До 90-ої річниці Фатімських об'явлень Пресвятої Богородиці
Перед початком розважань про Фатімські об'явлення маємо розглянути ще одне важливе питання, а саме: чому Господь Бог вибирає саме цих дітей — убогих пастушків із Фатіми? Чи не було в світі більш знаних, грамотних, обдарованих, заможних дітей для такої великої місії — об'явлення Пресвятої Богородиці? Щоб зрозуміти, чому Господь Бог вибирає для своїх великих планів саме цих дітей, мусимо переглянути життя їхніх сімей.
Фатіма — маленьке село в єпархії Лейра, за 190 кілометрів на північ від столиці Португалії Лісабона. Під час об'явлення Пресвятої Богородиці село нараховувало 2700 мешканців. Можливо, читач подумає: нічого собі маленьке село — 2700 мешканців! Треба взяти під увагу, що до села належало 40 маленьких присілків (чи, як ще в нас називають, хуторів), розсіяних по всіх куточках широкої долини гірського масиву Серра де Ера. Один із таких присілків, що розташований найвигідніше при головному шляху, навіть має парафіяльну церкву і цвинтар. Є там олійня, а також приваблива невелика школа.
Деякі з головних присілків для своїх духовних потреб мають невеликі каплички, де вірні збираються на різні набоженства. Наприклад, Ортіга має свою капличку, яка наділена відпустом, і до цього місця неустанно приходять люди на прощі. Найважливішим місцем духовного життя була парафіяльна матірна церква у Фатімі, де постійно відбувалися богослужіння.
Життя у цій околиці Португалії було дуже одноманітним і простим. Праця на землі вельми тяжка, несприятливі грунти — переважно вапнисті, кам'янисті, скалисті, де ні джерела, ні річки, звідки можна брати воду для зрошування, тому що літо там переважно спекотне і опадів практично немає. Кожна господарка має свої границі. Ми звикли бачити, як у нас в Україні чи в сусідніх країнах господарка від господарки відділена межею, огорожею, парканом, а в місцевості Фатіма господарки відділені невисокими огорожами, викладеними з каміння. Дороги дуже вузенькі, кам'янисті, вибоїсті, так що подорожувати можна було хіба що пішки або невеликим візком. У деяких місцях мури є вищими, і коли людина йде між ними, то здається, ніби вона проходить через тунель.
Окремі ділянки засіяні пшеницею або кукурудзою, є також виноградники. Грунт — червоний пісок і в деяких місцях глинка. Тут можна побачити великі плантації дерев. Звичайно, не такі, як у нашому краї — кремезні, які ніби сягають під небеса, широкі, які не завжди може охопити руками одна людина. А тут дерева — немов великі кущі, низькі, приземкуваті. Серед них можна побачити сливи, яблуні, але переважають фіги і оливки. Застановляєшся, як ці дерева можуть рости на такій кам'янистій землі. Самі невеликі, присадкуваті і більшість із них виглядає дуже-дуже старими. Складається враження, що перебуваєш в Оливному городі, де кровавим потом заливався наш Спаситель Ісус Христос перед своїми страстями. Звичайно, не можна порівняти одні дерева з іншими — різний клімат, різна величина дерев, але мене під час перебування серед тих оливкових дерев чомусь охопило саме таке дивне відчуття ...
Оливкові дерева і фіги є джерелом, яке приносить прибуток селянам. Ще одним багатством цього регіону є худоба — переважно численні отари овець, які пасуться у долинах, на пагорбах і узбіччях. З цих отар люди мали також немалий дохід: м'ясо, вовну, молоко і знаменитий сир.
Кожна сім'я прив'язана до землі і до своєї господарки. До міста селяни ходили дуже рідко, бо не мали такої потреби, не мали дуже чого продати, а як немає чого продати, то й немає за що купити. Крім цього, дороги там дуже прикрі й важкі, так що того самого дня заїхати до міста і повернутися назад не завжди можна встигнути, та й сама скотина такого навантаження не витримує. Для людей днем відпочинку є переважно свята неділя. Святкування неділі мало своєрідний характер у цій місцевості. Всі люди збиралися до матірної церкви, навіть ті, які жили в найвіддаленіших присілках. Всі йшли на недільну Святу Літургію, присілки немовби вимирали, в них не було чути гамору і шуму, людських голосів, бо від найменшого до найстаршого, кого тільки "носили ноги", усі мали обов'язок, записаний у серці від самого дитинства — вислухати Службу Божу в неділю і свята. Цього духовного правила життя дотримувалася кожна католицька родина. Після Святої Літургії звичайно зустрічалися родини, подальші сусіди, знайомі, які про щось одні одним розповідали, ділилися своїми успіхами, невдачами, радощами і терпіннями. В тих часах єдиним джерелом інформації було живе спілкування і проповідь священика, який оповідав людям про те, що важливого відбувається в Португалії і світі. Після Служби Божої народ часто любив обговорювати почуте на проповіді, тобто відбувалася хлопська дискусія. Отже, основним осередком життя духовного, культурного, національного, виховного була церква, яку люди любили, до якої горнулися, якою жили. То були часи, в яких люди не мали ні радіо, ні часописів, тож користали з того, що їм подавали інші. Ще одним відпочинковим днем для народу були відвідини ярмарків, які відбувалися у містечку Білля Нова да Урем.
Родинне життя
У цій невеличкій місцевості були два помешкання, у всьому подібні одне до одного. Ці доми належали до двох швагрів: Антонія дос Сантос, що був чоловіком Марії Рози із Ісус Сантос та до Мануїла Петра Марто — другого чоловіка Олімпії, сестри Антонія дос Сантос і вдови по Йосифові Фернанді Роза. В домі Антонія, який мав 50 років, жила його дружина Марія Роза 48 років, а також їх син Мануїл 22 років; найстаршій дочці Марії було 26 років, вона була вже заміжньою, Тереза — 24 роки, Глорія — 20, Кароліна — 15; наймолодша дочка, якій при хрещенні дали ім'я Луція від Ісуса, народилася 22 березня 1907 року.
Дім Мануїла Петра майже новий, його побудував перший чоловік Олімпії. В ньому мешкали два сини від першого шлюбу Олімпії, а також восьмеро дітей від другого шлюбу. Францишко народився 11 червня 1908 року, а його сестра Якинта 10 березня 1910 року — це наймолодші діти цієї численної родини.
Для людини III тисячоліття це все видається дуже дивним і незвичайним. Мабуть, багато хто подумає: забиті, затуркані люди — для чого їм було так багато дітей, адже вони не мали матеріальних благ, щоб зробити їх щасливими і забезпеченими, не могли всім приділити уваги, ці діти жили в біді і голоді... Так не одна сім'я наших днів заспокоює своє сумління, готуючись вбивати ненароджену, але вже зачату дитину: немає можливостей, часу для виховання, матеріального забезпечення для ще однієї чи хоча б другої дитини. Сьогоднішній світ — це мовби велика бойня, де вбивають не звірят, а матері своїх дітей. Вони не можуть усвідомити і зрозуміти таких простих, але надзвичайно важливих речей, що ніхто і ніколи на землі не зазнає правдивого щастя, жодна сім'я, навіть найбагатша, не може зробити своїх дітей щасливими. Бо кожному з нас приготований на землі хрест, без якого не можна осягнути вічного щастя і неба: "Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе. Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу?" (Мр.8, 34-37). Отже, мета кожної християнської родини полягає не тільки в народженні дітей, щоб вони були щасливими на землі і посідали якнайбільше матеріальних благ, а насамперед у народжуванні їх для Царства Божого, щоб батьки разом зі своїм потомством колись могли втішатися вічною радістю у домі нашого Отця на небі. Вбивати ненароджених дітей, щоб "ощасливити" дитину, яка вже є в сім'ї — це найбільше безглуздя, яке тільки може бути на землі, і тяжкий гріх, який волає о помсту з неба. Справжнім щастям християнської католицької родини є діти.
Ці дві прості селянські сім'ї жили в глибокій любові до свого Творця. Це були відважні люди, які не боялися життєвих труднощів (хоч мали їх вдосталь), але неустанно у своєму житті уповали на Боже Провидіння і Милосердя. Не боялися важких батьківських обов'язків, кожну дитину, яка народжувалася, вважали за Боже благословення для сім'ї. Не всі діти з таких родин могли відвідувати школу, треба було працювати, заробляти на хліб щоденний. Деякі діти ходили до школи, вчилися грамоти і рахунків, щоб довгими вечорами читати для родини часописи чи релігійну літературу, молитовники чи набоженства. Важливо було також, щоб хтось із родини вмів писати, аби вести листування з родиною, яка жила далеко від батьківських порогів.
Фатімські діти починали працювати з 13 або 14 року життя, допомагаючи батькам обробляти землю, а молодші пасли отари овець. Таким чином, троє малих дітей — Луція, Францишко і Якинта — стали пастушками, маючи 7 або 8 років. Це не означало, що їх виховання було занедбано або опущено, матері були їхніми вчителями і вихователями.
Життя Францишка і Якинти
Францишко і Якинта отримали виховання від матері Олімпії. Вона нікому не доручала виховання своїх дітей. Її материнське спостережливе око і чуйне серце найкраще знаходило до них підхід і потрібні слова. Це вона, як добра, любляча і глибокодуховна мама, навчала своїх дітей любити Господа Бога і Пречисту Діву Марію. Часто вечорами, а в неділю після обіду збирала своїх дітей і провадила з ними курс катихизи. Діти з уст рідної матері і з її практичного повсякденного християнського життя глибше пізнавали науку про Господа Бога. Коли старші діти ішли на катихизу до церкви, яку провадив отець парох, підготовляючи їх до Першого Святого Причастія, то брат з сестрою дуже сумували, бо також хотіли якнайшвидше ходити на уроки релігії, щоб приступити до Господньої Трапези.
Сестра Луція так пише у своїх спогадах про свою родичку Якинту: "До об'явлень Пресвятої Богородиці мене нічого, окрім родинних вузлів не зв'язувало з Францишком і Якинтою. Навпаки, мене навіть дратувала деколи присутність Якинти, тому що вона часто любила ображатися. Якщо її хтось образив, вона втікала в кут і стояла ображена до того часу, поки до неї хтось із дітей не прийшов і не перепросив різними ласкавими словами. І то не відразу вона йшла в товариство дітей, але ставила свої умови, які обов'язково треба було виконати". І в той же час Господь Бог обдарував Якинту м'яким, співчутливим і довірливим характером, який притягав до неї інших дітей, її присутність завжди була милою у різних товариства. Улюбленою забавою Якинти була гра в фанти. Той, хто виграв, загадував тому, який програв, зробити щось такого, що в даний момент спадало на думку переможцеві. Наприклад, щоб той спіймав метелика або знайшов квітку, якої немає поблизу. Якось діти бавились в цю гру в домі Луції, і вона, як переможець, веліла Якинті поцілувати свого брата, який сидів за столом і писав. Якинта попросила: "Ні, щось інше! Чому ти не скажеш, щоб я поцілувала Розіп'ятого Ісуса, Хрест якого висить на цій стіні?" Тоді Луція сказала: "Добре, зніми зі стіни Хрест і поцілуй його тричі: один раз за мене, другий за Францишка, а третій за себе". — "Поцілую Хрест стільки разів, скільки треба", — Якинта це зробила з такою великою любов'ю, як доросла особа, що цей поцілунок Луція пам'ятала все своє життя, і він часто стояв перед її очима. Дівчинка вдивлялася в рани Богочоловіка і питала: за що Його розіп'яли, чому прибили руки і ноги, за кого Він терпів. Луція, як старша за Якинту і яка вже більше знала з уроків катихизму, часто розповідала своїм кузинам про страсті Христа Спасителя. Ці розповіді завжди закінчувалися тим, що Якинта була дуже зворушена і плакала. Вона багато разів просила Луцію розповідати про терпіння і страсти нашого Спасителя Ісуса Христа. Вечорами діти любили вилізти на старий сіновал і спостерігати за заходом сонця. Вони милувалися нічним небом, яке було всіяне зірками. Сперечалися між собою: хто може порахувати зірки на небі? Вони мали своє дитяче уявлення про небозвід. Зірки були лампадками Ангела, місяць — світильником Пречистої Діви Марії, а сонце — світильником Ісуса Христа. Коли запитували Якинту, який вона любить світильник, та відповідала, що світильник Богородиці — місяць, бо так сильно не світить, не сліпить очі і так сильно не пече. Справді, сонце в Португалії вдень надзвичайно пекло, і Якинта не витримувала цієї спекоти, бо була слабкого здоров'я. Важливо згадати, ще один період із життя Якинти, а саме — коли вона разом з іншими дітьми пасла овечу отару. Діти на пасовиську часто любили бавитися в різні ігри, співати різних пісень — народних, релігійних, а також танцювати. Після обіду вони молилися на Святій Вервиці, але молилися деколи поспіхом і неуважно, щоб мати більше часу для своїх забав.
Якинта мала добре і співчутливе серце не тільки до своїх приятелів, а й до тварин. Вона ніколи не била їх. Не раз можна було бачити, як дівчинка бере на свої руки маленьких ягняток, гладить їх і цілує. Коли стадо поверталося додому і втомлені маленькі ягнятка не могли так швидко йти, як старші вівці, Якинта брала їх на руки і несла. Одного разу, як отара поверталася додому, дівчинка йшла посеред овець. Діти запитали її, чому вона не відійде в бік, а йде посеред стада. Якинта відповіла: "Я хочу наслідувати Ісуса, якого бачила на образку, як він несе овечку на своїх раменах і йде серед овечок". Такою була Якинта, як згадує про неї у своїх пізніших спогадах сестра Луція.
Про Францишка сестра Луція розповідала : "Францишко, рідний брат Якинти, був зовсім іншою людиною, не тільки зовні, але і внутрішньо не подібним на свою сестру. Деколи здавалося, що він не є братом Якинти. В ньому не було тієї спритності, енергії і жвавості, які були притаманні його сестрі. Він був спокійний, урівноважений, з лагідним характером. Не любив ні з ким вступати в суперечку. Якщо в іграх він виходив переможцем, то діти, знаючи його характер, нерідко зловживали цим і любили казати: "Це я, це я виграв!" Тоді Францишко легко відступав: "Ти гадаєш, що ти виграв? Добре, хай так буде! Мені на цьому не залежить!" Він також не виявляв такої зацікавленості танцями, як його сестра, радше любив грати на сопілці, коли інші діти танцювали. В іграх він не був таким спритним, як його сестра, і тому в здебільшого програвав. Мало хто хотів з ним бавитися. Сестра Луція зізнається, що через дуже спокійний і поміркований характер сама не дуже любила Францишка, бо була енергійною і жвавою, а повільна вдача кузина дратувала її.
Його щирість і доброзичливість, доброта серця не мали меж. Одного разу Францишко прийшов до Луції з хусткою, на якій була зображена Богородиця з Назарета. Тим подарунком хлопчик дуже тішився. На подвір'ї в Луції того дня було багато дітей, і кожен хотів особисто оглянути ту хустку. Коли передавали її одні одним, говорили, сміялися, бігали, бавилися — раптом зауважили, що хустка зникла. Почали її шукати і знайшли за пазухою в одного хлопця, який сказав, що йому також подарували таку саму хустку, хоч це була неправда. Зав'язалася суперечка між Луцією і тим хлопчиною. Францишко втрутився у цю сварку і сказав до Луції: "Залиш його! Хай бере хустку, мені не шкода!"
Коли випасали овець, Францишко любив вийти на скелю, стати на ній, грав на сопілці й співав: "Я люблю Бога на Небесах, люблю Його і на землі, люблю квіти на полі, люблю овець на горах. Я — бідна пастушка, я молюся завжди до Діви Марії. Біля мене моє стадо, а наді мною гаряче сонце". Так співала ця таємнича душа, яка любила спокій і самоту. Рідко він бавився з дітьми, хіба як хтось його запросив, а здебільшого любив стояти осторонь і спостерігати, як бавляться інші діти. То була таємнича душа, яка любила Бога понад все, а з любові до Бога любила кожну людину, навіть тих дітей, які надуживали його добротою і милосердям. Таким був Францишко.
Дитинство Луції минало дещо по-іншому. Мама Марія Розалія була на вигляд більш суворою жінкою, ніж її братова Олімпія. Можливо, причиною такого твердого характеру було і те, що на її плечі ліг тягар виховання дітей і господарка. Її чоловік, хоч і ходив щонеділі до церкви, але після відвідин храму просиджував до пізнього вечора в корчмі. Тому Марія Розалія мусила нести тягар виховання за себе і за чоловіка, і швидше за все в цьому полягала причина її твердого характеру. Вона була людиною глибокої віри, і цю віру бажала прищепити своїм дітям. Плекала в їхніх серцях християнські чесноти, а особливо чесність, працьовитість, скромність і відвагу. Для неї найбільшою трагедією було, якби якась її дитина сказала неправду. Понад усе вона хотіла виховати дітей у дусі правдолюбства. Всі діти навіть у неділю мали бути у вечірні години вдома, а якщо десь і відлучалися, то вона мала бачити їх, щоб не відходили далеко від дому. І тому більшість дітей збиралася у них, бо знали, що мама Луції не відпускає далеко від хати.
Про своє дитинство Луція згадувала: "Перше, чого навчила мене моя мама, це молитва "Богородице Діво". Як наймолодша в родині, дівчинка була всіма люблена, мама старалася, щоб старші діти завжди брали Луцію з собою. Не було жодного празника, в якому б родина Марії Розалії не брала участі. В особливо урочистий спосіб обходили релігійні свята: Різдво Христове, святого Йоана Хрестителя, Найсвятішого Серця Христового, Матері Божої Цариці Святої Вервиці, святого Антонія. В ці празники були урочисті обіди, а після того — різного роду забави і танці. Родину запрошували практично на всі весілля в околицях, бо мама була кухаркою. (Луція завжди була гарно одягненою, тому що про неї дбали старші сестри, одна з яких була кравчинею. Деколи жартували між собою, що Луцію одягають не як дитину, а як ляльку).
"Недільними вечорами діти і молодь збиралися у нас вдома — влітку на подвір'ї під трьома фіговими деревами, а взимку в засіці. В пасхальному часі відбувалося розігрування мендаля, здебільшого вигравала я. Моя мама часто вечорами сиділа на порозі кухні, звідки було добре видно, як забавляється дітвора. Часто вона читала книгу або розмовляла з сусідами чи родичами, які навідували її, але завжди погляд матері був серйозний, і всі знали: коли мама щось сказала, це треба було виконувати без жодних дискусій чи суперечок. Не було жодного разу, щоб хтось із дітей, молоді, а навіть і старших у її присутності сказав якесь непристойне слово. Мама багато читала, вона ніколи не любила займатися обмовами чи осудженням інших людей, навпаки — її це дуже дратувало. Вона черпала знання з духовної літератури, а особливою книгою для неї було "Життя Святих".
Найбільше з усіх забав Луція любила танці, і їй це вдавалося найкраще: вона просто жила ними і завжди чекала нагоди, коли можна буде потанцювати. Як пізніше давала свідоцтво сестра Луція: "Світ мені усміхався, і насамперед любов до танців укорінювалася у моєму бідному серці. Я усвідомлюю, що за допомогою танців я могла бути спокушена сатаною, якщо б Господь Бог не виявив до мене великого Свого Милосердя".
Коли Луції виповнилося 6 років, мама послала її на катихизу до парафіяльної церкви. Після курсу катихизації треба було скласти іспит з релігії, і тільки тоді отець парох дозволяв на Святу Сповідь і Перше Святе Причастіє. На уроці релігії Луція почувалася дуже добре, тому що вона знала катихизм, якого її часто вдома навчала мама. Коли старші діти не знали, як правильно відповісти на запитання пароха, тоді священик запитував Луцію, щоб у такий спосіб засоромити інших дітей, адже вона — наймолодша серед них, а знає краще за всіх.
Настав той відповідальний день, коли з кожною дитиною окремо мав говорити отець парох і мав дати дозвіл на Перше Святе Причастіє. Надійшла черга Луції іти на розмову з парохом. Священик погладив її по голові і сказав: "А тобі, дитино, ще рано йти до Святого Причастія, підеш наступного року, коли тобі виповниться 7 років, ще треба рік зачекати". Луція відразу заплакала і схилила свою голову на коліна священика, як це часто любила робити вдома з мамою.
До храму ввійшов священик, який приїхав з іншої парафії, щоб допомогти отцеві пароху сповідати дітей. То був уже старший літами, дуже люблений і поважаний в усій Португалії отець Круз. Він часто роз'їжджав по парафіях, особливо перед Першим Святим Причастієм, і виголошував для дітей катихитичні проповіді. Мав у своїх устах ключ до серця і душі кожної дитини. Хоч був похилого віку, але продовжував жити в дитячому світі. Це була кришталево чиста душа, яку любила і якій довіряла дітвора. А він любив її взаємною батьківською любов'ю — кожного зосібна, як свою дитину.
Побачивши, як плаче Луція, запитав про причину. Дівчинка розповіла, як є. Тоді священик взяв її з собою до захристії, щоб вона йому здала катихизм, а особливо знання про Святу Тайну Євхаристії. Після того взяв Луцію за руку, привів до отця пароха і сказав: "Отче Пена, ви можете дозволити приступити Луції до Святого Причастія. Вона набагато краще знає і розуміє релігію від інших дітей". — "Але їй усього 6 років!" — заперечив отець парох. — "Це нічого. Я можу взяти на себе відповідальність за цю дитину". — "Добре, тоді йди скажи своїй мамі, що я дозволяю тобі приступити цього року до Першого Святого Причастія". Дитина була настільки щасливою, що заплескала в долоні і швидко побігла додому, щоб повідомити мамі і всім домашнім цю радісну новину.
Луція згадувала пізніше: "Коли надійшла ця хвилина і ми з мамою підходили до церкви, я сказала, що хочу піти до Святої Сповіді до священика, який приїхав на нашу парафію. Отець сповідав у захристії. Ми прийшли, клякнули перед кивотом, щоб віддати честь Євхаристійному Ісусу. Я очікувала своєї черги, а мама далі стояла на колінах і молилася перед Святими Тайнами. Я пішла до Святої Сповіді... Виходячи з захристії, бачила, як деякі люди ховали свою усмішку. Мама мені сказала: "Дитино, ти що не знаєш, що говорити гріхи треба тихенько, щоб чув тільки сповідник, а не всі люди, які є в церкві?". Луція добре запам'ятала слова священика-сповідника, який дав їй таку науку: "Пам'ятай, дитино, твоя душа — Храм Святого Духа. Збережи його в чистоті, щоб Господь міг продовжувати Свої Божественні Діла, діючи в ній". Луція запитала, що вона має робити. Священик сказав: "Приклони свої коліна перед престолом Пресвятої Богородиці і від усієї душі проси Марію, щоб Вона взяла твоє серце під Свій материнський покров і приготувала його, щоб ти достойно прийняла її любого Сина, і хай Вона збереже твоє серце для Нього Одного".
У церкві було багато фігур Пречистої Діви Марії, але найбільше Лукія любила молитися перед престолом Матері Божої Цариці Святої Вервиці, бо її рідна сестра завжди прибирала цей вівтар і старалася, щоб він був якнайкраще прибраний у храмі. Лукія підійшла до вівтаря, впала на коліна і всім серцем просила Діву Марію, аби Вона зберегла її дитяче серце для Ісуса. Ці слова вона повторювала щиро і багато разів, а коли підняла свої очі вгору, то побачила, що Марія усміхнулася їй і своїм поглядом мовби сказала: "Добре, моя дитино". Луція була настільки вражена, що з радості не могла промовити жодного слова.
Родина готувалася до урочистості Першого Святого Причастія Луції. Найбільше мали роботи сестри, які шили суконку і готували вінок. Луція не могла спати цієї ночі. Декілька разів вона зривалася зі сну і запитувала, чи ще не ранок і чи вони не запізняться до церкви на Службу Божу...
Нарешті настав той Великий і Святий день для Луції. Вона вбрала чудову білу суконку, яку їй справили сестри, на голову одягнула вінок. З нетерпінням чекала 9-ої години, а стрілки годинника немов застигли на місці. Так довго, дуже довго минав для неї той час. Прийшла сестра Марія, взяла її на кухню і сказала, щоб вона виконала всі приписи, які потрібно зробити перед Першим Святим Причастієм. Луція приступила до своїх батьків, попросила в них прощення, поцілувала в руки і попросила благословення. Мама ще раз нагадала дитині про цю Велику і Святу подію у її житті, про що вона має просити в Євхаристійного Ісуса, коли Він загостить до її дитячого серця, як вона має поводитися під час Святої Літургії. Хоч все це Луція добре знала, але мама ще раз хотіла наголосити на величній і торжественній події, яку дівчинка сьогодні переживає. Після того мати уділила своє благословення і сказала: "Насамперед проси в нашого Господа, щоб Він зробив з тебе святу".
Яка глибина духовна у словах мами, котра бажає для своєї дитини святості, глибокої віри і спасіння душі! Чи є в сьогоднішньому нашому світі ще такі матері, які розуміють важливість Святої Віри у житті своїх дітей? На жаль, якщо і є, то одиниці... А таким важливим для дитини на все її життя є материнське і батьківське благословення! Батьки, чи ви уділяєте своє благословення рідним дітям? Чи наші діти розуміють суть і значення батьківського благословення?
Слова мами Луція запам'ятає на все життя. Вони настільки глибоко проникли в серце дівчинки, що коли вона прийме Святе Причастіє, перше, чого вона попросить в Євхаристійного Ісуса, — щоб Він зробив її святою.
Дорога до церкви була важкою, і тому старший брат у деяких місцях ніс Луцію на руках, щоб вона не забруднила білої суконки. Ввійшовши в храм Господній, Луція знову стала на коліна перед вівтарем Матері Божої Цариці Святої Вервиці, де перед тим просила Пресвяту Богородицю про достойне прийняття її Сина Ісуса Христа до свого серця. Луція клячала і очікувала знову посмішки Пресвятої Богородиці, як це було попереднього дня... Прийшли сестри, взяли Луцію за руку, і вона стала на своє місце. Як найменша за ростом, стояла на самих східцях перед перилами, де священик роздавав Святе Причастіє. У церкві стояло чотири ряди дітей — від входу в святиню аж до вівтаря. З одного боку два ряди дівчаток, а з другого — два ряди хлопчиків.
Всі очікували початку Святої Літургії. Служба Божа затримувалася ... Священики, які мали приїхати на урочистість Першого Святого Причастія з сусідніх парафій, запізнювалися, але це не стало причиною до нарікань чи незадоволення, бо всі перебували в піднесеному молитовному настрої.
Нарешті рознісся голос сигнатурки, яка сповістила про початок Святої Божественної Літургії, заграли органи, залунав спів. У дітей було таке відчуття, що не лише вони самі, а з ними всі сили небесні прославляють Творця Неба і землі. Діти перед Святим Причастієм відновили обіти Святого Хрещення. І ось прийшла ця довгождана хвилина: священик бере Пресвяту Євхаристію і йде причащати дітей. Першою прийняла Євхаристійного Ісуса Луція. Коли священик сходив по східцях від вівтаря, тримаючи у своїх руках чашу, серце в грудях дівчинки немов розривалося на частинки. Коли отець дав Луції Святе Причастіє, вона відчула особливий спокій, немов перебувала в якійсь вищій надземній атмосфері — вона відчула реально ту Божу присутність. І в цю мить у її пам'яті зринули слова матері: "Проси Господа, щоб ти стала святою!!!", а від себе Луція додала: "Збережи моє серце чистим для Тебе назавжди". Дитина немовби почула в своєму серці внутрішній голос Спасителя: "Благодать, дарована тобі сьогодні, буде жити в твоїй душі і дасть плоди вічного життя!" Так Луція відчула сильне, дуже тісне єднання з Господом Богом.
Богослужіння тривало від 9 години ранку до 13 години дня. Незважаючи на це, всіх присутніх переповнювала неземна радість. Раділи батьки, адже Ісус вперше завітав до сердець їхніх дітей, раділи діти, брати, сестри, священики і весь люд Божий...
Дорога додому була важкою навіть для дорослих. Мама і брат хотіли допомогти Луції, гадаючи, що вона втомилася, переживши таку велику тривалу в часі подію. Але Луція відмовилася, бо почувалася настільки сильною і скріпленою Ангельським Хлібом (Святим Причастієм), що не потребувала жодної допомоги. З цієї хвилини її життя цілковито змінилося, вона втратила будь-яку зацікавленість земними приємностями, від яких вже почала відчувати насолоду. Вона відчувала тепер спокій і насолоду в Христі Ісусі. Перебуваючи на самоті, жила спогадами і переживаннями, які наповнювали її серце під час Першого Святого Причастія.
Якою важливою є урочистість Першого Святого Причастія у кожній християнській родині!
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 5 (28), 2006
