§4
СЕРЦЕ ХРИСТОВЕ ТА СЕЛА, МІСТА, НАРОДИ Й ДЕРЖАВИ
Серце Христове обняло своєю любов'ю також окремі села, міста, народи й держави, які є ширшою родиною. Про те, як Серце Христове заопікувалося Марселем та іншими містами і селами під час морової пошесті, ми вже говорили вище. Наочний доказ опіки Серця Христового бачимо на прикладі тирольського народу. Цей народ уклав формальний союз із Серцем Христовим 1796 р. і не помилився, поклавши надію на це найвірніше Серце. Під час революційної грози у сусідній державі невеличка громада тирольців перемогла втричі сильнішого ворога і забезпечила своєму краєві спокій і недоторканність, непорушність католицької віри. Ім'я цього народу стало синонімом майже благородного і шанованого народу. На цьому народові справдилися слова бл. Марґарети: "Почитателі Божого Серця здобувають собі приязнь і вічні блаженства найлюбішого Серця і здобувають сильного покровителя для Вітчизни". Так само й окремі держави не відкидає Серце Христове, бо це Серце — воістину царственне Серце, яке від першої хвилини свого існування керує долею світських держав. Це Серце, пише в одному зі своїх листів бл. Марґарета, бажає у блиску, сяйві і славі ввійти до палаців царів і князів, щоб винагородити себе за погорду і зневаги, яких там же зазнало за свого життя на землі. Йому приносить велику радість бачити перед собою на колінах могутніх і великих, адже воно відчувало гіркоту, бувши колись зневаженим під їх ногами.
А зневага, нанесена Христові, була страшною. Пригадаймо собі хоча б ті хвилини, коли Ісуса відпровадили від Пилата до Ірода і поставили перед ним, як злочинця. Страшно подумати: Ірод — суддя Ісуса! Ірод, цей убивця св. Йоана, розпусник, хитрий облудник. І він мав судити Ісуса — саму невинність, саму святість і істину! А коли за весь час судової процедури, яка виглядала радше як блазенська, насмішкувата цікавість з боку Ірода, Ісус відповів лише мовчанням, тоді Ірод учинив Ісуса посміховищем перед усіма своїми придворними і всім народом: "Тоді Ірод з вояками своїми, зневаживши його й насміявшись з нього, надів на нього білу одіж і відіслав Його назад до Пилата" (Лк. 23, 11). Цим одяганням Ісуса в білий одяг Ірод хотів показати, що Ісус є обмеженою людиною, несповна розуму, що він зовсім не заслуговує на ту славу, яка дотепер про нього розходилася по країні. Так Ісуса серед насмішок і зневаг вели вулицями Єрусалима. Що діялося тоді у Серці Ісусовому, коли Він, відвічна мудрість, найвищий абсолют усякої досконалості, мусив витерпіти таке приниження від негідного земного володаря! А як тяжко і як часто століттями зазнає Ісус подібних зневаг у дворах багатьох князів і панівних земних правителів — один Він знає. І тому Серце Ісуса бажає там знайти задосить-учинення для себе.
З цією метою Ісус через бл. Марґарету дав доручення французькому королеві Людовіку XIV, щоб він збудував церкву на честь Серця Христового і посвятив себе разом з усім двором Серцю Ісусовому, а відтак щоб на його прапорах був вміщений знак Серця Христового і щоб король домагався в Апостольській Столиці про затвердження Богослуження і Св. Літургії на честь Серця Ісусового та інших привілеїв. За це Ісус обіцяв бути покровителем та заступником його особи і країни перед лицем усіх ворогів. Однак це бажання Серця Христового з різних причин не було виконане. Спадкоємці Людовіка XIV старалися щиро це виправити, а Людовік XIV, перебуваючи у в'язниці, заприсягся якнайточніше виконати бажання Серця Христового, проте було вже пізно. Король був уже не вільним королем, а в'язнем. І не цього бажав Спаситель. Вільний король як володар держави мав повести народ до престолу Серця Ісусового. Вже було пізно, час благодаті був злегковажений, а народ повів короля на гільйотину. Якби це було зроблено тоді, коли того бажав Спаситель, то пануючий двір і всю державу не спіткала б така нещаслива доля.
Тут доречно звернути увагу на той урочистий акт, яким австрійський монарх Франц Йосиф І 7 грудня 1914 року, тобто у перший рік світової війни, посвятив себе, увесь дім Габсбурґів і всю державу Христовому Серцю. Замало ще минуло часу, аби об'єктивно можна було судити про цю подію. З певністю слід однак зазначити, що якщо цей акт не мав успіху для панівного дому і держави, то винне в цьому не Серце Христове.
Якщо в суспільстві не видно в більшому чи меншому обсязі сповнення обітниць Серця Христового, то причиною цього є те, що це суспільство, тобто село, місто, народ, країна чи держава, не виконало необхідних умов. У даному випадку лише сам формальний акт посвячення громади, міста, народу чи держави Серцю Христовому буде радше приниженням для цього Найсвятішого Серця, якщо не підтвердиться у цій суспільності доказами і вчинками, бажаними Серцю Христовому.
Щодо випадків, у яких все ж немає успіху, незважаючи на виконані умови для досягнення обітниць, то тут слід розуміти все з точки зору позиції віри. Прохання завжди будуть вислухані, але не завжди в той спосіб, як ми цього собі бажаємо. Нерідко Христос відкладає вислухання прохання до визначеного Ним часу, а деколи дочасне добро, про яке ми просимо, перемінює у надприродне добро, як-от терпіння і жертви, затримуючи повну нагороду для нас у вічності. Тому бл. Марґарета, котра хоча й ревно старалася голосити обітниці, пов'язані з Набоженством до Серця Христового, в одному своєму листі все ж відверто заявляє: "Спаситель не каже мені, що його приятелі не повинні будуть нічого терпіти".
§5 СЕРЦЕ ХРИСТОВЕ І ЦЕРКВА
Католицька Церква є найширшою Божою родиною, є Божою державою на землі, яка об'єднує у собі всі звичайні християнські родини, а також родини духовні, відтак обіймає всі стани і виконує своє післанництво, поручене їй Христом на всі віки, до кінця світу для всіх народів на землі, як і загалом для всього людського роду. І для цієї Божої держави, як підтверджує загальний досвід, а доводить дійсність, Набоженство до Найсвятішого Серця Христового має найбільше значення, а тому Церкві уділені найщедріші обітниці і блаженства Серця Христового.
Головна і першорядна причина цього полягає у найтіснішому зв'язку, який є між Серцем Христовим і Церквою. Церква за своєю суттю є нічим іншим, як Містичним Тілом Христовим, а разом з тим продовженням діяльності і життя Христового. Через Свою Церкву продовжує Христос своє діло відкуплення, через Неї дає людським душам своє життя, а також ласки, які Він заслужив. Чим, отже, є Серце у природному тілі Христа, воплоченого Бога, тим воно є також у духовному значенні у Його Містичному Тілі, тобто у Церкві. Коротко кажучи, Серце Христове є центральним пунктом і органом усього надприродного життя і діяльності Церкви.
Крім того, Церква є таїнством і творінням Серця Христового. З цього Серця Вона вийшла, Вона є наслідком молитов, трудів, терпінь і хресної смерти Христової. Подібно як Ева була створена з ребра сплячого Адама, так Церква вийшла з пробитого ребра Спасителя, який спочив на хресті, як про це з любов'ю говорять святі Отці: Йоан Золотоустий, Амврозій та Августин. Таким чином, Серце Ісуса є тим материнським лоном, з якого народилася Церква. А якщо Серце Христове є джерелом і початком існування Церкви, то тим самим Воно є також джерелом і основою її життя і діяльності.
Врешті, Церква є Обручниця Христова і як Така Вона повинна бути в усьому подібною до Христа, а головне — у жертві, без якої Церква немислима. Ця жертва є прямим продовженням жертви Христової. І тому Церква, увінчана терням, завжди простує хресною дорогою. Її історія — це історія продовження Христової жертви, бо Христова жертва є її суттю, її призначенням. Однак для того, аби сповняти цю жертву, Церква черпає усю силу і дух із Серця Христового, котре є вівтарем, чи радше центром Христової жертви. І тому таким дорогим для Католицької Церкви є Серце Христове, бо Вона, як народжена з Нього, з Нього ж бере сили і духу для сповнення жертви, з якою злучене її життя і справи.
Отже, існує найтісніший зв'язок між Серцем Христовим і Церквою, і саме тому Набоженство до Серця Христового має найбільше значення для надприродного життя і діяльності Католицької Церкви.
Життя і діяльність Церкви мають подвійний напрям: внутрішній і зовнішній. Внутрішній напрям полягає у надаванні, утримуванні і примножуванні надприродного життя з благодати в людських душах через добровільне прийняття віри, дотримування заповідей та етичних правил, а також через уживання приписаних середників благодати. Саме тут Набоженство до Серця Христового є тим допоміжним середником. Воно поглиблює віру, а саме — найголовніші таїнства релігії, які є наслідком воплочення Сина Божого. Відтак це набоженство відкриває для людських душ у Серці Христовому найвищий ідеал християнської досконалості, святости і чеснот, а тим самим є допоміжним середником до дотримування всіх заповідей і моральних правил. Врешті, Набоженство до Серця Христового, практикування якого полягає, з одного боку, у молитві і в богослуженнях, а з другого боку, в частому прийманні Св. Тайн, якраз і подає нам два найголовніші способи для підтримання і примноження надприродного життя.
Що стосується зовнішнього напряму життя і діяльності Церкви, то він проявляється у виконуванні єрархічної влади назовні. Цю владу виконує Церква над тими, котрих Вона придбала собі через проповідування Євангелія і через уділення Св. Тайни Хрещення. Але щоб завоювати людські серця, потрібна вища надприродна сила. Хто має цю силу, той панує над людськими серцями. А сила ця випливає щедрими струменями з Серця Христового, і тому Набоженство до цього Найсвятішого Серця відіграє велику роль у розвитку і життєдіяльності Церкви також і назовні. Христос має особливі обітниці для тих священиків і місіонерів, котрі почитають Його Серце. Блаженна Марґарета так пише в одному своєму листі: "Мій Божественний Спаситель дав мені зрозуміти, що ті, котрі працюють над спасенням душ, будуть мати силу і найтвердіші серця зворушити, вони будуть працювати з дивовижним успіхом після того, як вони самі будуть внутрішньо натхнені набоженством до Його Божого Серця".
Проте усе життя Церкви і її діяльність як внутрішня, так і зовнішня, не проходить без трудів, терпінь, підступів і переслідувань. Одне слово, не відбувається без жертви. І саме тут Набоженство до Серця Христового є великою допомогою, бо воно веде до Серця Христового як до джерела втіхи, сильного покріплення і піднесення духу. Бо це набоженство так виразно ставить нам перед очі зранене Серце Христове, увінчане терням і вивершене хрестом, і так виразно показує, щоб у рані того Серця шукати притулку, захисту і охорони серед бур і терпінь, а полум'я любови, що вибухає з того Серця, спонукає, щоб з любови до Нього терпіти і складати жертву, подібно як це Серце з любови до нас терпіло і склало хресну жертву.
Розважаючи про цей найтісніший зв'язок Серця Христового з Католицькою Церквою, а разом з тим про далекосяжне значення Набоженства до Серця Христового у Католицькій Церкві, мимоволі мусимо дійти висновку, що Набоженство до Серця Христового є символічною рисою усіх внутрішніх католицьких почувань і великої прив'язаності до Католицької Церкви. Кожен, хто є або прагне бути усією душею католиком, мусить полюбити також і Серце Христове, і хто тісніше пов'язаний із тим Серцем, тим певнішим і виразнішим є знак його католицького духа, поведінки і почуттів. Не дивно, отже, що єресь і схизма і різні антихристиянські напрями є дуже чужими і ворожими Набоженству до Серця Христового.
Якщо звернемо увагу на всі стани, які в Католицькій Церкві стоять при Серці Христовому, і запитаємо, котрий із них стоїть найближче до Серця Христового, то побачимо, що це стан священичий, котрий уже силою свого уряду найтісніше пов'язаний із Серцем Христовим без огляду на те, чи цей стан складається з монашого чи світського клиру.
Щоб у цьому пересвідчитися, придивімося ближче до цієї справи. Христос є передусім священиком. Він священик на основі воплочення; Він священик, бо є єдиним посередником між Богом і людьми; Він священик, бо вислужив нам усі благодаті і надприродні дари; Він священик, бо приніс себе в жертву за відкуплення людського роду; Він священик через середники, якими сам послуговувався і які дав священикам для виконання їх уряду і для осягнення мети відкуплення, тобто освячення людських душ. Христос є передусім священиком. Усі інші Його титули і влада випливають із Його священства. Він Учитель і Пророк, Він є Царем, але саме тому, що є священиком: "Ти — священик навіки за чином Мелхиседека" (Євр. 5, 6).
Якщо, отже, Христос є передусім священиком, то серце Його є головно священичим, і тому кожен католицький священик вже силою свого уряду стоїть найближче до Найсвятішого Серця Христового. Католицький священик пов'язаний із Серцем Христовим через подібність, а радше через ідентичність свого звання. Його звання — то звання Христове, бо через нього Христос продовжує своє священство, і тому священик не становить собою якийсь окремий священичий уряд, але одне Христове священство. Його влада, наука, Св. Тайни, які він уділяє, жертва, котру приносить, його священичі функції є ті самі, що і Спасителя. Середники і способи, якими священик має освячувати людей, є Христові. Таким чином, слушним буде сказати, що священик є органом священичого Серця Христового.
Тому священик, якщо він хоче відповідати своєму священичому званню, повинен стояти якнайближче до Серця Христового не тільки силою свого священичого уряду, але й своїм серцем і всією своєю душею. З цією метою він повинен усім своїм єством перейнятися духом Набоженства до Серця Христового. Бо у цьому Серці священик знайде для себе найвищий взірець своєї діяльності, велику допомогу у виконанні своїх священичих обов'язків, а також утіху в усіх труднощах і терпіннях свого звання. Справді, священик повинен завжди спочивати на Серці Христовім, подібно як св. Йоан спочивав на грудях Спасителя під час Тайної Вечері. Священикові необхідно перейнятися духом набоженства до Найсвятішого Серця Ісусововго, щоб він міг придбати для Христа людські душі і сильніше освятити їх. Хай він тоді буде певний, що Серце Христове за вищенаведеною обітницею дасть йому силу зворушити навіть найтвердіші серця, а також із великою користю працювати у Христовому винограднику.
Крім того, священик повинен ще й тому перейнятися гаряче цим набоженством, що через це йому буде легше освятити і себе. Бо в тому Серці священик знайде передусім найкращі священичі чесноти до наслідування: любов до усамітнення, зосередженість духа, відчуження від світу, а відтак — з'єднання з Богом, простоту і чистоту серця, лагідність покору і терпеливість, а врешті те, що має бути головною ознакою доброго священика: знайде в тому Серці духа жертви і ревности о славу Божу і спасення людських душ, духа, котрий велить йому забувати про себе, а жити, працювати і терпіти тільки для Бога.
Тут звертаємо також головну увагу на те, що Серце Христове є єдиним прибіжищем і охороною для священика перед небезпекою з боку світу цього. З досвіду знаємо, як ми всі є наражені на згубні впливи світу цього. Також сильно відчуваємо, як наші погляди і спрямування, наші бажання і нахили, наші пристрасті і пожадання — одне слово, все в нас сприяє цьому впливові світу, а з другого боку — противиться бажанням і намірам Христовим. Тому священик у виконанні своїх обов'язків і в освячуванні своєї душі і душ людських повинен добре розуміти і сильно відчувати небезпеку, яка йому загрожує від світу. З цією метою він повинен знищити у собі духа світу цього, а жити духом Христовим. А духа Христового він знайде якраз у Серці Христовім, бо в тому Серці він знайде не тільки найчистішу атмосферу, противну світові, але також різну поміч і ласку, щоб могти уберегтися від хитрих підступів світу цього, а також уникнути його згубних сітей.
Священик живе серед світу, бо до цього спонукає його обов'язок. Різні нагоди приносять йому розсіяння духа, відтягають від Бога, а притягають до світу. Тому існує велика небезпека, щоб дух Христовий у ньому не ослаб чи зовсім не загас, і щоб не ввійшов у нього дух самолюбства, а за ним звичка керуватися людськими думками і голосом опінії світу. Людські погляди і думки — це найстрашніша зброя, якою світ перемагає слуг Христових. Через це, як вчить сумний досвід, багато священиків піймалися в сіті принадними закликами і похвалами або, стероризовані, занедбали справи Христові. Якщо ж священик хоче убезпечитись перед згубним впливом світу, хай він неустанно перебуває у Серці Христовому.
Але священик повинен не тільки сам найгарячіше перейнятися духом набоженства до Серця Христового, але також бути найпершим й найревнішиим апостолом цього набоженства. Священик найперше з усіх має прославляти Серце Христове і старатися з усіх сил і можливостей, щоб вогонь любови, що вибухає з Серця Христового, запалив якнайбільше людських сердець. Хай буде такий священик певний, що ім'я його буде навіки записане у Серці Христовому. Бо якщо обітниця, що імена тих, котрі старатимуться поширювати це набоженство, будуть записані у Серці Христовому навіки і ніколи звідти не будуть викреслені, стосується до всіх, котрі поширюють це набоженство, то тим більше стосується вона священиків. І справді, як свідчить історія цього набоженства, воно було пропаговане і в усьому світі поширене головним чином через священиків. І яким був би і що б то був за священик, якщо б він не хотів бути апостолом цього набоженства? Хто би то хотів сам себе позбавити такої блаженної обітниці? Адже це обітниця великої ваги, бо містить у собі ласку витривалості і призначення до вічної щасливости.
Коли Апостоли, повернувшись зі своїх перших місійних подорожей, з радістю розповідали Христу Спасителю, як вони чинили чуда від Його імени і виганяли дияволів (Лк. 10, 17), Христос їм відповів, що не це повинно бути головним предметом їхньої радости, а передусім те, що імена їхні є записані у небі: "Одначе, не радійте тому, що духи вам коряться, але радійте тому, що ваші імена записані на небі" (Лк. 10, 20). Якщо, отже, Спаситель вказує Апостолам на благодать їх вибраності і призначення до неба як причину найбільшої радості, то тим самим Він обіцяє і вказує на найбільшу радість усім, що поширюють це набоженство, бо їхні імена будуть записані в Його Серці навіки і ніколи не будуть звідти викреслені. Тому священик, котрий найбільше повинен переживати за своє спасіння (бо для нього також не виключені вічне осудження і погибель), нехай старається запевнити собі ласку своєї обраності і свого призначення до вічної щасливости, а це, згідно з обітницею Спасителя, він може здійснити через поширювання набоженства до Найсвятішого Серця Христового.
До того ж священик, перейнятий любов'ю до Серця Христового, не може не старатися також про задоситьучинення тому ж Серцю за нанесені Йому зневаги. Ця любов заволодіє увагою священика і дасть йому ясне розуміння тих страшних зневаг і тієї брутальної невдячности, яких найлюбіше Серце зазнає від упавших грішників і безбожників. Але з-поміж усіх ран і кривд, заподіяних цьому Серцю, одна рана, одна кривда впаде священикові передусім в очі, а саме — кривда і рана, завдана через негідних священиків, а можливо, і ним самим. Це біль над усі болі, це зневага над усіма зневагами для Серця Христового. І тому хто, як не передусім священик, зобов'язаний до експіяції за всі зневаги, а головне — за зневаги, нанесені Серцю Христовому від священиків.
Христос зазнав страшної зневаги вже від старозавітних священиків, а передусім у часі своїх мук і смерти. Адже старозавітні священики були причиною Його мук і смерти, бо вони посягнули на Його життя. Перед їхній суд Його було поставлено, і від них Він зазнав осудження, прийняв засуд. А який жах проймає серце, коли згадаємо, як поводилися вони зі Спасителем! У домі Анни слуга рукою ударив у найсвятіще лице Ісуса, а в домі Каяфи, коли видано на Нього вирок смерти, відбулася така страшна сцена, що немає слів людських, щоб відповідно затаврувати ті зневаги, нанесені Христу Спасителю. Плювали Йому в лице, били по обличчю і ще інші різні плюгавства Йому робили, як про це розповідає Євангелист: "Тоді вони почали плювати йому в обличчя та бити кулаками; інші ж били його в обличчя..." (Мт. 26, 67).
Такої долі зазнав Ісус від старозавітного священства. А чи можна твердити, що в Новому Завіті немає негідних священиків? Чи зневаги, заподіяні від них, не страшніші від зневаг страрозавітного священства? І то наскільки страшніші, наскільки новозавітні священики за своїм званням і достоїнством перевищують старозавітних священиків. Ось перший Юда своїм поцілунком, цим знаком любові і приязні, чи не зраджує в негідний спосіб свого Учителя? А чи не знайдеться сьогодні йому подібних? Пригадаймо собі і порахуймо ті святокрадські Служби Божі, які відправляють негідні священики. Чи це не є зневаги, заподіяні Ісусові у Найсвятішій Євхаристії, які перевищують усяке людське розуміння? А забуття Христа у Найсвятішій Євхаристії, а нерозуміння Євхаристійного Ісуса вірними — чи не є це в багатьох випадках із вини недбалого священика? А святокрадські Причастя вірних — чи не спричинило їх передусім недбальство негідного священика? А врешті, щоб більше вже не говорити: невідповідна поведінка вірних у церкві і всякі інші неушанування — чи не є це переважно на совісті лінивого і негідного священика?
Справді, коли священик перейметься духом набоженства до Серця Христового, коли ввійде в повне зрозуміння цього набоженства, коли заглибиться у рану Серця Христового, тоді зауважить, з одного боку, безмежний океан любови цього Серця, а з другого — незглибиму прірву кривд, зневаг і брутальної невдячности взагалі, а від негідних священиків особливо. І серце священика, гаряче перейнятого цим набоженством, запалає любов'ю до Серця Ісусового. А що більше буде він палати цією любов'ю, то більше буде старатися і намагатися докладати зусиль, щоб надолужити і винагородити за зневаги, нанесені цьому найлюбішому Серцю Христовому.
Таке становище займає священичий стан коло Серця Ісусового. Крім цього стану, є ще стан монаший, який поряд зі священичим станом перебуває у найтіснішому зв'язку із Серцем Христовим. Цей монаший стан обіймає цілу різноманітність монаших Чинів і законних Конґреґацій як чоловічих, так і жіночих, з усім їхнім духовним внутрішнім життям, а також їхньою діяльністю у різних зовнішніх ділянках життя. Монашество — це цвіт християнського життя через сповнення трьох обітів чеснот, злучених із ними. Монашество бере важливу участь як у внутрішньому, так і в зовнішньому житті Католицької Церкви, і звідси зрозуміло, чому Серце Христове так упривілеювало також монаший стан.
Спаситель обіцяв поміч і допомогу у зрості духовного життя не тільки окремо для осіб, що є у монашому чи законному стані, не тільки для окремих монастирів, але прирік злити свої ласки і благословення для цілих Чинів і Конґреґацій, якщо вони будуть почитати і славити Його Серце. Про це пише так бл. Марґарета: "Особи законні знайдуть таку очевидну поміч у цьому набоженстві, що не будуть потребувати ніякої іншої допомоги у відновленні первісного свого жару, у приверненні строгого заховання своїх правил у тих домах, де перед тим був занепад, а також у досягненні найвищої досконалості в тих домах, де досконалість уже процвітала". А в іншому місці бл. Марґарета пише: "Христос виллє намащення своєї гарячої любови на всі доми (монастирі і законні доми), котрі будуть почитати це божественне Серце і віддадуться під Його покров; відверне від них гнів Божої справедливости, щоб вони могли бути прийняті до благодати, якщо колись її втратили".
Це найголовніші з багатьох блаженств для монашого стану, обіцяних від Спасителя. Ці обітниці для монашого стану — річ зовсім зрозуміла. Бо якщо Христос обіцяв усім почитателям Свого Серця, що оспалі в побожності набудуть ревности, а ревні дійдуть до досконалості, відтак, що буде благословити доми і родини, де буде почитаний образ Його Серця, то тим більше обняло Серце Христове своїми щедротами ті особи, які Йому повністю посвятилися, а також монаші і законні доми, які є найідеальнішими духовними родинами, якщо віддадуться на службу Його Найсвятішому Серцю.
Те, що монаший стан дорогий Серцю Христовому, видно не тільки з обітниць, але й з того, що Христос вибрав монаший чин, а з нього монахиню, щоб це Набоженство об'явити і запровадити в Церкві. Врешті, про це свідчить дійсність: бо всюди, де в законному домі чи в цілому чині процвітає Набоженство до Серця Христового, де члени перейняті любов'ю до цього Найсвятішого Серця, там також процвітає законне життя, там виконуються чесноти, там є єдність, там явно видно благословення Боже.
Так бодай коротко розважили ми вплив і значення Набоженства до Найсвятішого Серця Христового для Католицької Церкви взагалі, а також для двох у Ній станів, особливо найближчих Серцю Христовому, а саме: стану священичого і стану монашого, котрі беруть головну участь у житті і діяльності Католицької Церкви як у внутрішньому, так і зовнішньому.
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 5 (10), 2003
