Хочу сьогодні поділитися ще однією історією, яка залишила в мені глибокий слід…
У часі війни я чула і бачила багато – і того, що розчулює, і того, що болить до сліз, і того, що дає силу. Але є моменти, які особливо торкають.
У лікарню Святого Пантелеймона поступив військовий у важкому стані. Це було приблизно два роки тому. До цього він тривалий час був у реанімаціях – спершу в Дніпрі, потім у Києві під апаратами штучного дихання. Ознак життя було обмаль, надії – ще менше.
Я бачила біля нього хлопчика, який постійно навідував його. Йому було десь 12. Спочатку я не знала, хто він, та потім познайомилися ближче – це його син.
Щодня після школи він ішов пішки із Сихова на Топольну, щоб мовчки посидіти біля тата, погладити руку, витерти сльозу.
Коли його тато отямився, ще не міг говорити, але сльози – вони були. І син їх тихо витирав. Просто був поруч.
І тільки сьогодні я дізналася ще одну деталь: хлопчик щодня долав цей шлях пішки, бо родина на цей час мала складне матеріальне становище – і в нього просто не було грошей на проїзд. Але в нього було велике серце. Серце, яке не злякалося дороги, втоми і холоду. Бо там, у лікарні, був його тато.
Сьогодні я випадково зустріла цього хлопчика на вулиці. Він подорослішав, підріс. Ми поговорили. І він сказав мені:
«Я такий щасливий, що в мене є тато. Що він залишився живий і здоровий. Бо він мені дуже потрібний…»
І знову серце стислося. Бо ця історія – про підтримку. Про те, як любов і присутність близьких рятують, підіймають, витягують із темряви.
Іноді – більше, ніж ліки. Більше, ніж усе інше.
Хай ця історія нагадує нам усім: бути поруч – іноді найважливіше, що ми можемо зробити.
Для когось – це життя….
