Коли 650 лідерів різних католицьких громад зустрілися в 1984 році, вони визначили харизматичний рух як католицьку гілку протестантського п’ятдесятництва або рух п’ятдесятників.
Джерело
– П’ятдесятники та п’ятдесятництво
П’ятдесятництво виникло у Сполучених Штатах на початку 20 століття. Протестантство в той час переживало велику кризу, спричинену браком запалу, духом матеріалізму, ворожнечею між різними протестантськими конфесіями (наприклад, послідовники Цвінглі звинувачували послідовників Лютера в суперечностях у його вченні; кальвіністи вигнали лютеран з місіонерських земель...), а також відсутністю єдності віри. Навіть у межах однієї секти існувало багато різних думок щодо того, як тлумачити той чи інший текст Святого Письма.
Методистський пастор Чарльз Пархам вважав, що знайшов відповідь на цю кризу в Новому Завіті, відкривши, що ревність та ентузіазм ранніх християн були передусім результатом харизм, даних апостолам та учням Святим Духом. Ці харизми були передані руками Духа першим християнам через жест накладання святих. Зовнішньою ознакою фактичного отримання цього «хрещення» була харизма говоріння іншими мовами.
Зрозумівши це, Пархам довго молився зі своїми учнями, просячи у Бога благодаті такого «хрещення у Святому Дусі». 31 грудня 1899 року люди з його групи вперше заговорили невідомими мовами. Протягом кількох днів близько десятка людей попросили про це «хрещення у Святому Дусі». Коли Пархам поклав руки їм на голови, вони пережили, на їхню думку, щось подібне до досвіду апостолів у Горниці в день П’ятдесятниці. Так народилася нова секта , що виступала за «Церкву» Святого Духа, Завітна «П’ятдесятницька Церква» (англ. Pentacostal Church, нім. Pfingstlertum).
Різні протестантські «церкви» різко відреагували на Пархама та його учнів, оскільки їхні вчення суперечили протестантським системам. З іншого боку, багато протестантів покинули свої конфесії та приєдналися до нових громад, які спочатку називалися рухом п’ятдесятників. Однак з пробігом часу пастори різних громад мали різні, а то й суперечливі думки щодо важливих моментів їхнього вчення. Таким чином, було засновано дедалі більше неопротестантських громад та сект, яких у світі налічується близько двох тисяч. З них лише в Африці близько тисячі.
Усі ці секти мають схожий фундамент, який становить їхній суб’єктивний релігійний досвід, що називається «хрещенням у Святому Дусі», харизматами, безпосереднім контактом з Богом, який особисто відкриває їм значення Святого Письма. Однак, як це показує реальність, Бог «часто змінює свою думку», однак не завжди і не для всіх тих самих об’явлень – кілька тисяч сект мають різні, іноді суперечливі та взаємовиключні «об’явлення». Механізм цієї дії простий: коли член харизматичної секти отримує «об’явлення», відмінне від лідера, тоді він потягає за собою інших учнів і відділяється від початкової секти, щоб заснувати свою власну. Інші члени секти, бажаючи погодити між собою перше та друге визнання , створюють інший відкол, і таким чином створюється третя група. Ці три групи можуть мати прекрасні назви, наприклад: Витанія, Нова Витанія та Велика Витанія.
З 1950 року небагато старих протестантських конфесій відкрилися для руху п’ятдесятників. Це було ще однією причиною для формування все більшої кількості нових відщеплень. Незалежно від пастора Пархама у Сполучених Штатах, Еван Робертс заснував п’ятдесятницький рух в Англії, що характеризувався тими ж явищами. Таким чином, можна говорити про два джерела цього руху: перше в США (розвиток у Північній Америці) та друге в Англії (розвиток у колишніх британських колоніях, насамперед в Австралії та Африці). Варто також згадати Дугласа Скотта, який у 1930 році приніс протестантський харизматизм до Франції та її колоній, потім оселився в Бельгії, звідки рух поширився на Нідерланди та Німеччину. Приблизно 80 відсотків практикуючих протестантів належать до однієї з сект, пов’язаних з п’ятдесятниками.
Коротка історія харизматичного руху
«Правду кажучи, також і з католицької сторони шлях повернення до Духа був підготовлений. Це сталося через вилиття Духа на кількох осіб та через ІІ Ватиканський Собор. Під час засідання 22 жовтня кардинал Суененс, модератор Собору, виступив проти свого співбрата, стверджуючи, що якщо Святий Дух не пронизує життя Церкви, то поняття Народ Божий та Тіло Христове, яким сам Собор повернув їхнє первісне значення, залишаться мертвою літерою. Заперечення актуальності харизм перешкоджало б саме цій можливості істотного релігійного пробудження для всього Божого Народу» – це читаємо у книжці М. Hebrard під назвою «Харизматика. Огляд історії. Вінова у Святому Дусі (Краків, 1994).
У 1960-х роках екуменічний рух і Другий Ватиканський Собор запровадив новий тип контактів з членами інших конфесій. Собор видав два декрети, що стосуються обговорюваної теми: Unitatis redintegratio (Про єдність християн) та Декларацію Nostra aetate (Про ставлення Церкви до нехристиянських релігій). У першому декреті чітко зазначено, що особливою турботою собору має бути відновлення християнської єдності. Декрет вихваляє екуменічний рух як діло Святого Духа та вимагає, щоб усі католики брали участь у зусиллях щодо об’єднання всіх «Церков», тобто Католицької Церкви та протестантських і православних «Церков».
Кожен католик повинен пізнати та поважати дух і віру відокремлених братів, і, що дуже важливо, практикувати діалог, тобто розмовляти з усіма на рівних (par cum pari agat). Декрет продовжує говорити, що спосіб формулювання католицької віри не повинен бути перешкодою для діалогу з братами. Католик повинен знати, що відокремлені «Церкви» відіграють велику роль у таємниці спасіння, і Дух Христа бажає використовувати їх як засіб спасіння. На Соборі слово «діалог» з’являється більш як 200 разів, але немає жодного твердження про те, що відокремлені брати повинні навернутися до істинної Церкви. Також немає чіткого твердження про те, що Католицька Церква є єдиною і правдивою Церквою, а всі інші є хибними.
У другому декреті зазначено, що причиною екуменізму в Церкві є бажання об’єднати все людство. Весь світ, включаючи Церкву, повинен прагнути об’єднати всіх людей. У документі також представлені різні нехристиянські релігії, які в різному ступені вихвалялися за їхні нібито глибокі вчення та внесок у мир і свободу на землі. Перед обличчям євреїв, які як сьогодні, так і в минулому, були ворогами Ісуса Христа, католики повинні зайняти позицію пізнавання їхньої релігії та поваги до їхніх помилок. Тому здається природним, що католики, вірні вченню Другого Ватиканського Собору, зосередили свою увагу, серед іншого, на п’ятдесятниках, ідеологія яких подавалася католикам як «велике духовне багатство». Бачачи такі надзвичайні явища, як «говоріння мовами», ентузіазм, інтенсивну місіонерську діяльність та атмосферу спонтанності, католики були здивовані, можливо, навіть захоплені. Католицькі громади, найбільш екуменічні та залучені до благодійної діяльності, першими розпочали діалог з рухом п’ятдесятників. З цього діалогу народилася співпраця, а згодом – спільна молитва.
Саме в цей період ці громади та конгрегації розробляли свої нові статути, адаптовані до духу Собору, отже, якомога екуменічніші. Члени неокатехуменату перегорнули нову сторінку своєї історії: вони бурхливо вихваляли Собор і харизматичний рух у лоні протестантизму. Звичайно, лідери неокатехуменату прийняли «хрещення у Святому Дусі» від друзів-протестантів або від католиків, які прийняли його раніше. Однак, безперечно, що перші католики прийняли хрещення у Святому Дусі у 1967 році в США в Піттсбурзі (Пенсільванія).
Група з приблизно 30 католицьких студентів, які шукали можливості поглибити свою віру та духовне життя, описала себе так: «Чогось бракує в нашому житті. Ми почуваємося стерилізованими». Тож вони зустрілися в ім’я діалогу з пресвітеріанською громадою, і під час спільної молитви, бачачи атмосферу ентузіазму та надзвичайних явищ, вони забажали повноцінно долучитися до протестантського досвіду. Тож вони попросили про «хрещення у Святому Дусі». Протестантські харизмати поклали руки на групу католиків, і їм одразу ж було дано дар говоріння іншими мовами, вони також отримали дар пророцтва та мудрості, і раніше невідоме, тепле відчуття присутності «Когось» у своїх серцях. «Ми відчули Бога!» – вигукнули вони з радістю.
Рух поширюється, як вітер
Католики, які прийняли хрещення в Піттсбурзі, поширювали це «нове зіслання Святого Духа», покладаючи руки на інших католиків, тобто даючи їм це «хрещення у Святому Дусі». Вже в тому ж році перші священники та ченці отримали це хрещення від харизматів. Рух поширювався, як вітер: 1967 рік – США, 1968 рік – Канада, 1969 рік – Англія, 1970 рік – Франція, 1971 рік – Іспанія. У 1971 році у Франції лідери руху склали першу «харизматичну міжрелігійну угоду», в якій було проголошено співпрацю між харизматиками всіх християнських конфесій.
У 1972 році друга харизматична угода заявила про необхідність подальшої співпраця у прагненні до об’єднання конфесій та релігій у Святому Дусі. У 1971–1973 роках були створені найчисленніші та найважливіші «католицькі» харизматичні спільноти, а також внесені зміни до статутів існуючих католицьких спільнот, що ввели до них елементи харизматизму (наприклад, неокатехуменат, Foyer de Charite або Легіон Марії).
Кардинала Суененса було офіційно призначено першим ієрархом – харизматиком. Пізніше він захищатиме харизматів у всіх їхніх проблемах з Римом та в конфліктах з ієрархією багатьох країн. Між 1974 і 1980 роками рух поширився на всі країни світу. ICCRO (Міжнародне бюро католицького харизматичного оновлення) розпочало свою інтенсивну діяльність, а в різних містах світу почали проводитися міжнародні та міжрелігійні конгреси. Між 1980 і 1984 роками харизматичні священники, ченці та єпископи здобували дедалі більший вплив на найважливіші посади Церкви.
Підсумовуючи, слід наголосити, що «католицький» харизматичний рух тісно пов’язаний з протестантським харизматичним рухом, найбільше черпаючи натхнення у п’ятдесятників. Їх об’єднує переважно кілька спільних переконань: 1. «хрещення у Святому Дусі», католики підтримують інтенсивні контакти з лідерами п’ятдесятницького руху; 2. «харизматичні угоди» на початку розвитку руху, зробили так, що в центрі харизматизму стали активні протестантські харизмати; 3. однакові молитви, однакова релігійна діяльність (немає видимих відмінностей між молитовними зустрічами католицьких та протестантських харизматів); 4. однакова мета: об’єднання конфесій у Святому Дусі, єдність в релігії, в якій панує свобода віросповідання і те саме відчуття «живої присутності Бога».
Говоріння мовами – нездорова цікавість
Характерною рисою харизматиків є говоріння різними незнаними мовами. Харизмат Ранаган згадує, що в якийсь момент його група звернулася за порадою до єпископального пастора, знехтувавши таким чином мудрою порадою Церкви, яка забороняла братання з членами єретичних сект. Цей пастор привів їх на зустріч протестантської харизматичної групи, під час якої католики брали участь у вивченні Біблії. Ральф Кіфер, один з учасників тієї зустрічі, згадує: «В кінці молитовної зустрічі ми з Петом [Буржуа] попросили молитися за нас, щоб ми могли прийняти хрещення у Святому Дусі. Учасники розділилися на кілька груп, бо вони молилися над кількома різними людьми. Вони попросили мене просто зробити акт віри в силу Духа, і досить скоро я сам почав молитися мовами» (Kevin i Dorothy Ranaghan, Catholic Pentacostals, s. 15).
Потім Ральф Кіфер особисто поклав руки на двох інших (імена яких не згадуються), і вони також «отримали хрещення в Дусі». Ранаган та його друзі, очевидно, забули попередження монсеньйора Рональда Кноха про те, що говоріння мовою, якої людина ніколи не вивчила, завжди було і залишається симптомом одержимості демонами.
Добровільне наражання себе на таку небезпеку межує з божевіллям і є виявом зневаги до попереджень видатних духовних провідників, таких як святий Іван від Хреста, який звертав увагу на серйозні небезпеки, пов’язані з пошуком надзвичайних духовних дарів. Святий Іван від Хреста попереджав, що чим більш тілесними та чуттєвими є релігійні переживання, тим менша ймовірність того, що вони походять від Бога. Він також зазначав, що сатана може легко маніпулювати такими явищами, і якщо душа сама шукає їх, уникнути пасток, які він розставляє, практично неможливо.
Посилаючись на ці застереження, Реджинальд Гаррігу-Лагранж писав: «У цьому пункті (святий Іван від Хреста) повністю погоджується з думкою святого Вінкентія Феррера та доводить, що така душа марно шукає об’явлення; що цією [нездоровою] цікавістю вона дає дияволу можливість збити себе з шляху; що цією схильністю втрачається чистота віри та множаться духовні перешкоди; що це є ознакою браку смирення та наражає душу на численні помилки». Саме з цим ми маємо справу в русі п’ятдесятників, головною метою якого є «надприродні переживання».
