Енцикліка проти модернізму
Найбільше Папа Св. Пій Х запам’ятався в історії Церкви через те, що був великим і непримиримим поборником модернізму. Він вживав різних засобів, щоб не допустити його поширення в Церкві. І в сьогоднішній час - це дає світло вірним, як маємо поступати, коли бачимо модернізм, який вже панує в Церкві.
Енцикліка Pascendi dominici gregis (1907) папи Пія X спрямована проти модернізму, який він назвав в енцикліці «збірником усіх єресей». У документі Пій X аналізує та засуджує цілий комплекс ідей, які тоді поширювалися серед католицьких богословів і науковців. Папа розбирає докладно причини виникнення, як навчають і поступають, проти чого вони найбільше борються.
Коли вийшла у світ ця енцикліка, вона збурила ліберальні кола, особливо серед ліберального духовенства. Вони звинувачували Папу, що він немов старомодний і непоступливий, не бажає розвивати католицьку релігію зі сучасною наукою. Та Папа якраз бажав розвитку католицького навчання (бо свідчили його реформи різних ділянок Церкви), але найбільше при цьому старався, щоб зберегти цілісну і незаплямлену (непорушну) науку Церкви. Бо наука Церкви має постійність та незмінні в переданні іншим поколінням. На правеликий жаль саме це в різний спосіб боролися так звані модерністи, і то не поза Церквою, а в ній самій.
Про це Папа на самому початку екцикліки вказує, де зараз треба шукати прихильників модернізму? Серед католицького духовенства! І це двічі наголошує: «Прихильників блуду сьогодні треба шукати вже не серед відкритих ворогів Церкви, а в самій Церкві. Ховаються вони, так скажемо, всередині Церкви. Тут вони можуть бути ще більш шкідливі, бо на них менше звертають увагу… Просяклі, натомість, дощенту отруєними доктринами, які голосять вороги Церкви, зарозуміло називають себе відновлювачами тої Церкви, і, підтримувані числом своїх прихильників, нападають, навіть на те, що є найсвятіше…
Вони втілюють свої, згубні для Церкви плани, не поза Церквою, а в ній самій. Небезпека таїться не тільки в самих венах, але і всередині Церкви. І то, шкода, чим більша, тим краще вони ту Церкву знають. Прикладають сокиру не до гілки і паростка, а до самого кореня, то значить до віри і до її найглибших жил. А, доторкнувшись до кореня безсмертя, поширюють далі отруту по цілому дереві так, що не щадять жодної частини католицької правди, жодної такої, якої би не старалися заразити».
Нижче наведемо стислий, але змістовний огляд того, які саме модерні ідеї енцикліка засуджує:
1. Розум нічого не може знати про Бога (філософський агностицизм) .
Модерністи стверджували, що людський розум не може пізнати надприродне, сутність Бога чи будь-які надприродні істини. Вони казали: «Ми не можемо знати нічого про Божу природу, це лише внутрішнє релігійне відчуття». Об’явлення – тільки людське переживання, тому слова Ісуса в Євангеліях не є Божою правдою, а лише «виразом релігійного досвіду перших християн». З цього виходить, що пророцтва Старого Завіту – не Боже слово, а «релігійні медитації євреїв»; чуда Мойсея в Єгипті оголошували природними явищами, які народ «міфологізував»; коли Бог говорить до пророків, пояснювали це як «голос їхнього внутрішнього духу», а не об’єктивне Боже слово.
Пій X засуджує це, бо християнство – релігія Об’явлення, а не просто внутрішнього досвіду. Пій X пояснює: «Бог відкрив Себе, і ми можемо Його пізнати».
2. Релігія – це просто почуття всередині людини (іманентизм)
Модерністи пояснювали релігію як внутрішнє психологічне почуття, яке нібито є джерелом віри. Тобто Бог – не об’єктивна реальність, а відчуття божественного в людській свідомості. Бог – це не реальність поза нами, а внутрішній підйом душі. Так , віра перетворювалася на психологію, а не відповідь на Одкровення; чуда Ісуса – не факти, а «образи релігійного натхнення», створені громадою, щоб передати свої почуття. Нав’язування думки: якщо хтось «не відчуває Бога емоційно», то це не віра. Таким чином заперечувалася віра як акт волі й довіри, незалежний від емоцій. Чуда Ісуса стають «психологічними проєкціями», наприклад, нагодування п’яти тисяч тлумачилось як «натхнення людей поділитися своїм хлібом», а не реальне чудо. Люди знали, що вони йдуть в пустиню, кожен взяв із собою буханку хліба , коли Христос благословляв хліби, які мали апостоли (два хліба), вони витягнули свої хліби і їли, а кусні зложили до кошів (що вийшло 12 кошів) – це означає, що Христос зовсім не зробив жодного чуда. Голос Отця на Хрещенні Ісуса – це «внутрішній досвід Ісуса», а не подія. Тобто Євангелія нібито описують не факт, а «поетичне вираження почуттів», а не реальність – тоді чуда об’явлення Пресвятої Тройці при хрещенні Ісуса не було. Зцілення – це лише «психосоматика», чудесні оздоровлення зводяться ними до самонавіювання або емоційного піднесення. Ось таке модерністичне пояснення чуд.
Енцикліка категорично відкидає таке тлумачення, наголошуючи, що віра має об’єктивний зміст, фундамент даний Богом в Одкровенні. Модерністи зводили віру до емоційного переживання. Але Церква вчила, що віра не є в почуттях і емоціях.
3. Догми (правди віри) можуть змінюватися (еволюціонізм догматів)
Модерністи стверджували, що догми не є незмінними, а історично розвиваються, змінюючи навіть своє доктринальне ядро. Наприклад, заява, що догмат про воскресіння Христа не означає фактичної події, а може бути «пережитком віри апостолів», який Церква може потім тлумачити інакше. Апостоли сумували за Христом після смерті, і вони хотіли, щоб він жив, і тоді вони собі внутрішньо сказали, що Христос воскрес, живе духовно. Це заперечення реального, фізичного воскресіння Христа, і як наслідок нашого воскресіння. Воскресіння – це «міф про новий духовний сенс», а не порожній гріб. Це класичне модерністське перекручення: подія перетворюється на символ. Далі слова Ісуса, які самі стверджують Його божественність (напр., слова Христа записані Йоаном 10, 30: «Я і Отець – одне»), оголошували пізнішими вставками апостолів і їх учнів. Таїнства «розвинулися з практики громади», а не були встановлені Христом. Модерністи казали, що Христос не встановив Євхаристію, а спільнота пізніше «надала їй сенс» – це знищення найосновнішої правди, що Христос реально є в Євхаристії! Пропозиції скасувати сповідь (фактом є, що в Європі сповідь майже не практикується католиками, хоч приступають до Св. Причастя, або уділяється загальне розгрішення без особистого визнання гріхів) або переформатувати моральні норми, бо «сучасна людина думає інакше», ніби істина залежить від суспільної моди.
Пій X допускає розвиток «вираження» віри, але не зміну суті догматів. Модерністи вважали, що істини віри можуть мінятися з часом. Та правда є та, що догми раз установлені (дані через Бога) не змінюються з плином часу і обставин.
4. Євангеліє – це легенди (історичний релятивізм)
Модерністи застосовували методи історико-критичного аналізу так, що:
– заперечували історичність багатьох біблійних подій;
– розділяли «Христа історії» і «Христа віри»: Христос історичний – це звичайний чоловік, Христос віри – вигадка громади. Таким чином підважувався сам факт божественності Ісуса.
– стверджували, що Євангелія – це переважно пізні проєкції віри громади. Відкидання надприродного в Писанні: Ісус не міг пророкувати чи творити чудеса – це додали пізні автори. Говорять, що багато подій у Писанні – міфи чи пізні вигадки.
Це засуджується як спотворення Священного Писання. Церква каже: Євангеліє розповідає про справжні події з життя Ісуса.
5. Головне – власний досвід, а не вчення (це суб’єктивізм у тлумаченні віри)
Для модерністів критерій істини – релігійний досвід, а не Боже Об’явлення чи церковна Традиція. Тому догми, культ і структура Церкви трактується як продукт емоцій громади, а не Божа установа. Модерністи ставили особистий досвід вище за вчення Церкви. Катехизис, Традиція, вікове навчання Церкви – усе це дає зовнішній орієнтир, а не дозволяє кожному вигадати свою віру. Навіть Біблію потрібно тлумачити не лише згідно своїми відчуттями і розумінням, а у світлі вікової науки Церкви.
Пій X нагадує: віра має фундамент, тобто віра спирається на Одкровення, яке передає Церква.
6. Перегляд ролі Церкви: Церква – просто людська організація
Модерністи вважали, що Церква:
– не має божественного походження і не заснована Христом;
– є спільнотою, яка сама виробляє віру;
– повинна адаптувати вчення під сучасну культуру.
Вони твердять, що Церква не заснована Христом, а виникла поступово, як релігійний клуб людей зі спільними інтересами. Ігнорують слова Ісуса до Петра «Я збудую Церкву» (Пор. Мт. 16, 18), трактуючи їх як пізні вставки громади, а не слова самого Христа. Заперечують божественний характер Таїнств: священство – вигадка громади; Євхаристія – лише символічна трапеза; сповідь – психологічна техніка. Таким чином Таїнства зводяться до чистої соціології.
Пій X стверджує протилежне: Церква має надприродний характер і незмінний мандат вчення. Церква – Божа установа, а не людська вигадка.
7. Спроби «пристосування» віри до сучасної науки. Віру треба підлаштувати під моду та науку
Документ засуджує тенденцію деяких теологів:
– переосмислювати чудеса як символи;
– тлумачити воскресіння не як історичний факт;
– підганяти богослов’я під позитивістську науку.
Коли апостоли проповідували воскресіння, язичники сміялися (Ді. 17, 32). Але вони не міняли вчення, щоб виглядати «сучасно». Світ постійно міняє свої «цінності», але віруючі тримаються Божих заповідей. Бо істина не залежить від трендів. Тобто модерністи намагалися змінити віровчення під сучасні теорії. Та Церква вказувала, що наука важлива, але вона не переписує віру. Пій X каже: «Церква враховує науку, але не жертвує істиною».
Загально скажемо, що у Pascendi Пій X засуджує цілісну систему, яка зводить релігію до внутрішнього, підсвідомого досвіду, заперечує надприродне, змінює незмінність догматів, відкидає Боже походження Учительського Навчання Церкви і робить віру залежною від культури та науки.
Окрім енцикліки, Папа поручає Святійшій Конгрегації Святого Офіцію зробити збірник сучасних блудів – декрет Lamentabili (1907). Документ засуджує в чітких визначеннях 65 неправдивих тверджень модерністів щодо Писання, догматів, Таїнств, науки Церкви і особи Христа.
