(Сумний спогад юних літ)*
Був ранок 27 жовтня 1950 року. Пробудившись, я стала пригадувати собі всі страхіття, які бачила уві сні. Темна кімната, пуста і мовчазна, в ній великі чорні двері, а я в цій кімнаті одна-однісінька. І раптом двері відчинилися і до кімнати зайшла монахиня (я її впізнала по чорній монашій одежі), подала мені великий чорний хрест із розп'яттям Ісуса Христа, наказавши взяти його, бо, мовляв, він призначений мені. Я підкорилася велінню жінки в темній монашій одежі, взяла його. Що було далі — не пам'ятаю. Однак коли прокинулась, на душі було моторошно і страшно. Швиденько встала, вмилася, одяглася, взяла сумку з книжками і побігла до школи (я навчалася у дев'ятому класі).
Осінній ранок віяв прохолодою, над Карпатами повисли сірі, густі хмари. А в моїй дитячій душі зачаївся тихий смуток. Не розвеселили мене і подруги. Минув перший урок, урок математики. Наступний — української літератури, яка була моїм найулюбленішим предметом. В ті далекі шкільні роки я мріяла стати вчителькою української мови і літератури, щоб сіяти в дитячих серцях любов до творчості великого Кобзаря, Каменяра, мужньої Лесі Українки. Пролунав дзвінок. Вчителька (ані прізвища, ані імені, на жаль, не пам'ятаю) чомусь запізнилася на урок. Коли зайшла в клас, на наше привітання не відповіла. Одразу назвала моє ім'я та прізвище, звеліла скласти книжки до сумки, одягтися і йти до вчительської: мовляв, у якійсь справі викликає директор.
Директором нашої школи працював Рубеш (імені не пам'ятаю). Ні про що не здогадуючись, я так і зробила. А вчителька, ставши в дверях, сумно дивилася мені вслід...
Зайшла я до вчительської і побачила двох чоловіків у військовій формі, які строго запитали мої прізвище, ініціали, рік, місяць та місце народження. Відповіді занотовували на аркуші паперу. Раптом один з них вийняв з кобури наган і суворим голосом наказав: "Слєдуй за намі". І ось повели вони мене до будинку Кароліни Мулик, де я мешкала на квартирі. Зайшли в хату. Старенька мати Кароліни Мулик, побачивши мене в супроводі енкаведистів, заголосила. Очевидно, здогадалася добра бабуся, якою буде моя подальша доля. Енкаведисти наказали всім у хаті повернутись обличчям до стіни. Бабуся Мулик не переставала голосити, тоді один з них зло крикнув до старенької: "Замолчі, старая сволочь!" Потім провели ретельний обшук у хаті. Нічого підозрілого не знайшовши, почали рвати на шматочки мої учнівські зошити. Потім взяли сумку, в якій була шкляна банка та мішечок (я готувалася наступного дня, в субота, йти в рідне село Комарники до батьків).
Оглянувши мою торбинку, енкаведисти знову причепилися до мене: "Отвєчай, кому, когда і в какоє врємя носила кушать?" Розгубившись і не розуміючи їхнього запитання, я не змогла відповісти. За мене це зробила добра бабуся Мулик.
— Та що ви хочете з дитини? Вона взяла мішечок та баночку, бо завтра після уроків іде додому в Комарники...
І тут знову почувся різкий крик:
— Замолчі, сволочь! А то пайдьош вмєстє с нєй!
Аж тоді я усвідомила, що вони хочуть мене кудись забрати. Енкаведисти ще раз обнишпорили кімнату і наказали йти за ними. Коли зачинились хатні двері, я почула крик Кароліни Мулик та її матері: "О Боже, куди ви її забрали? Вона ж така молоденька!" І хоч від того страшного осіннього чорного ранку минуло сорок дев'ять років, я й досі чую ті слова: "Вона ж така молоденька..." Саме від тієї журливої днини (п'ятниці 27 жовтня 1950 року), повитої густим мокрим туманом, розпочалися мої поневіряння по тюрмах і таборах "вєлікой і необ'ятной родіни".
А заарештували мене, тоді шістнадцятирічну юнку-школярку, ученицю дев'ятого класу, працівники НКВД Іванов і Здоровець. На цьому й обірвалися мої світлі мрії стати учителькою української мови та літератури. Допитували мене в сірих підвалах Боринського НКВД, на стінах яких виднілися плями людської крові. Саме тут, у цій катівні, я дізналася, що є ворогом народу і небезпечна для суспільства, яке будує "свєтлоє будущєє", ім'я якому — комунізм. Найперша моя вина була в тому, що до НКВД потрапив вірш та листівка, написані моєю рукою (доправив їх в НКВД нині покійний голова сільської ради нашого села Климент Дусин. Цей листок із написаним віршем та антирадянською листівкою дивним чином зник з моєї сумки, коли я ще навчалася в Комарницькій НСШ у сьомому класі. Тоді я, зрозуміло, не могла знати, що це все таке страшне для сталінсько-беріївських поплічників і стане причиною мого арешту. Ось цей вірш (невідомого мені автора):
Я дитина Українська
Я дитина українська, вкраїнського роду,
Українці — то є назва славного народу.
Україна — це край славний аж по Чорне море,
Україна — це край пишний, і степи, і гори.
Як же мені України щиро не любити?
Мене ненька по-вкраїнськи вчила говорити.
Як же мені України щиро не кохати?
Мене вчили по-вкраїнськи Господа, благати.
За свій рідний край і нарід я Господа молю:
"Зішли, Боже, Україні і щастя і волю".
Після Боринської тюрми десь за місяць, уночі, на відкритій вантажній машині, в оточенні озброєних енкаведистів, нас, трьох осіб, доправили в Дрогобицьку тюрму, де здали відповідній обслузі. В камері № 8 було 45 жінок та дівчат.
Одразу я не могла збагнути, куди потрапила, однак зраділа такій кількості людей, які лежали на підлозі одне до одного впритул рядами (була ніч, сонний час). Зайшла, стала біля порога, за мною зачинилися важкі залізні двері, і розгублено дивилася. У камері було одне вікно велике, заґратоване, та ще й знадвору забите дошками. В куті стояла велика дерев'яна бочка — параша. В другому кутку — залізна піч з отвором в коридор. Одна з жінок пошепки запитала, звідки я та скільки мені років. Вона покликала мене, взяла мій клунок і примостила на ночівлю біля себе. Це була вчителька з села Береги Самбірського району, молода, красива Степанія Ревуцька, яка тут же дала мені погризти кусок сухаря.
Сусідкою з іншого боку була угорка Маргарита Хорват — гарна, з великими карими очима, яка не вміла розмовляти ні українською, ні російською мовою, а тільки показувала, що залишилося в неї на волі самі двоє неповнолітніх діточок, і дуже плакала за ними.
Не встигла я заснути на своєму новому місці, як відкрилось "очко" та віконце в дверях і наглядач крикнув: "Кто на букву К — вихаді без вєщєй!" Всі жінки, прізвище яких розпочиналось на букву К - відізвались. Дійшла і моя черга — Комарницька. Це мене викликав слідчий до кабінету № 47 (прізвище його — Розкуманрін). І розпочалися мої поневіряння: кожної ночі викликали на допит. Мій слідчий (не знаю, яке було його звання, тоді я на цьому не розумілася) виявився любителем оковитої. Бо раз по раз наливав собі з пляшки прозорої рідини, випивав її і, позіхаючи, питав по декілька разів одне і те ж саме, брутально лаявся, читав написане, рвав і знову починав спочатку... І так до світанку. Радісніше стало на душі, коли побачила, як прориваються з-поміж грубих ґрат денні промінчики. Наказав наглядачеві відвести мене до камери. Ноги мої сильно свербіли, бо по прикутій до підлоги тумбі, на якій наказано було сидіти нерухомо, склавши руки на колінах, весь час шастали блощиці і кусали нестерпно.
Товаришки по камері зустріли мене, радіючи, що я прийшла сама. Бо з допитів часто в'язнів приводили або заносили на носилках. Мої нічні допити не припинялися аж до кінця січня 1951 р. Як тільки не знущалися слідчі із люду! Ведучи коридором на допит чи з допиту, декілька разів закривали до буру ("барак усілєнного рєжима"). Це розміщені в коридорі тюрми маленькі камерки, на одну людину, де не можна було повернутися ні в один бік, там стояла лишень маленька лавочка, на яку можна було присісти. Я цю лавочку використовувала так: ставала на неї ногами і заглядала в малесеньке віконечко, так зване "очко". Так часом можна було побачити, кого ведуть коридором на допит чи несуть з допиту, бо ростом була маленькою, що й з лавочки не діставала головою до стелі.
Інколи доводилося сидіти годинами, через велику кількість в'язнів, яких приводили на допит. У бурі теж господарювали блощиці, несамовито кусали, поналазили в одяг. Так що до "своїх" блощиць, які були в камерах постійними жителями, ми заносили ще і кабінетних, і коридорних...
Друга ніч допиту була страшнішою. Слідчий вимагав усе нових і нових показів, знущався, кричав несамовито, бив. Коли я втрачала свідомість, обливав водою. Велів сідати на трикляту тумбу, і все розпочиналося спочатку. Слідчих не так цікавило, що саме заподіяв в'язень, їм були потрібні покази на людей, які залишились на волі. А це було найстрашніше.
Деякі люди брали на себе чужу вину, і так діяв майже кожен, бажаючи, щоб усе це чим скоріше закінчилося, бо несила було терпіти всього цього — фізичних мук, морального приниження, щоденних камерних перевірок... Будили в'язнів о 6 год. ранку сильним грюкотом у двері та криком "Падйом!". Після того вносили у відрі води — для умивання. Умивалися, зливаючи одна одній воду над парашею, з якої розносився жахливий сморід. Потім двоє в'язнів виносили вміст параші на тюремне подвір'я для виливання в бочку. Далі заносили сніданок: кусочок чорного липкого хліба, кухоль гарячої води, цукор давали на цілий день (три чайних ложки або одну столову чи два кусочки). Це був сніданок. З'їсти треба було миттєво, хліб всі з'їдали швидко, а на воду була черга, бо горняток давали на всю камеру не більше 10-12. А жителів камери було 45-50 чол. Хто не встиг випити, той так і не напився води, бо горнятка забирали і воду теж. Після сніданку — щоденна перевірка. Заходив працівник із тюремної адміністрації, часто двоє — жінка і чоловік, наглядач стояв біля дверей.
Всі повинні були роздягтися догола, по одному підходити до перевіряючого, який наказував присідати, піднімати руки вверх, нишпорили по голові (коси мали бути розплетені), заглядали до рота ... Тоді перевіряли (шмонали) одяг: шнурочки, шпильки (якщо не дай Бог знаходили, то камеру переводили на штрафний режим). Це означало позбавлення прогулянки і сон на годину пізніше. З одежі були повідрізувані ґудзики, повитягані резинки, а про голку, шпильку, нитку мови не могло бути. Після цього виводили всіх на прогулянку.
Одяг під час шмону був перемішаний, тож вдягали хто чиє, що потрапило під руку. Не встиг — залишався в камері на всі 10 хвилин, відведених на прогулянку. Це було великим покаранням, бо прогулянка вважалася Божою благодаттю для в'язня. На прогулянку виходили покамерно: виводили на подвір'я, на спеціально відведене для цього місце, обведене високим муром з вистеленою доріжкою навкруг. Ходити дозволялося парами, руки закладені за спиною, голова вниз, не розмовляти.
Ми навчилися розмовляти на пальцях, як німі, і таким чином обмінювалися новинами з іншими в’язнями. Після прогулянки заводили нас до камери, де до обіду був певний вільний час, який використовувався для спільної молитви, тихенького співу та для розмови з сусідніми камерами. А розмову вели так: за "телефоністку" обирали людину з добрим слухом. Я мала можливість бути "телефоністкою" нашої камери. Це робилося так: людина лягала на підлогу, її накривали одягом; умовним сигналом (стуком у стіну) викликали "телефоніста" сусідньої камери, той відповідав теж умовним стуком. Приклавши щільно вухо до стіни, закривши рота зі сторони камери, вели розмову. Якщо наглядач в "очко" запримітив, то швидко треба було встати, щоб він не спіймав "телефоніста" — це їм рідко вдавалося, бо двері камери були залізні з подвійними замками: поки відкрив ці замки, зайшов до камери та зсередини закрив (не можна було залишати дверей відкритими), то "телефоніст" був на місці. Довести, хто саме вів розмову, було неможливо. Але всю камеру переводили на штрафний режим від одного до п'яти днів, в залежності від того, як той зумів доповісти тюремному начальству.
Після цього перепочинку давали обід: перша страва — суп (баланда) ріденький з квасолею, бобами, де-не-де плавав кусочок картоплі, недосолений, зовсім пісний. На друге — ложка густої ячмінної каші, так званої "кирзової", і кусочок хліба, тоненького, відрізаного на півхлібини. Після обіду прибирали камеру, витирали вікно, змивали підлогу і знову — тихенька спільна молитва. О сьомій годині вечора давали вечерю — шматочок хліба, ложку тієї ж каші і горнятко кип'ятку. Після вечері знову тиха спільна молитва.
Молилися, сидячи на підлозі, бо стояти всією камерою або ходити по ній суворо заборонялося. Об одинадцятій вечора оголошували "Одбой!": вкладалися спати, і одразу розпочиналися виклики на допити. Так що спати часто не доводилося зовсім... Люди виснажувалися, хворіли, пухли з голоду, побоїв. Кожен молив Бога, щоб якнайшвидше це все закінчилося, всі чекали суду та відправлення в табори, сподіваючись, що там буде краще.
Свят-Вечір 6 січня 1951 р.у камері № 8
6 січня 1951 р. в'язні камери № 8 сумували, молилися, згадували волю, рідних, батьків, дітей і думали про те, як добре було б одержати якусь вісточку з волі від родини, передачу. Після обіду, якого ніхто не їв, і який повернули, не торкаючись, наглядач відкрив віконечко, спитав, хто на "К", і всунув у віконечко список продуктів та інших речей на одержання посилки. Виявилося, що посилка для мене. Я дуже зраділа, а зі мною і всі жінки камери № 8. Коли я підійшла до віконечка, на списку прочитала резолюцію свого слідчого: "Выдать только вещи, продукти питання не разрешаю в связи с неоконченным следствием". Підпис: «Розкуманрин». Сльози полилися градом, адже мій батько, важко добираючись із рідної домівки різним транспортом, старався, щоб своїй дочці на Свят-Вечір доставити у Дрогобицьку тюрму передачу.
Передали мені мило, хустину, кілька носових хусточок, а всі продукти в списку були закреслені. Я ці речі взяла, залилася сльозами і сіла поруч жінок, які втішали мене, мов рідні матері та сестри. Але в цей Святий вечір, мій перший Свят-Вечір у неволі, Господь змилувався над нами. В камері нашій була добра, як ми всі звали її, "цьоця Мутенко" з Миколаївського району, слідство в якої вже було закінчене, і їй теж принесли передачу, був дозвіл на видачу цієї передачі в повному обсязі. Добрій "цьоці" привезли і кутю, і пампушки, і пиріг з рисом, шклянку меду, пару яблучок. Так що в нас був Свят-Вечір майже як на волі, лише після оголошення відбою ніч була тривожною, бо нас викликали на допит майже впродовж усієї ночі. А над ранок принесли на ношах до камери з допиту нашу загальну улюбленицю — побиту, закривавлену, немічну Нусю Пицкович із села Орів Сколівського району. Так що Різдво Христове було дуже сумним, бо наша Нуся довго не приходила до тями, аж під вечір почала розмовляти.
У кінці січня 1951 р. мене викликали на допит. У кабінеті № 74 замість мого слідчого мене зустрів військовий вже досить поважного віку, зовсім сивий. Сказав, що він прокурор. Моя справа закінчена, і я стану перед судом, а тому він хоче ознайомити мене зі справою і переконатися, чи все правильно записано. Якщо так, то за декілька днів буде слухатися склад мого злочину перед колегією військового трибуналу військ МВС Дрогобицької області. Почалося знайомство зі справою. Моя справа, тобто опис мого злочину, вмістилася у великий грубий том «Дело № ...». Акуратно все підшито: протоколи допиту, різні довідки, свідоцтво про народження, свідоцтво про закінчення восьмого класу в с. Либохора, безліч фотографій, відбитки пальців. Все мало вигляд товстої красиво оформленої книги. Коли прокурор зачитував моє звинувачення, я жахнулася: це не моя справа, бо за такий злочин може бути тільки кара смерті. Але прокурор поставив мене перед фактом, показавши мені мій підпис і дату та місце допиту, зазначене моєю рукою. Я почала пояснювати, що це не мої зізнання, що слідчий Розкуманрін змушував мене ставити підпис на чистих листках паперу: мовляв, так "нада", і я це робила. А робила це я з примусу, бо він бив мене, всіляко знущався. Прокурор ретельно все вислухав і склав протокол, під яким я теж розписалася. А ще сказав: якщо підтвердиться, що слідчий знущався наді мною, то він буде відповідати, адже знущатися над в'язнями суворо заборонено. Порадив назвати свідків, які можуть підтвердити, що до камери мене приводили побиту. Я йому за це подякувала, і він мене відпустив. Коли я все це розповіла в камері, мені сказали, що я дуже погано зробила, що не призналась перед прокурором — моя справа була би завершена, а так розпочнеться слідство знову. Я дуже зажурилася. За кілька днів мене викликав слідчий Розкуманрін...
Він написав рапорт, і посадили мене на п'ять діб у карцер. Це тюрма в тюрмі. Маленька камерка 2 на 1,5 м (так казали в'язні), де не палиться, холод, на цементі вода. Штрафний пайок харчування.
Мене роздягли, залишили тільки в штапельному платтячку та в полотняних мештах (бо іншого взуття я не мала) — в чому заарештували. Просиділа в карцері три доби. На ніч вносили тапчан, а на день знову забирали. Холод, голод, треба було ходити або стояти, бо вдень сісти не було на що, а на долівці вода — десь 10-15 см. Стіни сірі, на них застигла розбризкана кров, я страшно боялася, почала голосно плакати. На це ніхто не звертав уваги, хоч я просила викликати лікаря, бо захворіла. Раптом почула знайомий тюремний стук у стінку — стук "телефоніста". Я затихла, ми завели розмову. Поруч за стіною мого карцера була так звана "камера смертників", де сидів молодий хлопець із Самбірщини, який був партизаном УПА. Сексот його видав. Коли він вночі дістався до свого дому, його тут же спіймали зі зброєю. Він не встиг позбавити себе життя. І в результаті — засуджений на кару смерті. Йому 25 років.
Коли я йому розказала, за що тут і звідки, він почав мене сварити: мовляв, я, певно, видала когось, а тепер щось не так даю свідчення; напевно, мене мучить совість. Дуже сварив мене. Мовляв: плач, "Москва сльозам не вірить". Він мене дуже засоромив і підняв мені дух. Мені стало соромно за слабкодухість, і я перестала плакати. Хлопець розповів, що написав касацію до Верховного суду СРСР і чекає відміни вироку, але тримається мужньо, не скиглить, не просить помилування, тільки мотивує тим, що боровся за свою державу, а тому не заслуговує на найвищу міру покарання. Але якщо Верховний Суд і не скасує вироку "трійки", то піде на смерть сміливо за свою ідею. Пізніше я довідалася, що цьому юнакові кару смерті замінили на 25 років позбавлення волі з відбуванням кари у таборах суворого режиму.
Цей хлопець звільнив мене від страху перед карцером. Я вже дивилася на бризки крові, засохлі на стінах, зовсім інакше — без страху, без жалю до себе. Почала молитися за цього хлопця, що в камері смертників, за тих людей, чия кров розбризкана на стінах карцера, та за себе. Ось так у свої шістнадцять років, без рідних, без батьків, я опинилася віч-на-віч з лютими ворогами мого українського народу. Але завдяки підтримці добрих, сміливих, героїчних наших патріотів, які у важкі роки неволі замінили мені батька, матір та рідних людей, я щораз ставала сильнішою духом, ставала гордою за своїх добрих сміливих однокласників, а також гордою за себе. Не багатьом моїм ровесникам випала хоч і гірка, та почесна місія стати на прю з лютим ворогом нашого народу.
..Минула третя доба, і мене викликали до мого слідчого, який вирішив подарувати мені дві доби перебування в карцері. Коли наглядач привів мене до нього, він вжахнувся: "Што с тобой сделалось? На бумагу і напіши, што ти наврала, что я тєбя ізбівал і принуділ подпісивать ложниє показанія". Я так і зробила. Власноручно написала пояснення. А він тоді сказав: "Ну, молодєц, так би сначала". Ось так я підписала на себе все, що хотів більшовицький кат, аби мої муки закінчились. На прощання слідчий Розкуманрін, до якого я ходила на допити з листопада 1950 р. по лютий 1951 р. майже щоночі, сказав: "Кто в тюрьмє бил — нє забудєт, а кто нє бил — єщьо будєт". Наглядач вивів мене з кабінету, і я знову повернулася в камеру № 8 до своїх добрих, щирих, милих серцю матерів та сестер по тяжкій неволі. Вони розговорили мене, нагодували сухарями, вклали спати, накривши мене одягом від злого ока наглядача. А 8 лютого 1951 р. викликали мене з речами: це означало, що я вже більше не повернуся в камеру № 8 Дрогобицької тюрми. Я тепло попрощалася з усіма однокамерниками і пішла в зал засідань суду.
Страх покинув мене, я опанувала собою, не плакала, нічого не просила. Так допоміг мені Господь.
