Новобранці мусили бігати щоденно. Ще до світанку, тільки вистрибнувши з ліжок, розігрівали м‘язи. Розпочинали службу в спеціяльному військовому антитерористичному корпусі, тому звикли до навантажень, що постійно збільшувались, аж до повної фізичної знемоги. Тепер усе було інакше. Ці вправи були не схожі на їхній щоденний біг з ритмічним співом.
Цього разу бігли у повному військовому спорядженні. Наказ звучав, як завжди: “Вирушайте разом, біжіть разом, працюйте як одна команда і повертайтесь разом. Якщо усім вам не вдасться повернутись, не повертайтесь взагалі!”
Безкінечна дорога, біль, спрага, повне фізичне виснаження спричинились до того, що починав затьмарюватись розум, і в шерензі бігунів діялось щось таке, що викликало неспокій.
У п’ятому ряді, в центрі колони, один юнак не встигав. Ноги іще рухались, але швидкости, з якою бігла група, не витримував. Це був Сандрі, — худий хлопчина з рудим волоссям. Його голова хиталась на всі боки. Хлопцеві було важко. Почав відставати.
Новобранець, що біг праворуч, не втрачаючи темпу, наблизився й узяв у того важкий карабін. Солдатові із рудим волоссям на якийсь час наче додалось сил, але вже невдовзі очі затягло туманом, і він ледь ворушив ногами, голова, здавалось, рухалась окремо від тіла.
Тоді новобранець, що біг зліва, не зупиняючись, узяв його каску й припасував собі під пахву. Сандрі знову міг бігти. Черевики важко в одному ритмі гупали об землю, здіймаючи куряву. Гуп, гуп, гуп, гуп.
Сандрі почувався кепсько, дуже кепсько, ледь тримаючись на ногах, він спотикався, та все ж намагався бігти. Два вояки, що бігли позаду, схопили наплечник, — кожен за один ремінець. Сандрі сконцентрував останні сили, і рота продовжувала біг — аж до заходу сонця.
Двом ліпше, ніж одному, вони бо мають ліпшу користь із своєї праці.
Бо як упадуть, один одного підніме.
Горе ж одному, як упаде, й нема нікого, щоб його підвести.
Так само, як лежать удвох — їм тепло; одному ж як загрітись?
Наскочить на одного хтось, удвох проти нього стануть; троїста нитка не так хутко рветься.
(Проп. 4, 9—12)
