Якось в одній далекій долині почалася повінь. Дощ падав так сильно і безперервно, що невдовзі часі всі поля і ниви були залиті водою. З кожним днем вода підносилася все вище і вище. Раптом почувся чийсь плач. Плакала найповільніша і найдурніша черепаха.
— Чому ти плачеш? — заґеґала гуска, що пролітала над нею.
— Утоплюся! — заридала черепаха.
— Тобі легко, ти маєш крила, можеш літати... А мої ноги такі короткі, що потрібно аж два місяці, щоб дійти до гір...
— Ну, ну... — заспокоювала гуска.
— Ось покличу свою сестру, і ми занесемо тебе на гору. Коли прилетіли гуси, вода вже доходила черепасі до шиї. Вони опустилися, тримаючи в дзьобах вербову галузку. Черепаха схопилась за неї ротом і гуси піднесли її догори. Вони полетіли понад водою до гір, де вже зібралися всі інші черепахи, які були трохи мудріші і вирушили в дорогу, коли виявили, що вода починає прибувати. Черепахи були дуже щасливі, коли побачили, як гуси рятують їх немудру товаришку, і почали голосно вигукувати, щоб прославити двох гусок й віддячитися їм: — Слава! Слава! Нумо заспіваймо спасителькам «Слава»! Але, коли гуски ще були над водою, найповільніша і немудра черепаха з радости також закричала:
— Слава-а-а! І ... плюх у воду. Дуже важливо вміти контролювати свій язик. Нерозумна черепаха заплатила за це власним життям... «А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, осквернює людину...» (Мт. 15, 18).
