Головний рабін Рима віддав усе, щоб піти за Христом

Після видінь, у яких Золлі побачив Ісу­са і відчув спокій, життя рабина повністю змінилось.

«Я просто почав чути голос Христа, який все голосніше і виразніше говорив мені зі сторінок Євангелія. Бог явився в моїй душі не у вигляді бурі чи вогню, а в шепотінні ніжного співу, – писав в автобіографічних роздумах Еудженіо Золлі. – Це звернення було мотивоване лише любов’ю Ісуса Хри­ста, яка виросла з моїх роздумів про Святе Письмо».

Еудженіо Золлі, якого перед хрещенням звали Ісраель і який протягом багатьох ро­ків був Верховним рабином Риму, народив­ся 1881 року в м. Броди, був наймолодшим із п’яти дітей заможного власника шовко­вої фабрики. Після конфіскації фабрики росіянами родина опинилася у злиднях і переїхала. Маленький Ісраель ходив у зви­чайну школу і в хедер, де вивчав таємниці юдаїзму. Живучи в єврейсько-католицько­му суспільстві, він із ранніх років цікавився особистістю Христа. Перший раз у житті він побачив розп’яття, що знаходилося на сті­ні, у кімнаті друга Станіслава. Ісраель за­мислювався над тим, ким був цей розіп’я­тий. Юнак вступив до віденського універ­ситету, потім перевівся у Флоренцію. Там він навчався в Італійському Університеті та Коледжі для Рабинів. Його інтереси на той час були неабиякі. Він захоплювався грецькою літературою, філософією, араб­ською мовою та єгипетською цивілізацією, водночас вивчаючи питання Талмуда. Про­тягом усього того часу він не переставав читати Новий Заповіт, порівнюючи його зі Старим.

У 1913 році Золлі одружився з Аделі Литвак зі Львова. Молода дружина помер­ла через два роки після весілля, залишив­ши йому на виховання доню Дору. Під кі­нець 1917 року Золлі, ховаючись від своїх скорбот в інтенсивній науковій роботі, від­чув неймовірне видіння:

«Одного дня я перебував удома один, писав статтю. Я відчував себе абсолютно ізольованим від власних думок, поглине­ний роботою. Раптом, із незрозумілих при­чин, я поклав перо на стіл і, як у трансі, почав закликати Ісуса. Я не міг заспокої­тися, доки не побачив Його, як на великій картині чи іконі без рам у темному кутку кімнати. Я вдивлявся в Нього довгий час, не відчуваючи хвилювання, але зберігаю­чи повний спокій духу. Ні тоді, ні зараз че­рез тридцять років, я не можу сказати, що в моїй душі викликало такий досвід. Я не намагаюся заглибитись у цю таємницю».

1918 року Золлі став Верховним рабином Трієста. Він також був керівником кафедри єврейської мови та літератури в універси­теті в Падуї. Тоді він зарекомендував себе чудовим викладачем. Через три роки після смерті першої дружини Золлі одружився з Еммою Майоніке, донькою професора архе­ології в Падуї. Тривалий період релігійних пошуків, поглиблене дослідження Старого та Нового Завітів ще під час перебування у Трієсті призвели до ключового для його ду­ховного розвитку відкриття, що пророцтво Ісаї виповнилося в особистості розп’ятого Ісуса Христа. 1938 року Ісраель, як видат­ний учений, став Верховним рабином Риму та ректором Вищого Коледжу Рабинів. Він супроводжував римських євреїв у найваж­чі періоди гітлерівської окупації. У верес­ні 1943 року гітлерівці вимагали від євре­їв Риму викупу – 50 кілограмів золота. На наступний день представники єврейської громади прийшли до Золлі, повідомивши, що їм вдалося зібрати лише 35 кг. У кри­тичний момент рабин звернувся по допо­могу до Папи Пія XII. Йому пообіцяли, що він одразу отримає необхідну допомогу.

Виявилося, що золото вже зібрали като­лицькі організації разом із священиками та парафіянами з римських парафій, і Золлі поінформував адміністрацію Ватикану про те, що необхідну кількість золота вже зі­брано. Незалежно від виплати викупу, гіт­лерівці заарештували та вивезли до табо­рів смерті близько 2 тисяч римських євреїв, а ті, яким вдалося уникнути нічної облави, були змушені ховатися. Багато євреїв змог­ли знайти притулок у католицьких будин­ках та монастирях.

До них належав і сам Золлі, який разом із дружиною та дочкою до кінця війни пе­реховувався в одній католицькій родині.

Після війни він багато разів дякував папі Пію XII і католикам за допомогу на­дану євреям під час Другої світової війни, а виразом його особистої поваги пізніше стало прийняття імені Еудженіо (Пій XII – уроджений Еудженіо Пачеллі) під час хре­щення. Особистість Золлі є одним із голо­сів істини, всупереч брехливій легенді, яка звинувачує Пія XII у мовчазному сприянні Гітлеру.

Після війни Золлі знову затверджують на посаду Верховного рабина Риму. Однак цього разу він виконував ці функції дуже не довго, тому що в жовтні цього ж року, у День Примирення «Йом-Кіппур», стало­ся щось, що змусило його ухвалити рішен­ня про абсолютну зміну свого колишнього життя. На той час він знову став свідком видіння. Цю подію він описував так:

«У День Примирення восени 1944 року я служив у синагозі. Почував себе так, ніби в мою душу вкрадалася імла: вона поглинала мене настільки, що я повністю втратив контакт з оточуючими мене людь­ми і предметами. Практично згоріла свічка продовжувала горіти біля мене у свічнику. Коли віск розтоплювався, маленький вог­ник раптом зростав, вириваючись до неба. Його вигляд зачарував мене, я дивився на цю просту виставу з подивом і замилуван­ням. Я сказав собі, що у цьому полум’ї є щось від мене самого. Язичок вогню мор­гав і звивався як у тортурах, і моя душа, беручи участь у ньому, так само стражда­ла.

Увечері я вів пізнє богослужіння, під час якого мені допомагали два помічники. Я відчував себе настільки відірваним від ритуалу, що дозволив іншим читати молит­ви та співати. Я не відчував ні радості, ні смутку: я був позбавлений будь-яких ду­мок та почуттів. Серце в грудях було мер­твим. І саме тоді я побачив очима душі луг, що підноситься до неба, вкритий яскравою травою, але без квітів. На цьому лузі я по­бачив Ісуса Христа у білому плащі, за Його головою блищало блакитне небо. Я відчув величезний внутрішній спокій. Якби я міг зобразити стан моєї душі в ту хвилину, я б насамперед подумав про кришталево чи­сте озеро у високих горах. У моєму серці залунали слова: «Ти тут знаходишся вос­таннє. З цього моменту підеш за мною».

Я обмірковував те, що відбувається, з великим душевним спокоєм, без емоцій. Моє серце відповіло: «Так є, так буде, так має бути». Менш як за годину ми з дружи­ною та дочкою вечеряли на честь закінчен­ня посту. Після вечері дружина взяла газе­ту і пішла до своєї кімнати, дочка вчинила так само. Я залишився у своєму кабінеті. Коли я відчув утому, то пішов до спальні. Двері до кімнати дочки були зачинені. Рап­том дружина сказала мені: «Сьогодні, коли ти був перед Ковчегом Тори, мені здалося, що я бачила білу фігуру Ісуса, який поклав руки на твою голову, ніби благословляю­чи тебе». Я був здивований, але так само дуже спокійний. Я вдав, що не розумію, про що вона говорить. Вона знову повто­рила своє оповідання слово у слово. Цієї ж миті ми почули голос нашої Трубочки – так ми називали молодшу дочку Міріам – яка кликала мене здалеку: «Тату!». Я пішов до неї в кімнату, спитав, у чому річ. «Ви гово­рите про Ісуса Христа, – сказала дівчин­ка. – Знаєш, тату, мені сьогодні снилося, що я бачила високого Ісуса в білому, але я не пам’ятаю, що було потім». Я побажав їм доброї ночі і без жодного хвилювання по­чав замислюватися над цим неймовірним збігом обставин. Потім я спокійно заснув.

Так закінчився один із найважливіших днів у житті рабина Золлі. Декількома дня­ми пізніше Золлі вирушив до одного свяще­ника, а також до ректора Григоріянського університету отця Паоло Децца (який на­далі став кардиналом) для того, щоб пого­ворити з ними про можливість переходу в католицизм. Наслідком прийнятого рішен­ня було подання у відставку та звільнення від функції рабина, відмова від ухвалення посади директора Равинського Колегіуму.

Залишаючи прибуткові посади, Золлі був змушений з того часу жити у злиднях. Як конвертер він втрачав усе, що мав – становище, почесті, гроші, друзів-євреїв. Римський рабин цілком усвідомлював це, проте не міг вчинити інакше – він пови­нен був бути слухняним Божому заклику. 13 лютого 1945 року він прийняв Таїнство Хрещення разом із дружиною. Наступного дня подружжя прийняло Святе Причастя з рук Паоло Децци, а через кілька днів при­ступило до обряду конфірмації, яке звер­шив єпископ Трієста Луїджі Фогар (дочка Міріам прийняла хрещення через рік).

Прийняття католицтва Верховного ра­бина було здивуванням для членів єврей­ської громади в Римі і спровокувало чима­ло замішання. Єврейське суспільство про­голосило його відступником і наклало на нього прокляття, він змушений був зноси­ти багато труднощів і виселитися з житла. Його називали підколодною змією в лоні найстаршої у світі ізраїльської громади. Золлі пережив усі ці труднощі, хоча йому було неймовірно прикро.

Укорінений у вірі, колишній рабин всту­пив у третій францисканський орден, вла­штувався на роботу, отримавши посаду ви­кладача в Папському біблійному інституті, опублікував безліч книг і статей, заснував Співтовариство Божої Матері з Гори Синай, метою якого була допомога наверненим євреям, викладав в американському уні­верситеті Notre Dame.

У відповідь тим, хто звинуватив його у відмові від єврейської нації, Золлі сказав: «Я не відмовився від цього. Християнство – добудова синагоги. Синагога була обі­цянкою, а християнство є виконанням цієї обіцянки... Я навернувся до живого хри­стиянства».

Будучи в Римі, щодня рано-вранці брав участь у Богослужіннях у Григоріянській каплиці, а потім тривалий час перебу­вав у молитві. Помер 1956 року. На його труні виковано напис: «Domino morimur, Domini sumus» («Вмираємо в Господі, належимо Господу»). (За матеріалами: richardpennington.com).

Річард Пеннінгтон