У стосунку до наших ближніх життя з віри об'являється у подвійний спосіб: через справедливість і любов. Це дві найгарніші євангельські чесноти, адже справедливість уникає всякої кривди ближнього, всякого фальшу, неправди, обману, бо все те в очах віри є гідне погорди. Коли людина, яка має приспану віру, радіє, якщо когось образить, чи виграє несправедливий процес, або загарбає чужу річ, то християнин, який має живу віру, за жодні скарби цього світу не дбає, цим не журиться і нічого подібного не бажає. Віра йому говорить, що заплямлена рука, яка кривдить ближнього, не відкриє небесної брами, і ніщо не поможе людині, хоч би здобула цілий світ, якщо душу свою погубить. Ця думка має чудову властивість лікувати людське серце від спокус пожадливості. Життя з віри об'являється у стосунку до ближніх любов'ю. Чи можна не любити ближнього, пам'ятаючи про слова Спасителя: "Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного. З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати" (Йо. 13, 34-35).
Тож практикуючий християнин, який живе після св. віри, любить своїх ближніх, але любить не словом, а ділом. Це означає, що він у міру своїх можливостей старається служити убогим, бо віра пригадує йому слова Христові: "Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили" (Мт. 25, 40). Це означає, що не відмовить пошани найбільшому бідакові, в якому бачить образ Божий, прагне дбати про згоду, мир і спокій із ближніми, пам'ятаючи євангельське заохочення: "Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим" (Мт. 11, 29). У кінцевому результаті терпеливо зносить всі прикрощі, пробачає образи і кривди, остерігається завзятості і пімсти, бо віра провадить його до стіп розп'ятого Ісуса, Який молиться: "Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять" (Лк. 23, 34).
Щодо себе самого, життя згідно зі св. вірою, об'являється у людині через пильну і ревну працю над великою справою спасіння. Яку найголовнішу правду голосить віра про наше дочасне життя? Як каже св. Апостол: "Бо ми не маємо тут постійного міста, а майбутнього шукаєм" (Євр. 13, 14). Тобто тут, на землі, ми є лиш подорожніми, а ціллю нашої подорожі є вічність. Ця вічність, як вчить нас св. віра, має два обличчя: вічного щастя для добрих і вічного прокляття для негідних християн: "Прийдіть, благословенні" і "Йдіть від мене, прокляті". Хіба ці дві правди, закорінені в нашій душі, не впливають на життя людини? Невже можна, знаючи їх, бути недбалими до долі своєї вічності і не брати до серця цього напімнення: "Працюйте над спасінням вашим в острасі та трепеті" (Фил. 2, 12). Людина віруюча, практикуючий християнин, завжди тримає у своїй пам'яті слова Спасителя "Марто, Марто, одного тільки потрібно" і докладає всіх старань, аби цю справу — єдину, найвищу — щасливо допровадити до кінця.
Коли християнин із приспаною вірою шукає виключно дібр земських, він навпаки забуває ту велику пересторогу Євангелії: "Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить, і де підкопують злодії і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце" (Мт. 6, 19-21). Коли людина слабкої віри дає свободу тілу і шукає потіх чуттєвих — вона противиться раді апостола: "Умертвляю своє тіло і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, я сам, бува, не став відкиненим" (I Кор. 9, 27).
Людина, яка живе згідно зі св. вірою, ніколи не занедбує справи свого спасіння, в якій виграє або програє навіки. Вміє для цієї справи працювати, вміє терпіти і боротися зі спокусами, вміє переносити труди і виконувати жертви, тобто вміє так жити на землі, щоб осягнути нев'янучий вінець слави у вічності. "Так біжіть, щоби ви отримали". Візьмімо це негайно до свого серця і визнаймо перед Богом і своїм сумлінням, що такого, власне, життя нам бракує, що словами визнаємо Христа, а руками служимо Ваалові. Проймімося глибоко встидом і тривогою. Встидом, бо до скількох із нас міг би сказати Христос, як до зрадника Юди: "Приятелю, по що ти прийшов? Чому вважаєшся моїм учнем, носиш християнське ім'я, коли своїм життям нічим не відрізняєшся від поган?" Тривогою, бо коли б Господь Бог ось зараз постав перед нами з Євангелією у руках і забажав від нас рахунку, згідно з Його наукою, не один би почув цей вирок: "З уст твоїх суджу тебе, злий слуго!" Те завстидження і тривога хай пробудять нас зі сну, відкриють нам очі і надихнуть сильною постановою жити відтепер духом, а не буквою, тобто всі наші думки, слова і діла пристосовувати до науки св. віри. Від сьогодні хай настане кінець цій болючій незгоді між нашою вірою а життям. Сьогодні примирімося з Богом і обіцяймо Йому, що ніколи цього миру не порушимо. Хай апостол народів промовить до наших сердець своїм ревним і натхненним словом: "Отож, благаю вас я, Господній в'язень, поводитися достойно покликання, яким вас візвано... Отож, кажу і в Господі вас заклинаю, щоб ви більш не поводились, як поводяться погани, що ходять у марноті свого ума... Та ви не так Христа вивчили, як це про нього чули й були навчилися у ньому, як то воно справді є в Ісусі. А саме: вам треба позбутися, за вашим попереднім життям, старої людини, яку розтлівають звабливі пристрасті, а відновитись духом вашого ума" (Еф. 4,1; 17,20-23). Живімо згідно з нашим покликанням, відновімося на дусі, живімо так, як ми навчилися від нашого Учителя, Ісуса Христа, а одночасно наша віра зародить нам солодкі плоди вічного спасіння: "Хто ж пильно заглядає в досконалий закон свободи, й у ньому перебуває, — не як слухач-забудько, а як виконавець діла, — той щасливий у ділі своїм" (Як. 1, 25).
(Далі буде)
