Дорогі вірні! Людина на схилі свого життя поневолі лине думками у своє дитинство, у свою молодість, згадує батьків, які старалися по-християнськи виховати своїх дітей. Моє дитинство і юнацькі роки випали на час підпілля Греко-Католицької Церкви. Через ласку Св. Духа, через благодать Серця Христового і Непорочного Серця Марії, на славу Божу, для укріплення віри в народі, хочу поділитися спогадами, як діяла Греко-Католицька Церква в час підпілля. Героїчний подвиг праці духовенства, яке несло і зберігало скарб віри в католицьких родинах, виховувало молоде покоління. Хочу написати пару слів про діяльність Греко-Католицької Церкви на Мостищині. Моє родинне село Годині належало до Мостиського деканату Перемишльської Єпархії. З мого села вийшло два греко-католицьких священики.
О. Заяць Іван був безженним священиком, не возз’єднався з РПЦ, душпастирював у підпільній Греко-Католицькій Церкві, був переслідуваний радянською владою. 1946 р. священика побили і вигнали з плебанії. Дев’ять років підпільно священнодіяв, помер в с. Берегове Мостиського району, де і похований.
О. Волянович (Вовк) Петро також був безженний священик, висвячений єпископом блаженним Йосафатом Коциловським. Душпастирську працю виконував в м. Турка, сотрудник с. Теплиця (Сінявський д-н), сотрудник с. Хміль (Лютовський д-н), завідатель с. Воля Олешицька (Любачівський д-н), був головою товариства «Просвіта» у с. Теплиці, Ярославський повіт. Убитий у с. Горинець Любачівського повіту – застрелений у хаті, де мешкав разом із рідною сестрою Юлією. Його убивцями були міліціонери Франциск Заремба і Юзеф Юха. Похований на кладовищі в с. Горинець.
Отець Гура Теодор був жонатим священиком, після висвячення душпастирював по багатьох парафіях різних деканатів. В 1945р. разом з дружиною переїхали із с. Горни Перемишського деканату у с. Баличі Мостиського району, не возз’єднався з РПЦ. Проживав в с. Баличі, с. Хоросниця, с. Арламова Воля, с. Малнів, м. Судова Вишня. Регулярно відправляв Служби Божі в себе вдома, надавав духовну і матеріальну допомогу членам ОУН/УПА. Часто асистував зятеві-лікареві Степану Головідові при операціях, які той робив пораненим воїнам УПА. Помер у Львові, де похований на Янівському цвинтарі.
Отець Гриник Василь був целібатом священиком, який багато перетерпів за Церкву, за українську свідомість. Був ув’язнений у «Березі Картузькій», після звільнення душпастирював по різних парафіях, не возз’єднався з РПЦ. Відправляв в с. Хоросниця і Тулигові, користувався великою повагою у людей. Жителі с. Хоросниця розповідали, що отець були покірної вдачі, людиною молитви і глибокої віри. Мешканці села неподільно зберегли католицьку віру, завжди там був дух католицький.
О. Топорівський Микола, безженний священик перетерпів кількаразове ув’язнення, не возз’єднався з РПЦ. 1955 р. вернувся з Воркути, купив невелику хату у с. Бортятино. Активний душпастир підпільної Греко-Католицької Церкви, постійно відправляв Службу Божу. Коли одного разу приїхали до отця люди на Службу Божу і зауважили, що біля хати отця якийсь чоловік прогулюється, то сказали: «Отче, там за вами слідкують». То отець жартома відповів, що то кагебіст, він пильнує, щоб ніхто мене не викрав. Помер отець у селі Бортятино, там і похований.
То були отці, які давали свідоцтво віри на початку підпілля після 1946 р., коли Греко-Католицька Церква була через совєтську владу «ліквідована».
У звіті за 1952–1953 рр. уповноважений у справах РПЦ у Дрогобицькій обл. І. Шеповалов інформував: «У селі Гулигові Судовишнянського району священик Заяць І., який навіть не хоче слухати про православну церкву та про православного єпископа і збирається умирати з Унією. Слід зазначити, що прилеглі райони до Перемишля, Мостиський і Судововишнянський ще зберігають церковну Унію з Папським Римом» (Дело ф. П-5001, оп. 17, стр. 56, ф. 81).
В пізніші роки підпілля на Мостищину приїжджав священик на запрошення католицьких родин – о. Будзінський Герман. Він проживав на вулиці Спокійній біля заводу «Сільмаш», в маленькій хатині зі своїм братом монахом, не пам’ятаю як він звався. Я мав ласку прийняти Перше Св. Причастя з рук цього священика. Одного разу приїхав з мамою на Благовіщення до отця, щоб відбути великодню сповідь, в той час там були два підпільні семінаристи. Отець сповідали, а вони співали акафіст до Благовіщення Пречистої Діви Марії. Я був захоплений таким чудовим співом.
Отець часто приїжджали в с. Годині. Одного разу після відправи, коли отця вже відпроваджували на поїзд, несподівано під’їхав міліцейський бобік (уазік) і отця запхали в ту машину. Не бракувало таких людей, які вислужувалися перед владою. Але отця довго не тримали під арештом, бо через якийсь час на радіо (Голос), програма «Голос Америки» сповіщав: «В Україні переслідують греко-католицького священика отця Будзінського», і отця зразу відпустили.
Часто приїжджав на Мостищину до с. Ста- рява отець А. Масюк, ще інші священики приїжджали, отці Василіяни. В той час молоді священики мали працювати на державних роботах, переважно то була праця в кочегарці, сторожівка та інші такі прості роботи, щоб мали час на молитву та час від часу від’їжджати по духовних потребах на запрошення вірних.
В той час по багатьох селах було організовано службу дяків, що інакше називали «доба дяківства». Це тоді, коли бракувало священиків, одні були вивезені на Сибір, багато повмирало, а село потребувало хоч якоїсь духовної підтримки. Знаю, в нашому селі Годині, коли помер о. Володимир Гамерський 1955 р., спочатку церква була закрита, люди збиралися під церквою і молилися. І сталася така історія: був у селі дяк (не пам’ятаю, як його на ім’я) і сниться йому сон, щоб ішов під церкву і відправляв, що він може відправляти (а мав гарний голос). Але він побоявся. В один момент тратить голос до такої міри, що навіть не було зрозуміло, що він говорить. А був паламар Григорій. Цей не боявся, він відспівував Службу Божу (то, що йому було дозволено) і навіть проповіді говорив. То була для людей втіха. На Страсну П’ятницю церкву завжди відчиняли, люди йшли до Плащаниці цілодобово. Під час посту завжди були Поклони – цілий Канон. Коли померла людина, паламар відспівував Парастас, в неділю ввечері люди ходили на вечірню, співали «Світе тихий». Звичайно, що не всі люди тим дорожили, одні йшли на вечірню, а інші йшли до клубу в кіно.
Також батьки старалися привчати дітей до відповідного святкування неділі і свят. Слухали Св. Літургію по радіо Ватикан з Риму, переважно правили кардинал Любачівський, архієпископ М. Марусин, о. С. Мудрий, о. Музичка. Так було, що люди вислуховували Службу Божу по радіо, а потім йшли ще до церкви. Було таке, що на великі свята вчителі деколи чергували біля школи і зупиняли дітей, які йшли до церкви самі чи з батьками. Одного разу пан Любомир (побожна родина), його жінка Надія на свято йшли з дітьми до церкви. Зупиняє їх одна вчителька і запитує, куди він веде дітей. А він говорить, що до церкви, а вона: «Самі можете йти, а дітям не можна». А він відповідає, що висилає дітей до школи і ви цілий тиждень їх навчаєте, а в неділю я їх вчу і маю обов’язок навчити їх любити Бога, прошу мені не перечити».
Часто священики приїжджали в село на запрошення вірних. Пригадую з розповіді батьків, як священик приїхав до однієї побожної родини Івана та Софії, це було на Великдень. На такі відправи завжди запрошували надійних людей, такі люди були в кожному селі. Відправа була цілу ніч, спочатку відправляли Надгробне, потім ховали плащаницю, обхід з плащаницею робили по кімнатах, опісля була сповідь вірних, потім Воскресна Утреня і Великодня відправа. Потім була коротка перекуска, тому що священик спішив на поїзд, бо працював на роботі, люди були після сповіді, відправи надзвичайно щасливі, окрилені вірою вони зібрали якісь кошти, щоб дати священикові як винагороду. Священик розплакався і каже, що для мене то велике щастя, що я в такий святковий великий день в такому товаристві відслужив Великодню Службу, священик плакав з радості і люди плакали, бо були безмежно щасливі, бо мали сповідь, відправу, прийняли Воскреслого Ісуса до свого серця. Священики в час підпілля були убогі матеріально, але багаті духом.
В той час було заборонено визнавати свою віру, але тягнулися до Бога. Пригадую, як на Різдво в селі було три вертепи. Другий день свят був день коляди, то ціле село поринало в коляду, так було, що діти робили чергу один відколядував, а вже другий чекав, щоб колядувати. Люди їздили поїздами чи автобусами до праці, то цілий вагон чи автобус колядував, одним словом – люди несли свідоцтво віри, як Христос сказав: «Хто шукає, той знаходить; хто стукає, тому відчиниться».
Знаємо з історії Церкви, що було переслідування, була і свобода, і це і це потрібно так, як рослина потребує і дощу, і сонця, та і для передання віри, витривання в доброму потрібна свобода і утиск. Тим керує Господь Бог. Молимося в Службі Божій: «Даждь нам, Господи, мирную державу, да в тишині єя тихоє і безмолвноє житіє поживем, во всяцім благочестії і чистоті». Молимося і просим, щоб Бог нам дав все, що для спасіння потребуємо, особливо молодому поколінню для скріплення віри і благословення на майбутнє.
