Один із найпопулярніших коментарів, який регулярно з’являється під моїми дописами, звучить приблизно так: «Бог не потребує храмів, золота, латини, співу та кадила, і як добре, що Церква від цього нарешті очищується!»
Такі коментарі – типовий приклад того, коли правильне твердження приводить до хибних висновків. Це правда, що Господь, який є Володарем усього, не потребує нічого з того, що має людина (Дії 17, 24–25). Але це зовсім не означає, що людина не повинна Йому цього віддавати.
Моя дружина, наприклад, не потребує квітів, щоб жити, або моїх слів, щоб існувати. Але насправді це потрібно нам обом: мені – щоб висловити свою любов, а їй – щоб цю любов пережити. Любов, яка не шукає зовнішнього втілення, по суті, не є любов’ю.
Любов – це серце християнської віри. Наш Господь є любов’ю (І Йо. 4, 8), і саме любов була мотивом для найвеличніших «жестів віри» праведників. Пригадаймо Давида, який так любив Бога, що прагнув побудувати Йому храм (пор. ІІ Цар. 7, 1–2), або Марію, яка через щиру любов до Ісуса вилила дорогоцінне миро на Його ноги (Йо. 12, 1–3).
Люди, які сьогодні повторюють як мантру, що «Богові це все не потрібно», у своєму утилітарному мисленні уподібнюються до Юди, який так і не збагнув жесту Марії. Але його оцінив Христос (Йо. 12, 4–8). Він розгледів любов у марнотратстві, а глибоку віру – в безглузді.
Літургійні жести, краса та знаки потрібні не Богові, а нам. Йому не потрібне золото. Воно потрібне людині, щоб навчитися ставити Бога вище за золото. Йому не потрібен храм. Він потрібен людині, щоб пам’ятати, Хто є центром її життя. Йому не потрібне кадило. Воно потрібне людині, щоб відчути, що вона стоїть перед Таємницею.
Людина пізнає невидиме через видиме, а тому краса храму та літургії не лише підносить нас від земної буденності до небесної слави, але й дозволяє висловити щирий порив душі до Бога, віддавши Йому найкраще з того, що ми маємо.
Проте саме тут прихильники спрощення висувають свій улюблений аргумент. Мовляв, перші християни не мали храмів, помпезності та урочистих літургій не тільки через постійний тиск переслідувань, а насамперед через переконання. Вони проповідували «просте» християнство, і тільки за імператора Костянтина, коли Церква стала religio licita («дозволеною релігією») і вийшла з катакомб, вона вступила в союз із державою, отримала імперські ресурси і почала своє «велике будівництво».
Але це лише частина історії. Зауважте, що навіть у катакомбний період Церква не зрікалася естетики, а плекала її за першої ж нагоди під час нетривалого затишшя. Яскравий приклад – домова церква в Дура-Европос (III ст.), де ми бачимо спроби створити фрески й архітектурно виділити сакральний простір для Євхаристійних зібрань.
Прекрасні храми будувалися й у часи бідності, війн, чуми та занепаду цілих імперій. Ба більше, християни Сходу (наприклад, вірмени чи сирійці), які століттями перебували під гнітом ісламських правителів і не мали жодної державної підтримки, зберегли неймовірно пишну, багату та містичну літургію. Отже, прагнення до краси в богослужінні – це внутрішня потреба віри, а не політичне замовлення.
Я вже писав, що простота не тотожна мінімалізму. Простота – це не антонім краси та естетики. Перші християни були виховані на літургіці Єрусалимського Храму з його золотом, літургійним одягом священників та кадилом. Сам Христос брав участь у цих храмових богослужіннях і ніде їх не засуджував.
Навіть юдеї, які були простими людьми, через свою віру прагнули створювати прекрасні сакральні простори. Коли перський цар Кир фінансував відбудову Храму за часів Зоровавеля, повертаючи колись загарбане золото, юдеї не казали: «Ой ні, це брудні імперські гроші, давайте краще побудуємо сарай із гівна і палок і будемо там молитися».
Я знову повторю, що вже казав: намагання імітувати катакомбний період Церкви у XXI столітті – це не більше, ніж рольова гра. Причому з присмаком повного нерозуміння. Любов не обмежується мінімально необхідним. Вона завжди прагне віддати.
