Свідчення віри і жертовності за Святу Унію

150-та річниця з Дня народження Перемишльського єпископа блаженного Йосафата Коциловського

 Йосафат Коциловський народився 3 березня 1876 р. У с. Пакошівка біля м. Сянок, що на Лемківщині, та походив з давнього священичого роду. Таїнство Хрещення майбутнього єпископа відбу­лось у с. Ялин неподалік рідного села.

Батько Йосифа – Петро Коциловський – був дідичем (спадковий землевласник) Пакошівки, а також мав маєток у с. Глин­не Ліського повіту на Лемківщині. Також його батько був депутатом Галицького крайового сейму від IV курії округу Ся­нік – Риманів – Буківсько у 1870 р., що свідчить про його політичну активність.

Мати – Катерина Косар-Коциловська, донька греко-католицького священника – виховувала своїх чотирьох дітей у гли­бокому релігійному дусі, тому двоє синів (Йосиф та Януарій) обрали шлях служін­ня Богу. Дві доньки Анна та Марія вийш­ли заміж за священників.

  У той час у Пакошівці проживали як українці, так і поляки, проте в самому селі не було жодної церкви. Греко-като­лики ходили на богослужіння в сусідній Ялин (де й хрестили дітей Коциловські), а римо-католики натомість відвідували костел у Страхотині.

Йосиф навчався чотири роки у сіль­ській народній школі (1882–1886 рр.), далі поступив в гімназію у м. Ясло. У 1895 р. Вступив на правничий факультет Львів­ського університету. Проте згодом вирішив покинути навчання і виїхав до Відня. З цього моменту молодий студент шукає своє покликання та призначення у житті.

У 1898 р. Навчався в офіцерській шко­лі та по закінченні отримав звання лейте­нанта (підпоручика). Як і всі випускники гімназії, розпочав військову службу в ав­стрійській армії (з березня 1900 р. Служив у Львівському гарнізоні). Поміж тим брав активну участь у товариствах «Академічна громада» та «Сокіл». Однак, коли серед українських членів польського «Сокола» почали поширюватися русофільські на­строї, він покинув організацію.

Наприкінці XIX – на початку XX століття русофільські ідеї були популярними серед частини українців, особливо в Галичині, що призводило до політичних і культурних конфліктів між русофілами та українськими націоналістами (народовцями), які прагну­ли розвивати власну українську ідентич­ність і незалежність. Русофіли (москво­філи) виступали за поширення російської культури, мови і традицій серед українців, інколи заперечуючи існування окремого українського народу, прагнули до Росій­ської імперії.

Ще тоді, будучи у спортивно-фізкуль­турному товаристві «Сокіл», молодий Йо­сиф так захопився ним, що навіть закінчив гімнастичні курси у Празі у 1898 р., став­ши вчителем фізичного виховання, думав про майбутню вчительську кар’єру. Пізні­ше, маючи спеціальні знання, він органі­зував товариство «Український сокіл» з національним спрямуванням на противагу москвофілам. Проте це був не той шлях, якого прагнула душа юного хлопця. Тому далі у 1901 р. Покидає військову кар’єру і, за покликанням серця, вступає до духовної семінарії у Перемишлі.

Цього ж року поїхав на студії до Риму (за скерування із семінарії), записався у Папський Урбаніанський університет. Усі навколо помічали духовне покликання молодого Йосифа і прагнули підтримати його на цьому шляху. Приблизно у цей час о. Василь Левицький (прокуратор Львів­ської митрополії) звертається в одному з листів до тодішнього Перемишльсько­го єпископа Костянтина Чеховича (1897–1914) з проханням допомогти покрити ви­трати на теологічні студії, «бо чи в Римі, чи в Инсбруку не може он довше бути на власних коштах, як до найближшого ново­го року шкільного».

В особистому листі Йосиф Коцилов­ський поділився спогадами про справжню причину зміни життєвого шляху: «За щи­рими молитвами брата мого й інших братів у Добромилі вирвав мене Пан Бог з того пекла. Я залишив військо і тут, у Вічному Місті, прагну віднайти Пана Бога, тут серце моє пізнало Бога».

Старанно навчався у Римі, і у 1903 р. Отримав ступінь доктора філософії. Далі продовжив студіювання богословських студій та став доктором богослов’я (теоло­гії) у 1907 р. За час навчання досконало оволодів латинською, італійською, німець­кою і французькою мовами.

 Студенти семінарії у Львові видавали свій журнал «Католицький Схід». Україн­ські семінаристи взяли собі за приклад цей досвід і створили власний журнал «Запис­ки питомців Руської Колеґії в Римі», пер­шим редактором якого став Йосиф Коци­ловський. Крім редагування чужих текстів, наповнював видання численною кількістю своїх статей. Також працював у Колегії бібліотекаром, а пізніше – префектом пи­томців семінарії (слідкував за порядком та дисципліною).

 Під час богословських студій Йосиф Ко­циловський багато подорожував. Найбільш приємним спомином з молодих років була поїздка до Святої Землі з митрополитом Ан­дреєм Шептицьким у 1906 р. Крім цього, митрополит щороку приїздив до семінарії у Римі для проведення наук і реколекцій для питомців. Варто зазначити, що тоді взагалі вперше галицькі католики східного обряду організували паломництво до Святої Землі. Більше того, Йосиф мав неоціненний ду­ховний досвід – побував на приватній ау­дієнції у Папи Пія Х 26 січня 1907 р. Папа Пій Х засуджував модернізм та опублікував енцикліку «Pascendi Dominici Gregis» («Пі­клуючись про Господнє стадо») 8 вересня 1907 р. Також не підтримував ідею відо­кремлення Церкви від держави. Майбутній єпископ Йосафат Коциловський перейняв погляди святого Пія Х.

У 1907 р. Українські семінаристи засну­вали науковий гурток для поглиблення богословських знань, головою якого було обрано Йосафата Коциловського. Цього ж року він повернувся до Галичини і 9 жовт­ня прийняв ієрейські свячення (священ­ство) з рук єпископа Г. Хомишина. Опісля був запрошений єпископом Г. Хомишином на посаду професора догматики і віцерек­тора в Станіславівській духовній семінарії. У Станіславові (тепер – сучасне місто Іва­но-Франківськ) пробув майже чотири роки, а опісля виїхав до Крехова, відмовившись від подальшої академічної і наукової діяль­ності.

2 жовтня 1911 р. Вступив до новіціату Отців Василіян. За пів року прийняв черне­че ім’я Йосафат (обрав собі покровителем св. Свщмуч. Йосафата Кунцевича). До цьо­го рішення міг підштовхнути брат Й. Коци­ловського – Іван-Януарій, що на 11 років раніше вступив до Добромильського васи­ліянського монастиря. Після висвячення на єпископа і надалі любив приїжджати «на цей святомиколаївський відпуст до улю­бленого Крехівського монастиря і своєю величною архиєрейською появою та від­правою заворожував багатотисячні маси».

16 травня 1913 р. Склав чернечі обітни­ці, а далі викладав богослов’я у Лаврові. У чернечому житті о. Й. Коциловський виріз­нявся строгістю в дисципліні, смиренністю і любов’ю до молитви. Пізніше Й. Коцилов­ський перейшов до монастиря св. Онуфрія у Львові, де виголошував науки і реколек­ції для вірних та духовних осіб.

З початком Першої Світової війни у 1914 році через російську навалу о. Йосафат Ко­циловський разом з іншими отцями пере­брався до Відня (Австро-Угорщина). Плато­нід Філяс – духовний наставник і генераль­ний вікарій усіх греко-католицьких вірних з Галичини – нарахував між скитальцями в еміграції значну кількість українських се­мінаристів. Згодом для них було організо­вано духовну семінарію в Кромержижі, аби не переривати навчальний процес. Отець Коциловський став ректором, а також па­ралельно був духівником семінаристів. У 1915 р. 64 питомці разом з ректором при­їхали до семінарії, а пізніше ще приїхали 11, яких вигнали з Риму. Під час викладан­ня наук в семінарії, кожного ранку служив Служби Божі, провадив науки і реколекції, в яких часто брали участь віруючі, навіть латинського обряду. Треба сказати, що останнім надзвичайно подобався церков­ний хор, і вони мали можливість більше дізнатись про східний обряд, який був для них незвичним. Всі, хто слухав отця Коци­ловського, захоплювались його прекрас­ним баритоновим голосом та науками, що зворушували душу: «Особливо вбилися в пам’ять ті місця, в яких Преосв. Коцилов­ський вказував на вагу і красу рідного об­ряду та потребу його любови». Надзвичай­но любили і шанували отця питомці, зокре­ма один писав про нього так: «о. Ректор став душею і пружиною цілої семінарії».

Після перемоги у травні 1915 р. Австрій­ської армії над російською під Горлицями і звільнення Галичини, Йосафат Коцилов­ський повернувся додому. На місяць раніше помер єпископ Перемишльський Кос­тянтин Чехович, тому на місце нового єпископа почали шукати гідного кандидата.

Першому запропонували очолити Пе­ремишльську єпархію о. Платоніду Філясу, але він двічі відмовився. Ще одним канди­датом був о. Степан Юрик, але він був за­арештований російською військовою адмі­ністрацією. 1915 року цісар (австрійський імператор) запропонував Йосафата Коци­ловського як кандидата на єпископське місце. 28 листопада 1916 р. Австрійський імператор Карл І Габсбург іменував отця єпископом Перемишльським. 29 січня 1917 р. Папа Римський Бенедикт ХV видав під­тверджуючу буллу.

Чин інтронізації на єпископа відбувся 23 вересня 1917 р. В катедральному соборі в Перемишлі. Єпископські свячення уділяли: Митрополит Андрей Шептицький, єпископ Станіславівський Григорій Хомишин, єпи­скоп Крижевецький Діонісій Няраді, єпи­скоп Луцький та Острозький Йосиф Боцян. Також були присутні сім єпископів інших обрядів (римо-католицькі і вірменські) та намісник Галичини Карл Гуйн з державни­ми службовцями.

Вірні Перемишльської єпархії одра­зу прийняли нового єпископа: «Вже пер­ші кроки й перші смілі потягнення нового Владики з’єднали йому серця священників і вірних».

Єпископ Коциловський очолив най­старішу українську єпархію ще й у такий складний час – період Першої світової вій­ни та врешті розпад Австро-Угорщини. У цей період через москвофільські настрої або підозри у зраді та невдачі на фронті, австрійська влада ув’язнила багатьох свя­щенників і мирян, відправивши їх до кон­цтабору в Талергофі. Владика доклав чи­мало зусиль для їх звільнення завдяки осо­бистому знайомству з імператором.

Після єпископських свячень перше по­слання Й. Коциловського датується аж 12 листопада (день пам’яті святого священно­мученика Йосафата). У ньому він пояснив причину довгої відсутності офіційних роз­поряджень: «Я хотів зачати від св. Йосафа­та; я хотів зачати зі св. Йосафатом, щоби ласкою отриманою через Його заступниц­тво в дни Його незвичайного торжества, скріпити моє серце до повненя єпископ­ських обов’язків. Я хотів, щоби Він отворив мої уста, щоби Він перейняв у свою опіку мою Епархію, щоби я на більшу Його славу міг колись сказати, що Йому завдячую всі ласки, які сплили з Неба на моє стадо».

Блаженний Й. Коциловський плекав особливу набожність до святого священ­номученика Йосафата Кунцевича, архи­єпископа Полоцького. Більше того, він продовжував місію архієпископа Полоць­кого, а саме: навернення нез’єдинених, тобто православних. Щороку в день його пам’яті нагадував вірним про його жит­тя і діяльність, взявши собі за взірець. Зокрема, в одному із численних послань Й. Коциловський зазначав, що з часів св. Свщмч. Й. Кунцевича нічого не змінилось: «Нині наступають у нас з великою завзя­тістю на Католицьку Церкву знову штуч­но витворені православні… Де не вдається йому підступом збаламутити вірних, ужи­ває просто насилля, вдирається орґанізо­вано до католицьких храмів, наїжджає ка­толицькі цвинтарі та безчестить їх, зовсім як колись в часах нашого Великого Свяще­номученика». Тому закликав молитись не тільки за особисте добро, а й за навернен­ня православних до лона Католицької Цер­кви. Заохочував до плекання особливого набоженства до св. Йосафата, який поклав життя за віру.

У умовах Першої світової війни (1914-1918) Перемишльська єпархія зазнала значної шкоди. Було знищено багато хра­мів, розпорошено парафії, духовенство часто залишалось без засобів до існуван­ня, а моральний стан вірних був підірва­ний війною. На цьому акцентував Владика у посланні до Всечесних Отців: «Нинішне зіпсуття, розбіжність думок, нечутливість супроти підпорядкування, нехіть до узна­вання авторитету, не мале підірвання по­ваги душпастиря, – це пагубні сліди, що їх полишила війна, це перешкоди у наших душпастирських працях». Єпископ актив­но опікувався сиротами та бідними, підтри­мував благодійні установи, зокрема з цією метою Й. Коциловський об’єднав священ­ників у «Єпархіальну Поміч» – організацію, метою якої було допомогти священникам і церквам, що постраждали в роки війни. Вона поділялась на сім секцій, які брали на себе обов’язок: дбати за сиріт, допомагати постраждалим війни, вдовам та осиротілим дітям духовенства, церковним братствам, відновлювати та підтримувати церкви, здійснювати місії, видавати християнську літературу (Святе Письмо, молитовники, катехизм тощо). Закликав інших допомага­ти нужденним: «Опікуймося стало убогими нашої парохії. Орґанізуймо поміч для них, заохочуймо других до цего».

Відновлення духовного життя було прі­оритетом Владики, адже на його переко­нання, саме на вірних тримається церква. Тому наголошував священникам, аби вони гуртували людей біля храму, часто присту­пали до Св. Причастя, організовувались у церковні братства. Духовно підтримував вірних у посланнях, вселяючи надію у важ­кі часи: «Єсли хочемо побудувати хату, не ідемо на воду, на море, ані ні пісок, але шукаємо твердого ґрунту, і на тім ґрунті кладемо підвалини – фундамент під хату; так само коли хочемо побудувати хату христіянських чеснот кладемо фундамент цеї хати на твердім ґрунті: цим ґрунтом се віра в Ісуса, Бога і Спасителя нашого, а підвалинами цеї хати, се любов Бога і лю­бов нашого ближнього» (послання від 21 лютого 1921 р.).

Здавалось би, що вдалось Йосафату Коциловському відбудувати єпархію, але нового удару завдала польсько-україн­ська війна 1918–1919 рр. (після Листопа­дового чину). Єпископ з великою радістю прийняв звістку проголошення української державності – Західноукраїнської Народної Республіки (13 листопада 1918 р.) – та від­служив урочисту Службу Божу. Але щастя було недовгим: поляки швидко зайняли Перемишль, а згодом і Львів (21 листопада 1918 р.). Єпархію поділили на дві частини: західну (поляки) і східну (українці). Так як місто Перемишль знаходилось у західній частині, то єпископ Й. Коциловський зо­стався у ньому, бо не хотів залишати своїх вірних і духовенство під час війни. Нато­мість для східної частини призначив дека­на о. Карла Федоровича адміністратором. Коли закінчилось військове протистояння, єпископ Коциловський розпочав візитації Перемишльської єпархії, яка в той час за­непала: зруйновані церкви, пограбовані, вірні без пароха. Нарід зустрічав його як свого захисника: «Коли тільки рознесеться вістка, що туди то і туди приїде наш Вла­дика, збігаються тисячі народу. Вітають хлібом-сіллю, стелять квітки і зелень під ноги…». Владика ще більше перейнявся за цих бідних людей, вдів та сиріт, підтриму­вав їх духовно та матеріально. Важко йому було дивитися на церковні руїни, пограбо­ваний і бідний люд, моральний занепад. Цей духовний біль та перевтома виснажи­ли Йосафата Коциловського так, що сильно захворів. Всі священники Перемишльської єпархії молились за його здоров’я, і вже в червні 1920 р. Єпископ повністю одужав. Владика сам щиро вірив і запевняв, що ця ласка Божа була наслідком численних мо­литов його народу

За часи єпископства Владика оновив духовне життя у єпархії та майже не було сіл, куди б не завітав Й. Коциловський: «Спішить всюди, де потребують Його по­мочі, в кожну закутину. Де не можна діста­тись автом чи простим возом, Архипастир йде далекі милі пішки. Йде на відпусти».

Єпископ Й. Коциловський постійно мо­ніторив ситуацію з катехизацією для ді­тей. Більше того, у всі парафії, де відсутні школи, були надіслані питальники (т. зв. «квестіонари»). Це робилось з метою по­кращення викладу катехизи та для того, щоб не залишити дітей без катехитів, а ви­ховувати змалку у релігійному дусі.

Владика неодноразово про антирелігій­ну пропаганду комуністів, які намагались знищити Церкву: «Вже до того доходить, що замість нашого старого христіянського поздоровлення Слава Ісусу Христу приду­мали своє зі самого дна пекла взяте – ди­тина в безбожницькій школі входячи поз­доровляє вчителя словами: «Нема Бога! – а він відповідає враз з дітьми – Не було і не буде!».

Але найбільша відповідальність, на думку єпископа, покладалась на родину, бо «сам Бог установив її на те, щоби з неї родилися діти й одержували старанне ви­ховання», оскільки «навіть найкраща шко­ла не вдіє нічого, якщо родичі занедбають дальшу виховну працю над дитиною».

Владика закликав вірних виховувати в собі силу волі та чесноту послуху, наводя­чи майстерно підібрані метафори: «Коли у вашому садку молоденьке овочеве дерево починає рости криво в один бік, що тоді зробите? Нагнете його в противний бік, а опісля вкопаєте біля нього просту сильну тичку і прив’яжете до неї деревце, щоби росло просто в гору».

Особливо цікавим є питання щодо за­провадження обов’язкового целібату (безшлюбність) греко-католицького духо­венства у Галицькій митрополії. Першим безпосереднім кроком митрополита А. Шептицького щодо целібату було рішення у 1918 р. Зарезервувати половину місць у духовній семінарії для тих, хто прийняв рішення не одружуватись, визнаючи «по­требу велику священників безженних». У цьому вбачають прямий зв’язок планів митрополита для місіонерської діяльності у Наддніпрянській Україні. Але митропо­лит все-таки схилився до того, щоб питом­ці самі вирішували чи хочуть добровільно відмовитись від подружнього життя. Інши­ми були погляди двох ієрархів: у 1920 р. Станіславівський єпископ Г. Хомишин за­провадив обов’язковий целібат для семі­наристів, а у 1925 р. – Перемишльський єпископ Й. Коциловський, пояснюючи це «як вимушену потребу відновлення духо­венства».

Проте для Церкви целібат насамперед означав не зовнішню «реформу», а вну­трішню поставу повного дарування себе. Йшлося про священника, який не розділяє свого серця між парафією та родиною, а може цілковито посвятити час, сили й ува­гу душпастирській праці. Священник без родинних обов’язків міг бути доступним для парафіян у будь-який час, приділяти більше уваги проповіді, катехизації, орга­нізації церковного та громадського життя. У міжвоєнний час, коли суспільство пе­реживало моральні й політичні потрясін­ня, Владика бачив потребу в духовенстві, здатному стати моральним орієнтиром і не бути обтяженим додатковими родинними клопотами.

Не дивно, що такі кроки викликали спротив у суспільства. Водночас дуже до­казово, що запровадження целібату не призвело до занепаду покликань: якщо у 1925 р. У Перемишльській духовній се­мінарії було 52 питомці, у 1930 р. – 127, а в 1936 р. – 157 питомців. Щодо статис­тики серед греко-католицьких священни­ків, то станом на 1918 р. 648 одружених, 114 вдівців та лише 13 неодружених, а у 1935 р. – 555 у стані подружньому, 110 вдівців та 148 священників-целібатів (за 17 років кількість зросла майже у 11,5 раз!). За час єпископства Владика уді­лив священничі свячення 388 питомцям і 88 василіянам, з них 210 – неодружені. Тому бачимо, що Й. Коциловський висвя­чував одружених на священників також, бо іноді в літератури пишуть протилежне.

Владика Й. Коциловський дбав про добру духовну науку питомців семінарії. Єпи­скоп додав ще один рік навчання на бо­гословських студіях. За його настійними рекомендаціями священники мали щороку відправляти реколекції для семінаристів (не менше трьох днів), і часто сам слухав ці науки.

Також єписокп боровся з різними сек­танськими течіями шляхом видання кни­жок, брошур, преси проти них, зокрема: католицький тижневик «Український бе­скид», єпархіальний тримісячник «Пере­мишльські Єпархіальні Відомості» (у ньому часто містились пастирські листи Влади­ки). Згодом Перемишльська дієцезія майже повністю очистилась від єретичного вчен­ня. Сам єпископ порівнював книжки шкід­ливого вмісту із татарською навалою, які духовно нищать та спустошують, а потім беруть у рабство нарід, який опісля «слу­жить ворогу Христової Церкви». Ще один здобуток єпископа Й. Коциловського – організація Католицької Акції у 1931 р., а 4–7 вересня 1934 р. Ще окремо для свя­щенників. Всі науки та проповіді надруко­вані у книжці «Душпастирський Курс Като­лицької Акції в Перемишлі». Загальна мета Акції – піднесення релігійного духу парафі­ян, зміцнити віру, захищати християнські родини, а також підтримувати школи, ви­давництво духовної літератури та преси.

Найважчого удару завдала радянська влада, що прийшла на Західну Україну на початку Другої Світової війни – начебто виз­воляти, але насправді загарбати нові землі. Окупувавши західні землі разом з Переми­шлем, Перемишльська єпархія опинилась між двома вогнями: східна частина разом з Йосафатом Коциловським під радянською владою, західна – під німцями. На західній частині Владика призначив генеральним ві­карієм єпископа Григорія Лакоту з осідком у Ярославі, тоді ж і видавав «Ярославські Епархіяльні Відомості», де містились розпо­рядження, декрети, послання тощо.

Політика більшовиків щодо Церкви була однаковою і не відрізнялась у Перемишлі: ліквідовано духовну семінарію, будинок перетворили на казарму, націоналізували майно, заборонили викладати катехизу в школах. Більше того, Йосафата Коцилов­ського змусили платити податок за служін­ня релігійного культу. Владика не мав на­віть за що жити, йому допомагали коштами вірні і священники, тому зрозуміло, що ніякі податки не оплачував. За це його неодно­разово викликали в Дрогобич (Перемишль під час більшовицької окупації належав до Дрогобицької області).

З червня 1941 р. (з початком німець­ко-радянської війни) Галичину завоюва­ли гітлерівці, але їх політика щодо Церкви була схожою до більшовицької. Складовою німецької політики було вивезення лю­дей на примусові роботи, тому влада зму­шувала єпископа звернутись до вірних з пастирським листом із закликом співпра­цювати з німцями. Зрозуміло, Йосафат Ко­циловський навідріз відмовився від цього наказу, за що йому заборонили візитації своєї дієцезії, взявши Владику під пиль­ний нагляд. Окупанти двічі викликали його на допит у Гестапо, звинувачуючи у пе­реховуванні євреїв греко-католицьке ду­ховенство. Особливу увагу викликало те, що особистим лікарем єпископа був єврей Ґец. Після того, як радянська влада звіль­нила Галичину від німецької окупації, з літа 1944 р. Знову відновили свою анти­церковну політику. У липні 1944 р. Поль­ський комітет національного визволення та СРСР підписали угоду про розмежування польсько-російського кордону по лінії Кер­зона, тому далі вже підписали договір про «добровільну евакуацію» поляків з УРСР та українців з Польщі. Згідно нових кордонів Перемишльську єпархію вкотре поділили на 2 частини: Перемишль (осідок єписко­па) та менша кількість навколишніх пара­фій (21 деканат і 223 парафії) належало Польщі, все решта – до СРСР (24 декана­ти і 417 парафій). Йосафат Коциловський призначив для тієї частини, що була під комуністичною владою, двох генеральних вікаріїв – колишнього професора в Пере­мишльській духовній семінарії, пароха Ни­жанковичів о. Михайла Мельника для Дро­гобицької області (південної частини єпар­хії) та о. Миколу Панаса для Львівської об­ласті (північної частини). Наприкінці 1944 р. В Перемишлі утворилась радянська пе­реселенча комісія під керівництвом Тищен­ка, який також намагався схилити до пе­реселення єпископів Й. Коциловського та Г. Лакоту, але два ієрархи чітко висловили свою позицію: єпископами їх обрав Рим, а отже і переселитись мають лише з наказу Ватикану.

Йосафат Коциловський не підтримав у вересні 1945 р. Акцію переселення етніч­них українців з Польщі до УРСР. За відмову закликати українців у пастирському листі до переселення, комуністи потрактували єпископа як головного ворога та противни­ка акції.

21 вересня 1945 р. О 4 годині ранку Й. Коциловського разом із о. Василем Грини­ком було заарештовано польською поліці­єю. За словами очевидців, Владика погла­див свою довгу сиву бороду, опісля вкло­нився у три боки і сів у поліцейський ав­томобіль. Окрім відмови підтримати акцію, безпосереднім приводом для затримання стала відправа Служби Божої 7 липня 1943 р. Для добровольців дивізії СС «Галичина» у складі німецької армії (тобто звинувачен­ня за співпрацю з нацистами), а також за поширення антипольських настроїв. Чоти­ри місяці перебував у в’язниці у м. Ряшів (Жешув) в жахливих умовах: антисаніта­рія, незбалансоване харчування, свавілля з боку наглядачів. Вся єпархія молилась за єпископа, організували довіз харчів до тюрми, але Владиці передавали не у пов­ному складі.

Через Медику Владику депортували до УРСР (до Мостиськ), а 24 січня мали доста­вити до Києва. 16 січня 1946 р. Владику несподівано звільнили (тимчасово у зв’яз­ку з передвиборчою кампанією до Верхов­ної Ради, вибори до якої мали відбутись 10 лютого 1946 р.). Також існує думка, що єпископа відпустили з метою показати, яка радянська влада хороша на протива­гу жахливим умовам у польській тюрмі. І тим самим схилити Владику до «ініціатив­ної групи» та переходу у православ’я. Це також підтверджується гарним прийомом у начальника міліції, як згадував Преос­вященний Йосафат: «Начальник енкаведе прийняв нас гарним обідом, а по обіді сам привіз нас до Перемишля у своїм прекрас­нім лімузині, ми його тут також погостили. Виглядав на дуже елєґантного і чесного чоловіка, мабуть офіцер з бувших цар­ських часів». А також на Йордан (19 січ­ня) дозволили відслужити Службу Божу, сказавши: «Може батюшка йти до церкви работать».

Небагато часу пройшло після повернен­ня Владики додому, як зранку о 4 год. 26 червня 1946 р. У двері постукала польська поліція з вимогами покинути Перемишль і виїхати на Схід. Єпископ не мав наміру по­кидати свою паству, тому відмовився до­бровільно кудись їхати. Видання ОУН «Но­вітні варвари» засвідчило, що «міліція» окружила греко-католицьку капітулу між 9 та 10 годинами ранку. Вояки поводились по-варварськи, розкидаючи речі та б’ючи посуду, знущались над прислугою. Полі­ція застосувала силу та близько 6 години вечора винесли Йосафата Коциловсько­го з дому разом з кріслом, з якого він не хотів вставати: «Робіть зі мною, що хоче­те, можете мене вбити на місці, чи заму­чити, але все таки добровільно не поїду». Поліція поводила себе люто та жорстоко, кинувши єпископа разом з кріслом до ма­шини. Преосвященний Йосафат вже був дуже старенький та побитий, і ще до того ж сильно вдарився головою об борт авто. Опісля передали його органам Міністерства державної безпеки УРСР. Вони перевезли Владику через Медику до Львова, а пізні­ше – до Києва у Лук’янівську слідчу тюр­му МДБ УРСР. Після незаконного арешту Владики, поляки вивезли Ординаріятський та Капітульний архіви, бібліотеку разом з дорогоцінностями та історичними пам’ят­ками, музейними збірками. Забрали також корону Данила Галицького. Викрадені речі (вино для Літургії, церковні свічки, килими та інше) продавали прямо на вулиці.

Подібно поводились із іншими греко-ка­толицькими священниками, але часто ще жорстокіше, при цьому кричали: «Заби­райтеся! Там і так вивезуть вас на Сибір, або повісять».

До 5 липня перебував у в’язниці без будь-якої документальної підстави для арешту. Невідомо, де перебував Владика у період з 27 червня до 2 липня. Історик Богдан Прах припускає, що його могли пе­реконувати перейти у православ’я. Єпи­скопа звинувачували в антибільшовицькій пропаганді, за зв’язки з вояками ОУН-УПА, колабораціонізмі, політику полонізації на західноукраїнських землях.

Офіційним вироком від 19-21 лютого 1947 р. Єпископа звинуватили в антира­дянській діяльності і засудили до 10 років ув’язнення. Перед тюремниками єпископ тримався гідно та незламно. На допитах виважено відповідав: «Я боровся із без­божництвом радянської влади…», «у полі­тику держави ми не повинні були втруча­тися і не втручалися… Ми виконували свої священичі обов’язки», «католицька єрар­хія виступала проти революційного руху у всіх країнах, бо Бог виступав проти рево­люції і насилля…».

Помер єпископ Йосафат Коциловський 17 листопада 1947 р. У виправно-трудовій колонії №35 у селищі Чапаєвка (сьогодні частина м. Києва). Був похований в окре­мій могилі з дерев’яним хрестом, а не в спільній тюремній. Через деякий час хрест був замінений на металевий (поламали де­рев’яний), і повісили табличку «Здесь по­коится прахь Єпископа Іосафата Коцилов­ського. Умер 1947 г.» (такий надпис, щоб не привертати зайвої уваги.

У 1970-х роках о. Роман Єсип разом із о. Йосафатом Кавацівом дізнався про міс­це поховання Владики і отцям вдалось от­римати дозвіл на перевезення праху до Львівської області. Під час відкриття моги­ли, за свідченням о. Романа, тіло єписко­па виявилося нетлінним, однак подальше транспортування не сприяло збереженню останків у первісному стані. 27 вересня 1977 року прах Владики таємно вдруге поховали на Янівському цвинтарі у Львові у польській могилі поверх іншого захоро­нення. Навесні 1986 року о. Йосафат Ка­ваців з’ясував, що гробівець було відкрито, а місце – перепродано. Тому забрав мощі Владики та тимчасово переніс їх до свого дому в с. Яблунівка та втретє прах Владики перепоховав у своєму родинному гробівці. Загалом тіло перепохоронювали аж 7 разів з тієї причини, що органи КДБ хотіли пов­ністю знищити.

24 квітня 2001 р. У Ватикані Йосафата Коциловського проголосили мучеником, що загинув за вірність Католицькій Церкві та був жертвою більшовицького терору. 27 червня 2001 р. За участі Папи Римського Йоана Павла ІІ у Львові було здійснено об­ряд беатифікації Перемишльського єписко­па (проголошено блаженним Католицької Церкви). Мощі Преосвященного Йосафата знаходяться у м. Стрию у храмі Благові­щення Пресвятої Богородиці.

27 жовтня 2015 р. Преосвященний Йо­сафат Коциловський був посмертно реабі­літований.

P.S. Готується до друку повна книга про життя та діяльність Владики Йосафата Коциловського як мученика за віру.

Юлія Свистак, магістр історії та до­слідниця релігійної спадщини

Список використаних джерел та лі­тератури:

1. Білий, Богдан. «Греко-католицькі владики, священики, миряни Перемиської єпархії у справі збереження віри, обрядів, традицій, освіти, культури та національної тотожності.» Світогляд 3 (2017): 64–75.
2. Блаженний Йосафат Коциловський – перемиський єпископ. Зібрані послання та інші праці, упоряд. Володимир Пилипо­вич. Перемишль: Перемиська Архієпархія, 2004. 443.
3. Блаженний Священномученик Йо­сафат Коциловський, ЧСВВ (1876–1947). Блаженні новомученики Чину святого Ва­силія Великого. Львів: Місіонер, 2002. 66–101.
4. Випробувані, як золото в горнилі. Редакційна колегія: о. Роман Тереховський і о. Полікарп Марцелюк. Львів: Місіонер, 2016. Книга третя. 208.
5. Віктор Войналович та Наталія Кочан. Релігійний чинник етнополітичних проце­сів у Галичині: повоєнна радянська доба і сучасність. Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2018. 408.
6. Горан, Тетяна. Перемишльська єпар­хія Греко-католицької церкви в українсько­му національному русі Галичини (1919–1939 рр.), дис. канд. іст. наук. Івано-Фран­ківськ: Прикарпатський національний уні­верситет імені Василя Стефаника, 2017. 282.
7. Назарко, Іриней. Йосафат Коцилов­ський, ЧСВВ. Торонто: Видавництво і дру­карня оо. Василіян, 1954. 56.
8. Прах, Богдан. Духовенство Перемис­ької єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини. Львів: Видавництво Україн­ського Католицького Університету, 2015. Т. 1. Біографічні нариси. lxxxvi + 772.
9. Рубльова, Наталія. «Коциловський Йосафат.» Енциклопедія історії України, редакційна колегія: Валерій Смолій та ін. Київ: Наукова думка, 2008. Т. 5. 245–246.
10. Сестра Сивч Василія. «Останні дні українського Перемишля: 1944–1947» Збірка «На Христовій ниві». Спомини. Нью-Йорк: Видавництво оо. Василіян, 1978. 157–207.
11. Тетяна Горан і Ігор Пилипів. «Взає­мозв’язки Перемишльської та Станіславів­ської єпархій в період Другої Речі Посполи­тої.» Науковий вісник Івано-Франківського богословського університету імені св. Іва­на Золотоустого «Добрий Пастир», «Бого­слов’я» 7 (2015): 98–106.
12. Церква мучеників, упоряд. Олег Ту­рій, 2-ге вид., виправлене. Львів: Свічадо, 2005. 56.
13. Ювілейний альманах украінських католицьких богословів Перемиської єпар­хії. Перемишль, 1937. 271.
14. Hałagida, Igor. «Deportacje greckokatolickich biskupów przemyskich do USRR w 1945 i 1946 roku. Nowe dokumenty.» Pamięć i Sprawiedliwość 2 (2008): 283–316.
15. Iwaneczko, Dariusz. «Biskup Jozafat Kocyłowski (1876–1947). Życie i    działalność.» Polska-Ukraina 1000 lat sąsiedztwa, pod redakcją Stanisława Stępnia. Przemyśl, 1996. Т. 3. Studia z dziejów greckokatolickiej diecezji przemyskie. 247–260.
16. Stępień, Stanisław. «W poszukiwaniu tożsamości porządkowej. Bizantynizacja a okcydentalizacja kościoła greckokatolickiego w okresie międzywojennym.» Polska- Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa, pod redakcją Stanisława Stępnia. Przemyśl, 2000. Т. 5. Miejsce i rola kościoła greckokatolickiego w kościele powszechnym. 87–102.
17.  Strutyński, Maciej. «Myśl społeczno-polityczna biskupa Jozafata Kocyłowskiego (1917–1947)». Unia Brzeska i jej konsekwen-cje: w 420 rocznicę synodu unijnego. Prze-myśl: Archiwum Państwowe, 2017. 219–234.
18.  Strutyński, Maciej. Myśl społeczno-polityczna kościoła greckokatolickiego w II RP (1918–1939). Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 2019. 316.
19.  Szczupak, Adam. «Jozafat Kocyłowski – greckokatolicki biskup przemyski wobec dwóch totalitaryzmów 1939–1947.» Letnia Szkoła Historii Najnowszej 2012, pod redakcją Łukasz Kamiński. Warszawa: Instytut Pamięci Narodowej, 2013. 15–23.