Єпископ Атанасій Шнайдер про FSSPX та седевакантистів
Розкольник – це той, хто відкидає папу. Ознакою розколу, наприклад, є пропуск імені папи в каноні меси. Сьогодні існує багато розкольників; це люди, які відкидають усіх або лише одного з післясоборних пап. Про це говорив єпископ Афанасій Шнайдер.
Єпископ поспілкувався з німецьким традиціоналістським YouTube-каналом Certamen – DE. Ієрарх дав визначення поняттю розколу, пояснивши, кого сьогодні вважають розкольником. Він зазначив, що розкол не стосується Священичого Братства Святого Пія X. Натомість, седевакантисти є розкольниками.
«Ми повинні точно використовувати терміни. Що означають розкол і схизмат? У нас є чіткі визначення та пояснення, зокрема в церковному праві. Церковне право говорить, що розкольник – це той, хто не підкоряється єпископу Риму та єпископам, які перебувають у єднанні з ним. Що це означає: не підкорятися? Це питання тлумачення. На мою думку, церковне право має уточнити це в майбутньому», – сказав єпископ.
За словами єпископа Шнайдера, щоб відповісти на питання, що робить людину розкольником, вона повинна звернутися до великої Традиції Церкви.
«Розкольник – це той, хто, як я це бачу, і це узгоджується з великою Традицією Церкви, відкидає владу Папи як такої. Це означає, що він робить себе незалежним від принципу, від фундаментального принципу; він будує свою власну, паралельну церкву, свідомо проти або без Папи Римського. Це розкол – це саме розкол», – сказав він.
Конкретною ознакою розколу є незгадування імені Папи Римського в каноні Святої Меси, оскільки це вказує на те, що така людина не бажає причастя з Папою.
Як він сказав, можна мати ту саму віру, що й Папа, і все ж бути розкольником. «Це приклад Православної Церкви, яка в XI столітті відокремилася від Святого Престолу, навіть відлучивши Папу від церкви, як це зробив свого часу Константинопольський патріарх», – сказав він.
Іншими прикладами розкольницьких громад є янсеністська церква в Утрехті в XVII столітті та Старокатолицька церква в XIX столітті.
Крім того, наголосив єпископ, існують так звані седевакантисти, які стверджують, що Римський престол вакантний. « Це ще одна форма розколу», – наголосив він, вказуючи на те, що сьогодні існує багато таких розкольницьких седевакантистських груп. Вони характеризуються тим, що відкидають або всіх постсоборних пап, або одного конкретного. Ознакою цього розколу є пропуск папського імені в каноні.
– У цьому суть розколу, – сказав він.
«Однак нічого з цього не стосується Священицького товариства Святого Пія X чи архієпископа Марселя Лефевра. Тут є бажання бути у єдності зі Святим Престолом», – додав він.
– Священиче Братство Святого Пія X, безумовно, є живою частиною Церкви і точно не є розкольницьким, – сказав він.
«Товариство готове прийняти офіційне прийняття від Святого Престолу [німецькою: Anerkennung] у будь-який час. Це конкретний знак того, що воно не є розкольником», – наголосив він. Інші ознаки нерозкольництва включають молитву за Папу, як у межах, так і поза каноном, та згадку про місце єпископа в каноні.
Він наголосив, що існує складне питання щодо єпископських рукоположень, здійснених архієпископом Марселем Лефевром у 1988 році. В історії Церкви висвячення єпископа без папської згоди ніколи не спричиняло покарання у вигляді відлучення від Церкви, а лише відсторонення від сану. Це суттєва різниця, оскільки такий крок оцінювався як непокора, але не виключення з Церкви.
Архієпископ Лефевр висвячував єпископів не для того, щоб будувати паралельну Церкву, а щоб вони могли управляти таїнства в безпечній, традиційній формі Римського обряду. Він сподівався, що наступний Папа врегулює їхнє становище. «Його слова чітко вказують на те, що він не мав наміру створювати розкол, надаючи ці висвячення», – сказав єпископ Шнайдер.
Він ще раз наголосив, що до 1983 року, оприлюднення нового Кодексу канонічного права, Церква не вважала висвячення, здійснені без папської згоди, такими, що тягнуть за собою відлучення від церкви. Більше того, у першому тисячолітті єпископські висвячення на Сході регулярно проводилися без будь-якої папської участі; отже, папська згода не є обов’язковою згідно з божественним правом. Єпископ, висвячений таким чином, просто повідомляв Папу, що він є єпископом, і просив про церковне сопричастя. Ця практика також довго існувала на Заході.
«Божий закон вимагає, щоб єпископ публічно визнавав Папу, сповідував католицьку віру та згадував Папу в літургії, таким чином залишаючись у єдності з ним», – сказав він.
