Після похорону донечки Марійки Григорій і Марія Вавриковичі повернулися додому. Дві їхні старші дочки дуже переживали за батьків і сумували за померлою сестрою. Для дитячих сердець це був великий психологічний удар. Вночі до бараку навідався місцевий лікар — єврей Ісаак Абрамович. Побачивши сім'ю у гнітючому жахливому стані (а в його медичній практиці на засланні це був, певне, не перший такий випадок), лікар вирішив рятувати дітей, бо інакше біди не минути. Він забрав дівчаток у медичний пункт, де вони пробули 4 дні. З вдячністю згадує сім'я Вавриковичів про лікаря, який врятував їхнє життя. Привівши дітей в медичний пункт (а вони були ледве живі, почали вже пухнути з голоду), лікар поклав їх у ліжко і як добрий батько старався вивести дітей з кризи, в якій вони перебували. Давав їм по маленькій дробинці хліба і в такий спосіб врятував їх від голодної смерті. Бачимо на цьому прикладі, як багато залежить від серця і душі людини. Адже він міг відвідати барак, оглянути його мешканців і повернутися собі додому. Не одну дитину чи дорослу особу прийняла сибірська земля до свого лона. Цей лікар сумлінно виконав свій обов'язок — приділив не тільки свій дорогоцінний час українським дітям, а й нагодував їх і опікувався ними. Минули десятиліття, а про цей шляхетний вчинок люди пам'ятають і розказують іншим, як приклад до наслідування. Цей лікар виконав усього-навсього свій професійний обов'язок, і його вчинок, можливо, й не заслуговує аж на таку увагу. Але так не є. Скільки в нашому житті зустрічаємо осіб, які недбало, без жодного старання виконують свій професійний обов'язок, а інші розплачуються за це каліцтвом, а то й життям. Тому хай кожен із нас на своєму робочому місці старається сумлінно виконувати свою працю, щоб нести ближнім радість, добро і потіху. Щоб колись і про нас (навіть тоді, коли вже відійдемо з цієї долини сліз) могли інші відгукнутися добрим словом: то був добрий лікар, який вмів вислухати і дати добру пораду пацієнтові; то був строгий вчитель, але він багато навчив мене, і його наука придалася мені в майбутньому; то була добра двірничка, яка завжди тримала порядок у будинку і була привітною до всіх мешканців...
Діти знову повернулися до бараку. Батьки мусіли важко працювати, щоб заробляти на хліб щоденний. Робочий день тривав 10 годин. Так працювали до весни. Григорій Ваврикович надривався у лаві шахти, а його дружина Марія на териконі (малими вагончиками вивозили наверх вугільну породу). Така робота була не тільки важкою, але й виснажливою, до неї треба було звикнути нашим людям. Галичани мали інший спосіб життя і праці: обробляли землю, провадили господарство, дехто мав кузню, млин, столярні майстерні. Шахта — це було щось зовсім нове, до якого треба було звикнути, пристосуватися. Часто люди гинули в шахтах через брак безпеки, застарілі знаряддя праці, можливо, через своє незнання і невміння. Так що не один українець загинув під землею: батьки втратили сина, діти залишилися сиротами без батька, дружина вдовою без чоловіка, а сім'я — без годувальника.
Минав час, і треба було пристосовуватися до обставин, у яких мусили жити на засланні. Туга за рідним домом, батьківськими порогами, родиною, приятелями, сусідами, рідною Церквою, Батьківщиною завжди давала про себе знати. Перебуваючи свого часу в Австралії, я познайомився з людьми, які в Україні прожили порівняно небагато — 18, 20 чи 30 років, більша частина їхнього життя (понад 40 років) пройшла за океаном. Вони мали родини, дітей, онуків, але ніколи Австралія їм не замінила України, вони почувалися чужинцями в цій країні і дуже сумували за Батьківщиною. Хоч мали свободу, не пережили більшовицьких репресій, могли вільно розвивати свою мову, культуру, але рідної землі, своїх людей, оточення нічим не замінити. Наші люди на засланні почувалися покинутими і забутими, про них ніхто не дбав. Україну окупували більшовицькі "круки", які ненавиділи і нищили всі багатовікові надбання українського народу. Треба було вирвати за всяку ціну з українського серця любов до Бога і Церкви, і тому храми Божі стали нищити, закривати і перетворювати їх на складські приміщення. Почали присилати батюшок із Російської Православної Церкви, які не розуміли і не знали життя нашого народу і в різний спосіб свідомо чи несвідомо нищили українську духовну культуру на теренах, де до цього процвітала Греко-Католицька Церква. Була знищена українська освіта, закриті "захоронки", в яких сестри-монахині виховували дітей дошкільного віку. Були закриті просвітницькі католицькі і світські організації для молоді і старших, їх замінили на совєтські клуби. Українці на своїй рідні землі стали чужинцями, а загарбники — повноцінними господарями. Народ, розсіяний по різних куточках земної кулі, був беззахисний і приречений на забуття.
Найтяжче було, коли наставали релігійні свята. В пам'яті жили прекрасні прадідівські звичаї і традиції відзначення цих свят. Наближалися Різдвяні свята — перші на чужині далеко від рідного краю. Святий вечір після Другої світової війни глибоко закарбувався в серці і в душі українського народу. Це була велика духовна травма майже для кожної родини. Одні "святкували" за ґратами, інші в далекому Сибіру, ще інші — між чужинцями за океаном, у чужому середовищі. А скільки залишалося в криївках по лісах, ведучи підпільну роботу за визволення рідного краю! Той Святий вечір — суцільна духовна рана для усього народу. Народ прагнув про цей свій біль розказати всьому світові, хоча світ, зайнятий своїми справами, не чув ридань українського народу, був байдужим до його трагедії...
Чи ви чули, люди,
Про тую новину —
Закували у кайдани
Рідну Україну.
В кайдани закули,
В тюрми посадили,
Люд невинний тисячами
В землю положили.
Сумний Святий вечір
В сорок шостім році:
По всій нашій Україні
Плач на кожнім кроці...
Плаче мати в Україні, бо не знає, де її діти, бо вони розсіяні по цілому світі. Плаче жінка в зимній і голодній хаті, бо чоловік пішов воювати за визволення України і не повернувся. Плачуть маленькі діти, бо з ними немає ані матері, ані батька...
Сіли до вечері
Мати з діточками:
Замість мали вечеряти —
Залились сльозами.
Плаче стара мати,
А діти питають:
"Мамо, мамо, де наш тато?
Чом не вечеряє?"
"А наш, діти, тато
В далекім Сибірі,
Споминає Святий вечір
В нашій Україні".
Плачуть сироти... Плачуть вдови... Плаче старенький батько, вкритий сивиною:
А там старий батько
За синами плаче —
Трьох він мав їх, як соколів,
Вже їх не побачить.
Один син в Сибіру,
Другий у Берліні,
Третій пішов в партизани,
Служить Україні.
Плаче брат і сестра... Плачуть сусіди, які колись відвідували один одного з колядою... Плаче церковця, в якій не грають вже дзвони і не скликають своїх дітей на "Бог Предвічний..." Плачуть священики за своїми вірними парафіянами... Сідають до молитви на Святий вечір і не знають, за кого молитися — за живих чи за померлих... Живі батьки в Україні чи вже відійшли до вічності?.. Де син і дочка — чи живі?..
Це не означає, що народ втратив віру в майбутнє. Навпаки — ця руїна народу, його жертви, які він склав на вівтар в ім'я Бога, Церкви і Нації, кликали його на подвиги. Не складати зброю, не падати в розпач і зневіру, а гартувати духа, бо в майбутньому чекає визволення:
Задзвонять дзвони,
Затрублять труби
Сумний час.
Ми ідем до бою,
Ісусе роджений,
Рятуй нас!
Хоч вождь України,
Він є ув'язнений,
Він прийде.
Київ заберем
Від катів червоних
Раз — на все!
В ці сумні і трагічні дні для народу залишилася тільки одна надія:
Поможи нам, Боже, все це перебути,
Нашу неньку Україну
З кайданів розкути,
З кайданів розкути, тюрми повалити,
Всіх невинних тисячами
На волю пустити.
О Ісусе милий, змилуйся над нами —
Даруй волю, даруй долю
Нашій славній Україні.
Для народу залишалися: віра, надія, молитва, покута і хресна дорога. В терпінні і вірі надіятися і очікувати, коли мине Страсна П'ятниця і настане світлий день Воскресіння держави і народу. Треба було десятиліттями чекати цієї днини. Одні зневірилися, впали в розпач і нарікання навіть на самого Господа Бога, інші пішли вірно служити КПРС. Провідну роль у змаганнях за відродження України відіграла підпільна Греко-Католицька Церква, духовно, морально і матеріально підтримуючи тих, які боролися за свободу для церкви і народу.
Нелегко було переживати Різдвяні Свята і родині Вавриковичів у Сибіру. На Святий вечір усі працювали. Повернувшись із роботи, "приготували" Святу вечерю. Що було на столі? Замість 12 страв — печена бульба і сушеня. Перед вечерею всі разом помолилися за Україну, за свої родини у рідному краї, за усопших і за тих, які віддали своє життя за волю і незалежність України. Весь вечір сльози не висихали на очах, ридали серце і душа. Брали бульбу і сушеню і за кожним разом повторювали, що це є кутя, за тим разом споживаємо рибу, суп... А який же Святий Вечір без коляди? Співали дуже тихенько, щоб не почув наглядач, який походжав між бараками. Щодня треба було іти до нього і відмічатися, що всі є на місці, ніхто не віддалився чи втік. На Новий рік родину Вавриковичів відвідав лікар Ісаак Абрамович, приніс хліб і білу булку. Щедрий вечір уже був трохи "багатший", бо люди поволі почали усвідомлювати, що не можуть жити тільки спогадами про рідний край, плакати. Життя продовжується, і треба давати собі раду. Стали більше гуртуватися, допомагати одні одним, ділитися не тільки горем і терпінням, сльозами і болем, але також і хлібом.
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 3 (20), 2005
