенька – я ніяк не міг пригадати, де ж я її вперше почув. Слова були покладені на музику старої мексиканської народної пісні «Ла Боррахіта»: «Матусенько, я залишаю твою святиню. Я всім серцем люблю тебе. Я знаю, що ти теж любиш мене. Матусенько, я йду. Я не забуду тебе. У глибині моєї душі я завжди буду любити тебе. До зустрічі, мамо!»
Моя душа не могла більше виносити цю напругу. Я не міг боротися проти того, що любив. Я покинув Мехіко.
Якби мої колишні господарі знайшли мене, то неодмінно вбили б. Вони ще живі. Вони десь тут, поряд. Спотворені, перекручені, переповнені ненавистю люди, вони не можуть бажати для світу нічого, крім ненависті та горя. Їм необхідно знайти Пресвяту Діву, так само, як і я знайшов Її завдяки любові та молитвам того, хто молився за грішників...
