Во ім’я Отца і Сина і Святого Духа. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі вірні, брати і сестри, на нинішній день, 25 років назад, випала урочистість – це заснування Братства Святого Священномученика Йосафата. І власне цього року та урочистість випала в неділю. 28 вересня 2000 року було засноване і благословлене Братство Святого Священномученика Йосафата, якого нині обходимо 25-літній ювілей.
Що було передумоваою і з якою метою воно було засновано, який мало вплив на наш народ, наш край, на Церкву? Влучно зазначає Святий Апостол Павло в нинішньому посланні до Коринтян: «Нині день сприятливий, нині день спасіння». І Бог кличе зі свого народу з Греко-Католицької Церкви священника, який засновує Братство і починає рух Традиції Греко-Католицької Церкви – отця Василя Ковпака, нашого Генерального Настоятеля ось уже впродовж 25-ти років.
Коли Церква виходила з підпілля, почала будувати і формувати свою структуру. І бачимо, як тільки минув час комунізму, церква почала дихати на повні груди, почала розвиватися, але вже в той час, як Церква була внутрішньо поділена на тих священиків, які бажали відновити рух католицизму в Церкві і тих священників, які бажали дивитися в сторону православ’я, тобто відновити так званий візантіїзм. Хто більш обізнаний або хоче поцікавитися, то можете почитати про це в книжці Блаженного Владики Григорія Хомишина «Два царства». Він яскраво описує про ті течії і рухи. І бачимо, що Церква виходить з підпілля з різними настроями: одні бажають, щоби в нашій Церкві було те, що було до 46-го року – і вервиця, і Хресна дорога, і повна Літургія на церковнослов’янській мові, і виставлення Найсвятіших Тайн, і Причастя на колінах, і багато-багато практик, які єднають нас із Вселенською Католицькою Церквою. Й інші, які бажали, щоб Літургія була перекладена, скорочена, щоб було слово «православних» і так далі…
І поступово з роками після того, як Церква виходить з підпілля, бачимо, як формується та думка, про яку пізніше описує сам блаженніший кардинал Любомир Гузар. Коли він давав інтерв’ю газеті «Експрес» у 2002 році, то визнав, що в Церкві криза священства. Є так багато священиків, що не йдуть за своїм покликанням, вони не виконують побожно своє служіння. І пізніше, вкінці інтерв’ю він каже: «Що більше вам скажу, що зараз нікого нема гідного, щоб був єпископом в Греко-Католицький Церкві». Подібну картину бачимо на початку незалежності України, на початку виходу Церкви з підпілля, яку характеризує сам глава Церкви, на той час митрополит Любомир Гузар.
В той час бачимо іншу картину. Бачимо священника, який служить в Рясне і в Янові, ревний, сумлінний священник. Хто читав «Переслідувану Традицію», може відновити собі в пам’яті: від шостої години ранку ішов до церкви – Богослужіння, сповіді… і повертався додому 10–11 година вечора – цілий день в церкві. Як описує отець Василь у книжці «Переслідувана Традиція», інколи то було навіть шість Богослужінь в день.
Приходили люди з різними потребами і просили, щоб на їхній парафії також був священник – священник ревний, священник горливий. І бачимо, що на початку, коли Церква виходила з підпілля, таких священиків було багато. І єпископів було багато, які були традиційні чи консервативні – владика Софрон Дмитерко і владика Іриней Білик, і деякі владики за кордоном, і були священники, які ще вийшли з підпілля і пам’ятали науку, яку вивчали в семінаріях – ревність за спасіння душ, ревність біля престолу. Але ці священники, зазвичай, були старшими, які пережили тюрми, Сибір, заслання, які пережили концтабори, були ісповідниками віри. Більшість із них вже до 2000 року відійшли до вічності або вже пішли на емиратуру (на пенсію, на спочинок), вже не були на парафіях.
Отець Василь на той час був Настоятелем Третього чину у Львові, гуртував вірних і священиків. Він розуміє, що люди потребують правдивої науки у правдивій вірі, традиційної Служби Божої. Люди старшого віку пам’ятають той період, може не по всіх парафіях так було, початок розвитку візантіїзму, мета якого була позбутися всього, що латинське. Латинським називали Вервицю, латинським називали Хресну дорогу, латинським називали Параман… То тривало короткий відрізок часу. Щоправда, може не кожен зауважив (особисто я побачив це на своїй парафії у Львові в церкві Святого Йосафата).
Рух Традиції, який отець Василь започатковує, зупиняє усунення так званого латинізму, а по суті католицьких практик, які належать до всієї Католицької Церкви. А тепер подивімося сьогодні: майже у всіх парафіях люди відмовляють вервицю. Погляньмо на всі відпустові місця, куди б не поїхали, Гошів, Грушів, Зарваниця, Погоня – всюди Хресні дороги. А згадайте Хресну дорогу в Страдчі У 2000 році, де хрести були повалені, де не можна було знайти хреста, якщо піти по стаціях Хресної дороги. А яка тепер гарна Хресна дорога в Страдчі з чудесними фігурами Ісуса Христа, Серця Христового. І все це завдяки руху Традиції.
У серпні 1999 року отець Василь іде до владики – блаженішого Любомира, перед його візитацією на парафію в Рясне, Отець просить, щоб той благословив заснування Братства Святого Йосафата. Владика Любомир Гузар каже, що немає в тому потреби, бо кожен захоче засновувати свої братства – ви хочете заснувати Братство, яке підтримує католицький дух, а прийдуть ті, що захочуть заснувати братство, яке підтримує православний дух, то що їх також благословити? Так у своїй книзі «Переслідувана Традиція» про відмову описує отець Василь, наш Генеральний Настоятель. І та відмова відбулася. Чи на тому мало зупинитися Боже Провидіння і той замисел Божий, який хотів зберегти Церкву, зберегти католицькі традиції…? Ні. Через рік отець Василь запрошує до Львова владику – єпископа Бернарда Філлє, який 28 вересня (а тоді то був наступний день після Чесного Хреста), на Святого Никити благословляє Братство Святого Священномученика Йосафата.
І зерно Боже падає на добру ниву – виростають, як гриби після доброго, теплого, осіннього дощу, парафії традиції по Яворівщині, на Сході і поза межами Яворівщини. Люди кличуть священників і просять отця Василя: «Дайте нам священників». Засновується семінарія Непорочного Серця Матері Божої. Священники приходять до отця Василя, щоб допомогти йому у святій справі.
Згадаймо покійних священників. Отець Степан Столярчук, який служив роками у Рясне, помагав оцю Василю. Покійний отець Євстахій Галаник. Він після місії на Сході повертається на Захід. Згадує, як їдучи через Київ, щоб взяти документи про емиратуру (про пенсію), попадає на Урочисту Службу Божу, його запрошують до престолу. Кожного разу він згадує цю подію зі сльозами і болем, бо на таку гарну урочистість заапросили всіх, окрім Ісуса Христа. Чому не було виставлено Найсвятіших Тайн, благословення? Він згадував це з болем роками аж до своєї смерті: я їхав до Києва, бо думав, що там буде добре. Там зможе спокійно скласти емиратуру, поїхати в село до родини і доживати віку. Але коли побачив, що Ісуса не запросили на Урочистість, що не було виставлення Найсвятіших Тайн, не було монстранції, то поїхав до Львова. Знайшовши отця Василя сказав: «Чим я можу вам допомогти?». Отець Василь бере його керівником-духівником до семінарії. Покійний отець Володимир Рудь, який завжди був на послузі в отця Василя, служив в Рясне-2 і обслуговував Лісок. Покійний отець Петро, який перед тим обслуговував Лісок. Він доїжджав на всі свята і на всі потреби людей аж зі Самбірщини. Часто пересідав з поїзда на автобус, з автобуса на поїзд. Дорога займала декілька години в одну сторону, декілька годин – в другу. Знані священники, які підтримували нас, отець Микола з Дубровиці, отець Павло з Гамаліївки. Були й інші священники чи вихованці отця Василя, яким він допомагав, щоб вони здобули священство.
І поступово рік за роком Братство Святого Священномученика Йосафата під мудрим і люблячим проводом отця Василя Ковпака розростається до великої кількісті священників. Вже на більшості парафій люди мають можливість в будь-який час, коли хочуть приступити до сповіді, бо вже нема потреби чекати, щоб священник звільнився, на більшості парафій є регулярні Богослужіння, щонедільні. Бачимо, що Бог благословляє тому, що це добре.
І так Братство і священники розвиваються досі, бачимо вплив Божої ласки. Так, не без терпіння. Коли була десята річниця заснування Братства і ми зібралися в Рокитному на подячну Служу Божу, отець Василь сказав такі пророчі слова: «Ми народилися під хрестом». Братство Святого Священномученика Йосафата – це ті священники, які народилися під хрестом і з Христом. І неустанно буде терпіння. То завжди буде непорозуміння, буде переслідування, то завжди буде якийсь тягар, бо священство – не легке покликання, це не вибір комфорту. Священство – це служіння Богові для того, щоби допомогти людям завжди і всюди.
Бачимо з роками, наскільки Братство утвердилось, укріпло. Хтось, хто допомагав Братству, відійшов до вічності. Особливо, коли згадуємо про трибунали і суди, які були над отцем Василем з 2004-го до 2007-го року, перед очима – пан Володимир Пелещак, який відійшов до вічності, багато в цих справах допоміг. Бачимо, що люди, які стояли разом з нами біля витоків та джерел Традиції, розвитку сьогодні поховані і моляться за нас.
Ми про них пам’ятаємо, маємо розказати дітям, які ще не знають того, яких ще не було, як будувалася Церква на наших парафіях, як розвивалася побожність, як розвивалася Традиція, скільки то було тих Богослужінь, які прославляють Господа Бога.
Наше Братство Святого Священномученика Йосафата через роки пройшло з гаслом, яке накреслив отець Василь: «Вірні Богу, Скалі Петровій, Святій Традиції Греко-Католицької Церкви і Україні».
Хай Господь Бог далі нам допомагає у тому, щоб вистояти, щоб голосити те, що притягає Боже благословення для народу, те, що століттями наша Церква берегла, берегти скарб віри, скарб Традиції.
Хай Бог благословить нашому Генеральному Настоятелю отцю Василю Ковпаку, всім священникам Братства і всім тим, які з нами – і сестрам-монахиням, семінаристам і всім людям по всіх наших парафіях, які тримаються Святої Традиції. Амінь.
