Чи радість духовна займає відповідне місце в серці нашого народу? Не маю на увазі тих людей, які не ходять до церкви, не живуть духовним життям, не є практикуючими християнами, а тих, які вважають себе віруючими і час від часу відвідують дім Божий. На це запитання найкращу відповідь дає практика нашого життя.
У недалекому минулому ідеологія нашої країни забороняла публічний культ Господа Бога. Про Бога не можна було говорити у прилюдних місцях, на державному рівні, Бог був "під замком" у родині, церкві і в людському серці. Атеїстична пропаганда всіляко намагалася насаджувати і утверджувати свій спосіб думання і світосприймання. Перед найбільшими релігійними святами відбувалися так звані суботники, тож замість приготування до празників у родині батьки і діти мали йти і наводити порядок на підприємствах чи в інших місцях праці та побуту. Люди, які жили в часах комуністичної неволі, добре пам'ятають, як важко було виховувати дітей, коли в школі давали одну науку про Бога, а батько і мати, бабця і дідусь вчили протилежного. Пам'ятаємо сумні часи, коли в найбільші свята — Великдень і Рождество — за дітьми провадили контроль працівники школи, які мали чергувати під церквами, аби діти не йшли туди. Дитину, зауважену при відвіданні храму Божого, в різний спосіб висміювали і принижували в очах шкільної спільноти. Такій дитині занижували оцінки, вона потрапляла в немилість ровесників, їй надавали різні образливі прізвиська, вона могла вчитися на "відмінно", а проте їй ніколи не давали похвальних відзнак. Така дитина була всіляко упослідженою. Були скасовані всі релігійні та національні дитячі і молодіжні організації: Марійська Дружина, Пласт, СУМ, Сокіл, а на їхнє місце постали організації комуністичної ідеології: жовтенята, піонери, комсомольці. Керівники цих організацій провадили різного роду з'їзди, літні табори місцевого, республіканського і союзного значення. Радянська влада в особливий спосіб пильнувала і дбала про виховання свого майбутнього. В кожній місцевості функціонували осередки дитячих організацій, а в районних і обласних центрах Будинки піонерів, — великі приміщення, в яких постійно кипіла виховна робота. Все, що будувалося на неправді, з часом загинуло, але залишило свій слід у людській історії і серці.
Добре пам'ятаємо, коли в Різдвяному часі можна було чути по радіо замість колядки "Ой радуйся, земле, Син Божий народився", слова "Радуйся, земле, Новий Рік народився". Святий Вечір, Рождество замінили помпезними зустрічами Нового Року.
Ідеологія охоплювала і наймолодших за віком. Святого отця Миколая замінили Дідом Морозом і Снігуронькою. Замість свята Матері нам нав'язали чуже свято — день жінки. Великдень, найбільше християнське свято, пов'язане в українців із глибокими релігійними народними звичаями і традиціями, замінили Першотравневі демонстрації, на які під примусом гнали народ з різними ворожими і чужими за духом транспарантами. Напередодні і в часі свята Преображення, коли вірні приносили до храму плоди з поля і садів для освячення і в такий спосіб дякували Господу за отриманий урожай, комуністи робили великі й пишні обжинки. Хоч звичай обжинків побутував у деяких місцевостях, але комуністи додали до них свого присмаку, бо завжди випивалося народом море алкогольних напоїв (бо без цього, мовляв, празник — не празник).
А пригадаймо культ Радянського Війська. Щонеділі програма на телебаченні "Служу Радянському Союзу" — ось на який рівень був піднесений радянський патріотизм. Відзначення свята Радянської Армії 22 лютого. Які помпезні справляли проводи, коли молоді юнаки ішли до війська! Це практично відзначалося у кожній родині, воно вже пускало коріння у життя народу.
Так запроваджувалися нові обряди — від народження людини аж до її смерті. Покоління, які були виховані в релігійному дусі, не приймали цих нововведень, вони всіляко протиставлялися чужій ідеології, вели боротьбу проти неї...
Поволі народ пристосовувався до життя у радянській державі і знаходив вихід. Люди навчилися жити подвійним життям. З одного боку, можна подивляти їх: вони займали відповідне становище в суспільстві, допомагали одні одним, бувало, що займали керівні посади. Багато з таких людей зверталися у своїх духовних потребах до підпільних греко-католицьких священиків, старалися допомагати підпільній Церкві. Це було позитивне, і воно відіграло велику роль у житті народу. Спосіб подвійного життя мав бути тимчасовим — доки існує атеїстичний режим. На жаль, з бігом часу він став нормою для більшості людей в нашій Батьківщині. Це ми зауважуємо у всіх сферах життя — релігійного, національного, економічного, суспільного: людина мимоволі пристосувалася...
Комуністична ідеологія виявилася нездатною надалі бути фундаментом і керівним органом у державі і об'єднувати стільки народів. Розпадається Радянський Союз, а разом з ним і атеїстична ідеологія. Ідеї, якими керувалися ідеологи, представляючи їх народові як найбільші цінності, за які треба боротися (і тисячі людей принесли своє життя в жертву в ім'я партії, Леніна, кращого майбутнього), вичерпали себе і виявилися просто фальшивими. Гасло, яке об'єднувало людей різних рас і народностей практично пів земної кулі "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!", застаріло і перетворилося на непотріб. Народові необхідно знову повернутися до того джерела, яке може втамувати спрагу його душі і серця. Цим єдиним джерелом є християнські духовні цінності, якими жив народ перед більшовицькою навалою і які впродовж віків об'єднували і живили цілі покоління.
На жаль, реальність виявилася іншою. Пережитки комуністичного минулого, яке вже посіло певне місце в серцях людей, "ліберальний дух свободи" з Заходу, який повіяв, як прохолода, на народ після тяжкої неволі. Цю прохолоду можна порівняти з приходом весни, коли щойно розцвіли дерева, а тут вдарив приморозок. Хоч він не тривав довго, але наслідки були жахливими, бо знищив цвіт, і не буде плодів. Так само вільнодумство і "дух свободи" фальшивих ліберально-масонських гасел "рівність, братерство, права людини" насправді несуть право на аборти і евтаназію, сексуальну розбещеність, нищать засади християнського життя, святість сім'ї, християнський патріотизм і любов до Батьківщини. Стали домінувати нові "цінності": влада, американський долар, толерантність, пошанування всякої думки, навіть якщо вона є шкідливою і не приносить суспільству та народу жодної користі.
Відкриваються християнські святині. Вже біля входу до храму Божого немає нікого, кого можна було б остерігатися і хто міг би завдати якоїсь кривди тим, які приходять на Богослужіння. На превеликий жаль, дух "свободи і демократії", який запанував після проголошення незалежності Української держави, не приніс сподіваних плодів. Ми не викорінили з суспільства злих старих комуністичних звичаїв, не повернули того, що було цінне в духовному і моральному аспекті, і відкрили не тільки кордони державні, але також і свої серця, родини, суспільні організації для всякого бруду, який іде з деморалізованого Заходу. Від старого комуністичного ладу в нас залишилися такі "празднікі", як 1 і 2 травня, 8 березня, гучне святкування Нового Року з Дідом Морозом та Снігуронькою, навіть скасування на два дні Різдвяного посту. Західна модерна цивілізація ввійшла практично до кожної родини через телебачення, Інтернет, радіо. На серіалах, трилерах, бойовиках, екшнах, вестернах, порнографічних фільмах виховується нове покоління. В життя молоді входять нові стилі музики: peп, хіп-хоп, техно, рок, метал, хард-рок, тріп-хоп, лаундж...
Люди на основі таких музичних уподобань створюють певні субкультури. Ці субкультури вирізняються спеціальним специфічним одягом, емблемами, відзнаками, мають відповідний жаргон, жести — одне слово, створюють "суспільство в суспільстві", яке не базується на загальнолюдських цінностях. В суспільстві поширюється святкування таких свят, як день закоханих — святого Валентина, Хеловін. Найстрашніше, що в цих святкуваннях, масових гуляннях, які не раз закінчуються трагічно, насильством, вбивством, крадіжками, аморальністю, беруть участь люди, які називають себе християнами. З цього випливає, що людині третього тисячоліття замало вже стало християнських свят, тієї духовної радості, яку нам приносять празники на честь Пресвятої Тройці, Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці чи Божих Угодників. Але навіть і самі ці релігійні святкування ми перенесли в площину давньої культури, яку треба шанувати і плекати, як передане нам від минулих поколінь, хоч вони безпосередньо не стосуються нашої душі і віри, Богопочитання. Ще інші свята хочемо перенести на тло поганське і надати їм іншого змісту, виміру і призначення, як наприклад свято Різдва Йоана Хрестителя. Сьогодні ми такі убогі на правдиву Християнську радість, яку нам приніс Христос — Спаситель, і тому з року в рік зростає кількість людей, що наповнюють психіатричні лікарні. Виникають різного стану депресії, збільшуються випадки самогубства, вбивства, насильства, терору, крадіжок, серед молодого покоління процвітає злочинність — все це стає закономірним явищем.
Можливо, хтось із читачів скаже, що це перебільшення, що вони не помічають такої великої деморалізації і духовного спустошення в Україні. Але це не особиста думка, про це свідчить статистика. На шпальтах часопису "За Вільну Україну плюс" від 17 травня 2007 року надрукована стаття Олега Гірника "Духовне відродження чи духовне виродження?", з якої довідуємося: "Кілька років тому у тижневику "ДТ" була опублікована стаття Геннадія Апанасенка "Третій шлях". Він звертає увагу на зростання смертності серед чоловіків у постсовєтських слов'янських державах, яка є настільки високою, що Всесвітня організація охорони здоров'я запровадила спеціальний термін "надсмертність слов'янських чоловіків". Різниця у тривалості життя між чоловіками і жінками в Україні 10-15 років. Україну можна назвати країною вдів. Найдраматичнішим є зростання кількості самогубств: з 1988 по 1999-ий — на 58%. Все можна списати на економічні негаразди. Але чи справді тут справа лише в економіці? Ситуація в США за часів Великої Економічної Депресії у 1939 році була досить подібною до нашої, проте рівень самогубств зріс лише на 5 - 8 %! Геннадій Апанасенко подає й іншу статистику. Порівняно з 1991 роком релігійна мережа в Україні зросла удвічі — з 13,2 тис. до 26,8 тис. релігійних організацій, конфесій, течій... В Україні почали говорити про "духовне відродження". Однак як пояснити зростання кількості самогубств? Адже самогубство вважається найстрашнішим гріхом, який може вчинити людина, втративши віру, а разом з тим і сенс життя. Логічно, з активізацією релігійного життя, зростанням кількості парафій, єпархій, єпископів слід було очікувати і зниження кількості самогубств. А можливо у нас насправді триває не "духовне відродження", а "духовне виродження"?
Відповідь на це одна: людину позбавили правдивої радості, яку приносить Христос у кожне серце, родину, спільноту, державу. Без цієї радості людина як одиниця чи людська спільнота як загал ніколи не зможуть бути правдиво щасливими і радісними.
Автор статті має свій погляд на духовне життя в Україні, з багатьма його твердженнями не можна погодитися, але він має тверезе бачення щодо існуючої у нашій країні проблеми: "... в Україні відбулося "відродження" лише зовнішніх церковних структур, які не дали позитивного впливу на загальний духовний клімат в Україні. Церковні структури заповнили "недорозвиненими і нездоровими кадрами", і тому не дивно, що вони тепер переживають глибоку кризу...". Щодо ситуації в християнському світі, автор наводить слова відомого православного священика о. П. Флоренського, який ще на початку минулого століття говорив не лише про кризу православної віри, але й світового християнства. Ось що він пише у своїх "Записках о православии": "... сучасна людина доволі байдужа до своєї релігії, вона її не знає і не хоче знати, принаймні не знає її як пов'язуючу і цілісну духовну форму... Для російських православних людей кумиром є найчастіше сам російський народ і природні його властивості, які він підносить на п'єдестал і кланяється йому, наче Богові". В іншій праці "Записки о християнстве и культуре" о. Флоренський пише: "Християнський світ повний підозр, недоброзичливих почуттів і ворожнечі. Він гнилий у самій своїй основі, бо позбавлений активної віри у Христа і разом з тим не має мужності та щирості визнати гнилість своєї віри... це стосується не тієї чи іншої конфесії, але всього християнського світу, який об'єднує тепер лише одна ознака — криза віри".
Кожен може мати свою думку щодо наведених цитат, але одне відомо і видно як білий день: криза віри, яку переживає сьогоднішнє християнство, бере свій початок з часів Великої Французької революції. Гасла, кинуті тією революцією, розійшлися по всіх континентах і в різних народах у різний час дали про себе знати. На початку минулого століття св. Пій X під час свого понтифікату закликає духовенство "Все відновити в Христі". Для чого була потрібна віднова? Тому що такі негативні впливи і ідеології, як дух лібералізму, модернізму, світового масонства, з середини і ззовні нищили віру Христову. На жаль, з часом ворожі християнству ідеології зуміли ввійти і захопити в свої лави не тільки католицьких провідників на духовній і національний ниві, інтелектуалів, інтелігенцію, людей науки, мистецтва, вони також знайшли місце серед селян, робітників, жителів міста і села.
В нашому краю ми лише зараз починаємо усвідомлювати (то не всі) ту страшну руїну, яка іде на нас — кризу віри. Переважно усвідомлення цього приходить до нас тільки тоді, коли трагедія торкається безпосередньо нас, а так ми просто не звертаємо на неї уваги. Це є нашою не тільки духовною, але й національною особливістю: те, що відбувається у мого сусіда, ближнього, мене не стосується; добре, що в мене все гаразд. Саме добро, яке є у твоїй родині, народі, — треба захищати, щоб не перемогло зло. Бо зло — немов вірус, який передається, помножується, і якщо його не зупинити, воно прийде також і до твоєї хати, родини, села і міста, країни.
Криза віри породжує і кризу християнської родини і народу. Все більше стає нещасливих родин. Не в матеріальному плані, а в духовному. Скільки їх розпадається через те, що хтось знайшов для себе "нову родину", "братів і сестер" по духу, нову віру. Який біль, жаль і сум огортає серце батьків, коли їхні діти викидають із помешкань ікони, відрікаються батьківської святої віри, Матері-Церкви! Одні йдуть у різного роду секти, інші стають просто безвірками. Духовний голод, спрага людської душі, пошуки чогось нового, "прогресивнішого", таємничого, повернення у світ (поганський) предків або навпаки — в космос, у майбутнє, культ і обожнення людини, сексуальна розгнузданість і розбещеність, світ темряви і насильства, алкоголю і наркотиків — все це спричинилося до виникнення все нових і нових псевдорелігійних течій. Тому сьогодні, на превеликий жаль, не можемо говорити про відродження християнських коренів і духовності в нашому народі.
Нині ми переживаємо практично знищення і викорінення всього того, чим жив століттями наш народ. Щоб не бути голослівними, повернемося до релігійної статистики в Україні за 2006 рік. Факти говорять самі за себе. У "Львівській газеті" від 4 липня вміщена стаття Степана Боруцького "Релігійна карта Львівщини — 2006". Там можна знайти важливу інформацію щодо релігійного стану Львівщини: "... за даними відділу в справах релігій і національностей (начальник — Роман Кураш) Львівської обласної держадміністрації, на 1 січня 2007 року в області налічувалося 2863 релігійні організації, п'ять їхніх центрів, 19 управлінь, 2750 громад (2487 священнослужителів, у т.ч. 79 — іноземці), 47 монастирів (874 насельників), 14 місій, 10 братств, 16 духовних навчальних закладів (1666 слухачів), 1113 недільних шкіл і 23 періодичні видання". Греко-Католицька Церква в області мала 1471 громаду (929 священнослужителів, у т.ч. 14 — іноземці), 36 монастирів (766 насельників), 4 місії, 7 духовних навчальних закладів (857 слухачів), 634 недільні школи та 13 періодичних видань". Вражаюча статистика наведена щодо Православних церков. Автор зазначає: "... маємо в області значну інфраструктуру та людський потенціал вірних православної орієнтації (868 релігійних організацій). Православні церковні інституції на Львівщині мають суттєву питому вагу в релігійному середовищі регіону". Сам автор подивляє зріст Православної Церкви в Галичині: "Варто зауважити, що 1939 р. у Львівській області налічували тільки п'ять православних храмів, вірних яких духовно опікували вісім священиків". Стан Православних церков такий: "УПЦ КП — 442 релігійні організації (305 священнослужителів), два навчальні заклади, де здобувають духовну освіту 141 слухач, 216 недільних шкіл. УАПЦ — 358 громад (226 священнослужителів), духовна семінарія (71 слухач), 159 недільних шкіл. УПЦ (Московського Патріархату) — 62 релігійні організації (58 священнослужителів), 25 недільних шкіл. Також не малих успіхів добилася і Римсько-Католицька Церква: 146 релігійних організацій, 88 священнослужителів), 8 монастирів (101 особа), духовна семінарія (55 слухачів)".
І звичайно, процвітають в Україні різні протестантські течії. Як ми вже писали (і не тільки ми), Україна — одна з найбільших протестантських держав Європи, чого не можна було сказати про нашу Батьківщину перед Другою світовою війною. Протестантизм репрезентують у Львівській області 298 "церков" і релігійних організацій. Серед них християни віри євангельської (87), баптисти (79), адвентисти сьомого дня (26), свідки Єгови (56), а також різного роду харизматичні рухи, які виходять (із п'ятдесятників. В Україні особливих масштабів розвитку досягли мормони, які приїхали з Америки. Діють в області такі нехристиянські релігійні течії, як: чотири громади об'єднання юдейських релігійних організацій, дві мусульманські громади, по одній релігійній громаді Товариства свідомості Крішни, буддистів, релігійне братство "Місії Чайтанії", чотири громади РУНвіри та громада українських язичників "Галичани".
З одного боку, ніби нічого такого дивного немає: кожна людина має право вибору. З духовної ж точки зору — це трагедія. Чому? Адже люди, які сьогодні перейшли до тієї чи іншої релігійної течії, — це здебільшого сини і дочки Греко-Католицької Церкви: або їхні предки, або друге чи третє покоління належали до цієї Церкви. Чи може бути правдиво щасливим народ, родина, коли її діти покидають свою духовну матір — святу Церкву і приступають до інших течій? Немає найменшого сумніву, що Греко-Католицька Церква — це духовна мати українського народу, яка у своєму лоні впродовж віків виховувала найкращих синів і дочок, котрі на поклик Батьківщини приносили в жертві своє молоде життя в ім'я Бога, Церкви і народу. Ця Мати-Церква ніколи не покидала свого народу в найстрашніших хвилинах його буття. Вона була з ним, ділила його болі і терпіння, страждання і пониження. Вона не корилася жодній імперській владі, але завжди виховувала своїх дітей у любові до Бога і Батьківщини. Дар свободи, який ми отримали на початку 90-их років минулого століття, — це подарунок Неба для нашого народу. Цей подарунок вимолили нам у Пресвятої Богородиці наші блаженні мученики і ісповідники святої Греко-Католицької віри, ці вірні сини і дочки, які в тяжких умовах підпілля, катакомб, наражаючи себе і свої родини на різні переслідування, тортури, були вірні Богу, Церкві і народу. Знаком із неба для народу було об'явлення Пресвятої Богородиці в Грушеві, куди люди стікалися з усіх куточків Радянського Союзу, щоб помолитися і випросити потрібних ласк у Матері Божої.
Чи можемо бути сьогодні спокійними і, закривши очі і вуста, фальшиво вдавати, ніби нічого злого не відбувається, і дипломатично замовчувати перед народом правду, хто є його Матір'ю? По наших святинях Галичини, Закарпаття і в далекій еміграції народ заносив волання до Пресвятої Богородиці: "Пречиста Діво, Мати нашого краю!", де благав Найсвятішу Діву Марію про заступництво і порятунок. На превеликий жаль, рідко де вже по наших святинях лунає ця благальна пісня до Богородиці. Старше покоління забуло, молоде не навчилося... Діти, які покидають свою Матір — Пречисту Діву Марію, ранять її святе і Непорочне Серце, — чи можуть бути щасливими? Чи може дім наповнитися радістю, якщо в ньому бракує Матері?
Будуючи наш спільний дім, котрим є наша Батьківщина — Україна, запитаймо себе: чи в цьому домі буде мати місце Мати нашого Краю — Пречиста Діва Марія?...
Розділ, який ми присвятили роздумам про духовну радість народу, не був би завершеним, коли б ми не зробили відповідного висновку.
1. Якщо в народі ще побутують чужі звичаї і псевдотрадиції, це означає, що народ не живе повноцінним духовним життям.
2. Якщо народ не повернувся до віри своїх батьків і для нього не є духовним авторитетом Блаженні мученики і святі, які вийшли з нього, жили і при
несли своє життя в жертву за Бога і Церкву, такий народ не побудує світлого
і радісного майбутнього для своїх нащадків.
3. Народ, який відкидає духовні, національні, культурні, родинні цінності і спадщину минулих поколінь, а відкриває свої обійми для всього прогресивного, модерного і чужого — такий народ власними руками хоронить свою
духовність, культуру, історію.
4. Коли народ сприймає християнські свята лише як культурне надбання
і спадщину минулих поколінь, це свідчить про те, що він не має християнсько-католицької формації, тобто йому потрібне елементарне катехитичне фундаментальне виховання.
5. Народ, який відкидає Пресвяту Богородицю як свою Матір і Заступницю,
не може бути по-справжньому щасливим тут, на землі, а колись і у вічності. Через Марію — до Ісуса!
Тому молімося до Ісуса Христа, щоб Він відкрив наш розум і дав ласку пізнати і вибрати ту життєву дорогу, на якій людина зустріне правдиве щастя і радість:
"Добрий Ісусе! Приходимо до Тебе, немов той юнак з Євангелія, котрий, почувши про Тебе, відшукав Тебе і спитав: "Учителю добрий, що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?" (Лк. 18, 18). Напевно, той юнак не вмів знайти свого місця, мав сумніви, був занепокоєний, тому прийшов до Тебе. І ми приходимо до Тебе за допомогою й порадою.
Господи, ми так часто не вміємо прийти до Тебе, не вміємо збагнути Твою доброту, Твою святість. Нас поглинають обов'язки, праця і розваги, ми шукаємо в них радості й задоволення. А тим часом лише Ти — справді добрий і можеш дати нам істинну радість.
Ісусе, зроби, щоб ми були злучені з Тобою! Дай нам так виконувати нашу працю, щоб ми могли її Тобі пожертвувати. Хай наші розваги будуть такими, щоб Ти міг бути з нами. Навчи нас розмовляти з Тобою. Хай це буде природним імпульсом нашої душі з огляду на Твою велич і святість. А те, що в нас є поганого, кожен прояв пихи та егоїзму, хай щезне і не відлучає нас від Тебе. Вчини, щоб ми через з'єднання з Тобою ставали дедалі кращими і гідними Твоєї прихильності. Амінь".
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 3 (26), 2006
