Жила колись усмішка, яка мандрувала світом. Це була щира, радісна, приязна усмішка. Була щаслива так, як може бути щаслива усмішка, і час від часу наспівувала.
Одного дня прийшла у містечко, в якому рух був особливо напружений, мешканці також не знали спокою. Усмішка чемно стояла біля переходу, чекаючи на зелене світло, коли раптом дві машини зіткнулися. Різко загальмували біля краю тротуару. Дверцята відчинилися, і з першої машини вибіг чоловік з грізним виглядом. Раптом усмішка з'явилась на його обличчі, і воно проясніло. Розгнівана жінка, яка вийшла з другої машини, зціпивши зуби, здивовано зупинилась. Потім також усміхнулась.
- Вибачте, то моя вина, - сказала.
- Нічого, буває, - відповів чоловік. - Вип'ємо разом каву?
Усмішка продовжила свою мандрівку.
Викликала солодку усмішку у працівниці на пошті, а люди в черзі почали розмовляти приязно.
Промайнула по обличчю вчителя, і учні почали уважно його слухати.
Затрималась на обличчі професора в клініці, і хворі стали почувати себе краще.
Потім дійшла до керівника закладу, до касирки у супермаркеті, до чоловіка, котрий повертався додому, до двох хлопчаків, які ворогували між собою.
Увечері усмішка поїхала з містечка. Почувалася трохи втомленою, але містечко було щасливе.
Усмішка є світлом, яке проходить крізь вікно твого обличчя і каже людям, що твоє серце вдома.
