Вістка із Франції

Цього листа про свої духовні пошуки написала до своєї тітки, вірної Св. Традиції українка Ірина Мішель з родини Гоцуляків, яка мешкає на півдні Франції – за 80 кілометрів від Люрду. Народилася і була вихована в атеїстичному російськомовному середовищі поблизу Києва, має вищу технічну освіту. Лист перекладено з російської.

Молімося за навернення Ірини, і, можливо, незабаром вона стане нашим постійним кореспондентом – розповідатиме про життя Св. Традиції у Франції.

Редакція журналу "Дзвін з Фатіми"

 

“Дорога моя тітонька! Це жахливе капіталістичне суспільство доводить людей до такого стану, що в них бракує часу і навіть не виникає бажання замислитися над чимось духовним (у якому б значенні не вживалося це слово). Дивлюся на своїх молодих сусідів. У їхньому відносному матеріальному добробуті (обоє працюють, будинок, двоє дітей, машина, бабусині подарунки) у них відсутнє будь-яке бажання подумати хоча б над тим, що відбувається у суспільстві. Страйк у Франції — вони не в курсі. Чоловік замість новин дивиться спорт, а вона — пісні та кліпи, в яких ні слів, ні змісту, лише смикаються у танцях. Якби вони стежили за актуальними подіями, аналізували те, що відбувається, можливо, тоді б ставили собі духовні запитання. Я не кажу про Бога (це вже зовсім інший, вищий ступінь), але хоч би подумали, як не ставати рабами споживацтва, яке перетворює їх (вибачте) на виснажену дійну корову для великого капіталу. Ці фінансові сили довели споживача до істеричного стану, своїми маркетингу та рекламами вони дестабілізували суспільство, зробили його залежним і маніпульованим, і тепер дуже зручно витягати в нього всі його прибутки, які за нинішньої економічної ситуації стають все мізернішими і мізернішими. В умовах нинішньої глобалізації економіки Європи не скоро вдасться повернути промисловості і робочі місця, які "втекли" у зони дешевої робочої сили. А це означає збільшення безробіття і зростання злиденності робітників і безробітних — ось що чекає на нас у найближчі роки. А злиденні, звичайно, лякають...

Ми з Жилем (чоловік Ірини — Ред.) намагаємося залишатися у нормальних рамках. Маємо необхідний комфорт у матеріальному плані, хочеться морального і душевного комфорту. Та найжахливіше, дорога тітонько, що для того, аби забезпечити собі душевну рівновагу, потрібні гроші! Ось така залежність! Цього літа я хотіла я хотіла знайти собі сезонну роботу (на 3-4 місяці). Стільки витратила часу і сил — результат нульовий. Нікуди неможливо встромитися!!! Навіть на збирання яблук, хоч це найгірший у розумінні заробітку варіант. Гадала, попрацюю — відкладу собі на книжки, на малювання. Так де там! Нічого не виходить. Жиль забезпечить витрати хатні, витрати на харчування, інші поточні видатки, це вже добре. Але на все його прибутків не стає. Потрібен якийсь запас у банку — цього вимагає життя і непередбачені обставини. Молодість пішла ні на що. Хочеться надолужити згаяне, хочеться читати, осмислювати, хочеться малювати. Мрію малювати ікони. Бачила по моєму каналу "Глас" (він у нас проходить на ТРК), як у Західній Україні одна пані малює ікони на скалі. Мені так сподобалося! Це такий прилисток для душі від цього істеричного світу! Такий спокій і джерело знань! Знаєте, читання допомогло мені погодитися з переломом, спричиненим еміграцією. Мені було важко змиритися з тим, що я для себе відкрила, з тими розчаруваннями, які довелось пережити (і як членові нового для мене суспільства і втікачки з радянського простору, і як жінці в іноземному шлюбі — інший менталітет тощо), а потім я зрозуміла, що цей новий, навіть радше позитивний досвід, вартий того, аби притлумити страждання в обрубаних коренях. Від ностальгії страждали всі, окрім, напевне, тих соціальних трутнів, які знайшли тут своє місце. А може, страждають і вони?.. У Парижі була російська бібліотека ім. Ів. Тургенєва, ще з 1927 року. Була і Українська, проте мені не пощастило потрапити туди — бракувало часу через поневіряння, пошуки роботи...

Тепер, після всього пережитого і за більш-менш впорядкованого життя, хочеться звичайного матеріального комфорту (не багатства, а просто — щоб не знати голоду і на добру книжку та на поїздку додому, в Україні, раз на рік чи два ставало грошей) і комфорту морального. Втомилася страждати через те, що не склалося (в ідеальному смислі слова: улюблена робота плюс сім'я плюс діти)..Так хочеться мати якийсь прихисток: захоплення, яке посяде своє місце у мозку і дасть разом з тим задоволення для душі, широту поглядів, яка завдяки психоаналізу і самоаналізу дасть змогу простіше дивитися на життя, особливо ще й тому, що не в мене однієї воно не склалося… Хто здатен на компроміси, на пристосуванство і на уступки, той і живе спокійніше, тобто "щасливіше" у цього позбавленому будь-якого щастя світі. Так жаль змарнованих на пошуки років!..

Читаю книжку Майкла Девіса "За трон і за вівтар", що Ви мені подарували. Батько Жиля був дуже віруючою людиною і великим інтелектуалом. Від нього залишилася прекрасна бібліотека. Читаю Біблію французькою мовою, раз у раз заглядаю в різні енциклопедії. В них можна знайти все, що стосується біблейських термінів: люди, місцевості, народи тощо. А крім того, у бібліотеці покійного свекра я знайшла неймовірно захоплюючу книгу — "Біблія, вихоплена з пісків". Це біблійна археологія. Вона науково підтверджує описані у Біблії факти: великий потоп, спадання манни небесної, утворення Мертвого моря і ще багато чого.

В енциклопедіях прочитала про розподіл: юдаїзм — християнство — іслам. Стала ліпше розуміти проблеми наших часів, пов'язані зокрема з терористичними актами і війною в Ізраїлі. І аж тепер зрозуміла Вашу фразу з Вашого листа про вічне переслідування християн. Хочу зрозуміти, як і чому масони впливають на Католицьку Церкву.

Тепер що стосується власне духовного мого пошуку. З деяких пір (пам'ятайте, якою я була комсомольсько-правильною?) перестала боятися церковних "забобонів". Церква мене зачаровує і заспокоює. Люблю постояти в церкві, відчути її запах, тьмяне світло. Я завжди думала про померлих. Жиль також любить зайти до церкви, але сприймає все (зовнішню і внутрішню архітектуру, розпис і спів) радше як мистецтво. Богослужінь я не розумію, але мені хочеться під час них завжди плакати. Купила собі маленький молитовник, тримаю біля комп'ютера, на робочому місці, під рукою — інколи заглядаю. У моєму робочому кабінеті висять ікони з України і Болгарії і в нашій спальні теж. Богослужінь Жиль не відвідує ще з молодості. Але має ностальгію за латинською Службою Божою, яку чув у дитинстві...

В Інтернеті я знайшла адреси святинь Братства Святого Пія X, як Ви мені, тітонько, порадили. Деякі точки далеченько, є і в Люрді також. Найближча до нас капличка — на відстані 20 кілометрів. Ми навідалися туди — було замкнено, додзвонитися теж не вдалося. У вересні спробуємо відвідати ще два інших місця, подивимося, чи діючі вони. До Люрду далеченько. Хочеться поєднати поїздку туди з відвіданням Служби Божої (Богослужіння там по середах і неділях). У Франції у кожному населеному пункті — церква. Особливо зачаровують старі середньовічні церкви: муровані, пропахлі вологою, інколи замшілістю і сумною історією. Вони переважно не багаті, не пишні, але такі затишні, аж серце щемить. Тут можна заглибитися в себе і почути Бога. У будні вони порожні. Де б ми не проїздили — завжди заходимо до церкви. Майже біля кожної з них — кладовище. Які вони всі різні...

...Ностальгія, природа, пошук того стану душі, який дає змогу задовольнятися тим, що на нас чекає, і вижити.".

Ірина МІШЕЛЬ, Франція