Обрання Папою
Смерть Леона XIII болісно відгукнулася у всьому християнстві, але цей біль не був безнадійним, адже католики знають, що наша Церква не спирається лише на одну людину, а святий Петро відроджується й живе у своїх наступниках. Тому, як тільки Леон XIII заплющив очі, колегія кардиналів тимчасово взяла на себе управління Церквою, всіх скликали на конклав для того, щоб обрати нового Папу. Вони поспішили відгукнутися на цей заклик; із далекої Іспанії прибув навіть кардинал Ерера, пригнічений віком і стражданнями. Кардинал Сарто прибув і оселився в Римі, як зазвичай, у скромному ломбардському коледжі, і лише 31 липня 1903 року разом з іншими кардиналами поселився в призначеному місці у Ватикані, яке на час виборів Папи було суворо ізольоване від решти світу.
Кардинал Сарто усвідомлював свою відповідальність перед Богом і людьми за вибір нового Папи, але це було зараз його єдиною турботою, адже у своїй смиренності він був надто глибоко переконаний, що про нього, як про кандидата в Папи, ніхто навіть не може подумати. Але Святий Дух вирішив цю справу інакше.
Для того, щоб вибори були чинними, один з кандидатів повинен набрати 2/3 всіх голосів. Під час першого голосування ніхто не отримав такої більшості, тому вибори тривали кілька днів. Вибори проводилися вранці та ввечері. У суботу вранці X. Сарто отримав п’ять голосів, а ввечері – десять. Стурбований, він втішав себе тим, що наступного дня ніхто про нього не згадає. Проте надалі, тобто в неділю, він вже здобув голоси. Тоді він злякався й почав висловлюватися якомога енергійніше:
– Я негідний, я нездатний, забудьте про мене, – благав він із такою щирістю й смиренністю, що, всупереч своїй волі, викликав до себе все більшу повагу й зміцнював кардиналів у намірі обрати його Папою.
«Саме ця його смиренність, – говорив кардинал-архієпископ Кельна, – привернула нашу увагу; вона давала нам гарантію, що він буде гідним наступником Господа, який для нас упокорився, прийнявши образ слуги».
Сарто у своєму стражданні годинами молився перед Святими Дарами з обличчям, змоченим сльозами, пригнічений страхом і великим сумом. Він уже хотів оголосити перед усім зібранням кардиналів, що ні в якому разі не прийме папського сану. Його друзі заперечили цьому й пояснили йому, що він не може йти проти явної волі Божої – адже все його життя досі було сповнене покірності Божому Провидінню.
«Повертайся до Венеції, – казали йому, – але ти повернешся туди з докорами сумління, які не залишать тебе аж до смерті».
Сарто послухався друзів, але, блідий і тремтячий від хвилювання, він не переставав повторювати, що є негідним, і просив, щоб про нього забули. У понеділок ввечері його обрання було вже майже забезпечене; у вівторок кардинали зібралися востаннє, і серед урочистої зосередженості кардинал Джозеф Сарто був обраний Папою. Кардинали, підвівшись зі своїх місць, негайно підійшли до нового глави Церкви, і найстарший з них запитав кардинала Сарто, чи приймає він обрання.
У цю урочисту мить кардинал Сарто повністю відчув, яку велику відповідальність бере на себе, тому ще хвилину мовчав, піднявши очі до неба, з молитвою на устах, і нарешті слабким голосом промовив: «Приймаю. Але як хрест», – додав він через мить.
На запитання, яке ім’я він хоче відтепер носити, він вибрав ім’я Пій на згадку про великих і доброчесних пап, які носили це ім’я і які, особливо в останні часи, з безстрашною відвагою захищали Церкву Святу.
Вибір був завершений; кардинали по черзі вклонилися новому Папі, віддаючи йому шану.
Одразу ж один із кардиналів оголосив про зроблений вибір народу, що зібрався перед собором Святого Петра. Ця новина була прийнята радісними вигуками, які супроводжувалися веселим дзвоном дзвонів; за мить 30-тисячний натовп почав тиснутися до базиліки. Зазвичай новообраний Папа відпочиває кілька годин у своїх покоях і лише після обіду з’являється перед народом. Однак Пій X знав, з яким нетерпінням чекає на нього улюблений люд, і, слідуючи поклику свого батьківського серця, хотів спочатку благословити його, хоча королівські посланці й вельможі цього світу вже чекали біля його дверей.
Під радісний дзвін дзвонів Пій X вирушив до базиліки Святого Петра, де з балкона, розташованого всередині церкви, благословив народ, що зібрався, «Urbi et orbi», тобто місту Риму й усьому світу. Ледве його голос стих, натовп вибухнув бурхливими оплесками й вигуками; Святий Отець жестом попросив заспокоїтися й ще раз благословив.
Дві сестри Пія X, Анна і Марія Сарто, які жили з ним у Венеції, першими з родини дізналися про величезну честь, яка випала їхньому братові, а отже, і всій родині. Однак вони не зраділи цьому, а тим більше не відчули гордості.
«Ми передчували, – говорили вони, – що це нещастя спіткає нас». Будучи глибоко релігійними, вони думали тільки про велику відповідальність, яка мала пригнітити їхнього улюбленого брата. Вони також сумували через те, що втратять його, що більше не зможуть жити з ним під одним дахом, ділитися його високими думками, допомагати йому у виконанні милосердних справ.
Вони й надалі залишилися скромними. Коли мали їхати з Венеції до Риму, за старим звичаєм, купили собі квитки найдешевшого класу, але залізнична адміністрація безкоштовно надала їм окремий салонний вагон.
У Римі Святий Отець зняв для них скромну квартиру неподалік від Ватикану, оскільки в папському палаці жінкам не дозволяється постійно перебувати. Римляни захоплюються тим, що Пій X залишив своїх сестер у дуже скромних умовах, але численні бідняки, які оточують їхні двері, знають, що вони є посередниками його милосердя, про яке в Римі вже розповідають чудеса.
Дні, що слідували безпосередньо після обрання Пія X Папою, були для нього сповнені хвилювань і виснаження, проте вже на наступну неділю, 9 серпня, він призначив свою урочисту коронацію.
Протягом майже шістдесяти років, тобто з часів Пія IX, жодна папська коронація не відбувалася публічно. Леон XIII провів свою в Сикстинській каплиці перед дуже обмеженою кількістю учасників – тому в Римі з ще більшою радістю очікували на цю урочисту подію. Як тільки настав довгоочікуваний день, 9 серпня, і відчинилися ворота базиліки Святого Петра, сотні тисяч людей заповнили її внутрішній простір. Ця велична й багата церква, святково прикрашена червоними та золотими драпіровками й щільно заповнена людьми, була справді вражаюча. Церемонія розпочалася о 8:30. Папу принесли до базиліки на високому троні, так званій «sedia gestatoria». Коли він з’явився, його зустріли звуки труб і тривалі вигуки народу. Марно Святий Отець заздалегідь висловив бажання, щоб під час коронації в базиліці зберігалася тиша, належна святому місцю; південний народ не міг стримати своїх почуттів, мусив проявити їх.
Процесія зупинилася в каплиці Пресвятого Таїнства, перед якою Святий Отець провів коротку адорацію, потім його перенесли до каплиці Святого Григорія, де він сів на трон і був одягнений у чудові церковні шати. Звідти процесія вирушила до центру базиліки, де під куполом височить вівтар, що береже останки святого Петра. Перед цим вівтарем Святий Отець відправив понтифікальну Святу Месу. Дивлячись на його зосереджене обличчя, легко було зрозуміти, що серед розкоші шат і церемоній, серед запалу зібраного народу, він був зайнятий лише однією думкою, а саме присутністю всемогутнього Бога, перед яким вся розкіш і вся людська слава є лише марнотою марнот.
Після закінчення Меси відбулася урочиста коронація, тобто надягання на голову Папи потрійної корони-тіари, яка є зовнішнім знаком його влади. Ці три корони мають символізувати повноту папської влади, яка охоплює не тільки Церкву, що бореться на землі, але й сягає чистилища й Неба. Іншим знаком його влади є паліус, тобто стрічка з білої вовни, прикрашена чорними хрестами, яка навішується на церковні шати на плечі Святішого Отця. Тіару Папа використовує тільки під час найбільших урочистостей, зазвичай її замінює єпископська митра.
Під час урочистих коронаційних церемоній, суворо регламентованих ритуалом, Пій X був блідий і схвильований. Він, очевидно, відчував весь тягар, який брав на свої плечі, і шукав у Бога благодаті та допомоги, щоб його підняти.
На завершення церемонії Святий Отець вперше в урочистій формі дав папське благословення. Тоді вигуки й оплески зібраного натовпу повторилися знову й тривали до того моменту, поки Пій X разом зі своєю свитою не покинув базиліки – радісного піднесення народу не могла зупинити жодна людська сила.
Святий Отець
Ватиканом називається стародавній палац, що сягає базиліки Святого Петра й споконвіків є власністю та помешканням пап. Зараз унаслідок насильства італійського уряду ця будівля стала свого роду в’язницею Святішого Отця, оскільки він не може виходити за її межі, дихати свіжим повітрям можна лише в садах, розташованих на її території. Величезний Ватиканський палац складається з трьох основних, в основному відведених під бібліотеки та музеї, відомі у всьому світі, куди дозволено вхід кожному. Пій X обрав для свого помешкання другий і третій поверхи цієї частини Ватикану, вікна якої виходять на площу Святого Петра.
Це чудове житло, прикрашене шедеврами, зібраними протягом століть зусиллями пап або дарами благочестивих народів. Серед цієї розкоші Пій X продовжує вести своє скромне життя в молитві й напруженій праці, яку мало хто з людей міг би витримати.
З дитинства звиклий до раннього підйому, о п’ятій годині він уже одягнений і з великою побожністю відправляє Святу Месу. Після сніданку й короткої прогулянки по Ватиканських садах він сідає за роботу й переглядає величезну кореспонденцію. Нам вже відомо, що як парафіянин, єпископ і навіть патріарх, він звик особисто розглядати й вирішувати кожну справу – ставши Папою, він не відмовився від цієї звички. Сам керуючи найрізноманітнішими справами, які має вирішувати глава Церкви, він диктує відповіді на листи, часто навіть пише їх власноруч; він не терпить неточності, безладу, недбалості.
О десятій годині зазвичай починаються аудієнції, які Святий Отець так охоче надає кожному, бо хоче виявити своїм дітям батьківські почуття свого серця, а водночас хоче дізнатися, які потреби мають усі християнські народи. Тоді цілком проявляється гострота й проникливість розуму Пія, також великий такт, з яким він вирішує найскладніші питання, а ще доброта, незрівнянна лагідність, але водночас рішучість і сила волі. Зберігаючи справжню королівську гідність і серйозність, своєю ввічливістю й добротою він додає сміливості кожному, хто має щастя наблизитися до нього. «Більше, ніж його доброта і розум, – каже очевидець, – мене вражає його мужність. Спокійна мужність, далека від хвалькуватості, але коли він раз скаже: «Не можу», «Non possumus», – він обов’язково дотримається цього. У складних обставинах Пій X зможе стати героєм і святим».
О першій годині Пій X їсть скромний обід, о другій знову починається робота й аудієнції, які тривають до п’ятої години.
Після прогулянки в саду або, у разі негоди, у закритій галереї, він йде до каплиці, де відвідує Найсвятіші Тайни, молиться на вервиці та богослужбовій книзі; о 6-й годині – вечеря, що складається лише з однієї страви, потім Святий Отець ще читає й працює до 11-ї години ночі.
Все життя Сарто пройшло в праці й турботі про спасіння душ, про примноження слави Божої. Піднесений до гідності найвищого пастиря, він ще більше ніж будь-коли вірний наказу Господа, даному в Старому Завіті пророку Єремії: «Сьогодні Я поставив тебе над народами й царствами, щоб ти виривав і руйнував, знищував і розбивав, будував і садив» (Єр. 1, 10).
У своєму першому зверненні від 4 жовтня 1903 року Пій X цитує своє улюблене гасло, бажаючи «відновити, поєднати все в Ісусі Христі, щоб Господь був усім у всіх». І відразу ж із мужністю та енергією Святий Отець взявся за цю велику справу, покладаючи всю свою надію на Господа та на заступництво Пресвятої Богородиці, про яку він сказав: «Оскільки, крім Марії, ми не знаємо більш надійного й короткого шляху, щоб все оновити в Христі, благаймо Її заступництва і, наслідуючи Її приклад, намагаймося стати святими й непорочними в очах Бога».
Нам неможливо навіть приблизно підрахувати, що вже зробив Пій X за кілька років свого правління; він охоплює всі сфери своїм великим серцем, намагається все відродити та вдосконалити. Сам вийшов з народу, тому краще за будь-кого знає його чесноти, вади, потреби; він знає, що гучні слова ніяк не полегшать його часто важку долю, а лише праця, заснована на релігії. Він також виявляє особливу прихильність до всіх священників, які присвячують себе апостольській діяльності серед робітничих класів. Він хоче мати зразкових отців, яких народ шанує та любить, і через них прагне здійснити мирне завоювання душ. Сам же, навіть зараз, сидячи на престолі Петра, він подає приклад апостольської ревності за спасіння душ, викуплених кров’ю Христа. Рим став зараз його єпархією – ув’язнений у Ватикані, він не може особисто відвідати своїх овечок, тому призначає апостольську візитацію всім церквам Вічного міста; для кожної парафії окремо призначає аудієнції, кличе дітей до себе, влаштовує для них вистави з релігійного навчання, стоїть серед натовпу, як колись сам Спаситель, навчає їх, прагне всіх притиснути до серця. Переконаний, що сучасний занепад віри й моралі випливає переважно з незнання істин святої віри. У своїй енцикліці 1905 року закликає навчати катехизму не тільки дітей, але й дорослих, і дає щодо цього дуже мудрі й рятувальні поради та вказівки.
Пій X на папському троні, як і раніше, відчуває біль кожного, кожне страждання людства, і до нього доходить голос усякої бідності. Скільки сліз він витер своєю правою рукою, тоді як, згідно з настановою Євангелія, його ліва рука нічого про це не хотіла знати. І все ж Святий Отець не багатий, як багато хто може помилково уявляти.
Особливо з часу посідання церковної влади, тобто з 1870 року, майже весь його дохід складають святопетрівські гроші та милостиня вірних, з яких він покриває витрати на адміністрацію, утримання папського двору, потреби місій, що стають дедалі більшими в межах поширення святої віри. Кожен гріш, отриманий від вірних як милостиня, Святий Отець надсилає в далекі язичницькі краї, бо йому довірено опіку над мільйонами душ, для яких його рука має бути відкритою.
Щедрість Пія X не раз ставить його в скрутне становище, бо хоча він обмежив власні потреби та потреби свого двору до мінімуму, хоча значно скоротив палацову службу, все ж на першому місці в нього його діти, тобто бідні та нещасні, розкидані по всіх куточках світу. Він хотів би витерти всі сльози, нікого не залишити без допомоги, тому часто жартує на тему скромності папських доходів, з гідністю справжнього короля терпить нестатки й покладає свою надію на Боже милосердя, яке його ще ніколи не підводило, а його діти, вірні всього християнства, охоче складають свої пожертвування на святий престіл і радіють, що можуть таким чином брати участь у милосерді Святого Отця.
Незрівнянно мудрим і розсудливим є правління Пія X, справді Дух Святий з ним, але ще більше в ньому викликає наше захоплення його глибока побожність, його невпинне прагнення, щоб весь світ рясно черпав із джерел благодаті, розпорядником якої він став. Святий Отець знає та розуміє, що Найсвятіші Тайни є нашою силою, ліками від усіх бід і слабкостей, тому закликає вірних до частого й щоденного причащання, вказує, що тільки тяжкий гріх може стримувати від частого прийняття Св. Причастя, підтримує євхаристійні конгреси, заохочує до молитви за байдужих. Пій Х понизив вік для приймання дітям Першого Св. Причастя. Коли дитина розрізняє євхаристійний хліб від звичайного, тоді її вже можна допускати до Св. Причастя, навчивши основних правд віри. Причиною євхаристійних реформ було те, що у світі збільшилася спокуса, і вірним потрібно набиратися більшої сили в «євхаристійному хлібі», щоб вистояти в ласці Божій. Робить літургійну реформу, особливо в григоріянському співі, реформу кодексу канонів Церкви, видає катехизм для простого народу тощо.
Зі скарбниці відпустів, розпорядником якої він став, також щедро обдаровує нас, даруючи все нові відпусти за годину раптової смерті, за численні благочестиві заклики, що пробуджують у серцях побожність до Найсвятіших Таїнств, Божу любов і ревність до навернення грішників.
Побожність та жар серця Пія X, чи не є це той самий палаючий вогонь – «ignis ardens» (палаючий вогонь), ім’я, яке старе пророцтво про Пап ще з 1595 року записало для нинішнього Святішого Отця… Нехай його заклик до нас не буде марним, нехай у наших серцях все більше розпалюється любов до Найсвятішого Таїнства, і тоді ми зможемо спокійно дивитися в майбутнє, бо зникнуть заздрість і всяка злоба, а серед нас запанують любов і злагода.
Пій X добре знає силу злагоди й не раз закликає до неї своїх дітей. «Якщо ми не об’єднаємося, щоб зробити щось добре, – говорив він ще як єпископ Мантуанський, – нас чекає лише заслужене покарання, коли світ почне нас переслідувати...». І тепер він постійно повертається до тієї ж думки. У соціальних питаннях нагадує про принципи Лева XIII й дає мудрі та практичні поради, як втілити ці канони в життя, радить все більш прогресивним, а отже, ефективнішим способом, але завжди за відома й відповідно до волі місцевого єпископа.
А коли приймав на аудієнції групу уніятів з Підляшшя, які донедавна так жорстоко переслідувалися московським урядом, то хвалив їхню мужність та відданість вірі. Побачивши в одного з цих мучеників шрам від рани, завданої шпицею, він притиснув його до серця й поцілував шрам. Коли уніяти відповіли на папське благословення щирим плачем, він сам гірко заплакав.
