STATUS QUAETSIONIS
Однією з основних проблем, яка становить предмет широкої дискусії про Традицію, є проблема релігійної свободи. Слід звернути увагу, що кардинал Ратцінгер (теперішній Папа Римський—Ред.) попросив архієпископа Лефевра, аби він сформулював застереження щодо доктрини про релігійну свободу, представлену в декларації "Dignitatis humanae" II Ватиканського Собору. У відповідь на це після детального аналізу 6 листопада 1985 року до Рима був висланий список 39 сумнівів (Dubia), який вказував на двозначні, небезпечні або єретичні тексти Декларації. Вже сам цей факт ілюструє важливість проблеми релігійної свободи. Яка ж позиція архієпископа Лефевра? Зводиться вона, як зазначав неодноразово сам архієпископ, до правильного дотримання науки Церкви, вираженої безпосередньо у звичайному і урочистому Магістеріумі. У цьому розділі ми представимо цю традиційну позицію і порівняємо її з наукою, викладеною в "Dignitatis humanae". Цього досить, аби побачити, котра з цих позицій є католицька, а котра засуджена.
1. Католицька доктрина про релігійну свободу
І. Справжня свобода у світлі Магістеріуму
Найточніше твердження щодо релігійної свободи міститься в енцикліці "Libertas" Папи Лева XIII: "Свобода, найкраще добро природи, що притаманна лише істотам, наділеним самосвідомістю або розумом, надає людині її гідності, так що вона дає собі раду і керує своїми вчинками. (...). Свобода (...) є здатністю вибирати відповідні засоби до здійснення задуманого так, що той, хто має можливість вибирати щось одне серед великої кількості є володарем своїх вчинків. (...). Свобода притаманна волі, а радше є самою волею настільки, що в діях має владу вибору. Проте воля ніколи не двигнеться, якщо б пізнання розуму, мов той палаючий факел, її не провадило; тобто: добро, до якого прагне воля, розум обов'язково вже визнав за добро". Свобода використовується законно лише тоді, коли людина підпорядковує свою волю Божій. Людина не має жодного морального права свої власні норми поведінки ставити вище понад норми свого Творця, навіть якщо вона фізично і психологічно в стані це зробити. Воля Божа виражена в Його одвічному праві, яке називається також природним правом: " Природне право записане і викарбуване в серцях окремих людей. Воно є, по суті, самим розумом, який наказує чинити добре, а забороняє грішити (...). Природне право є самим вічним правом, вщепленим розумним істотам, яке схиляє їх до належної дії і мети, і воно ж є самим вічним Розумом Творця і Бога, який керує світом" (Ibidem, с. 151).
Те, що стосується окремої особи, стосується також світського (громадянського) суспільства. Люди, наділені владою керувати державою, мають свій авторитет не від народу, який їх вибрав (демократія), а від Бога. Законодавцям не можна встановлювати жодних громадянських прав, які суперечили природному праву, навіть якщо б цього домагалася більшість людей: "У вічному праві Бога існує норма і правило свободи, і не лише окремих людей, але й суспільства (...). Тому справжня свобода у людській спільноті полягає не в тому, щоб робити те, що тобі подобається (з того напевне виникали б найбільші збурення і замішання зі шкодою державі), а в тому, аби через дотримання громадянського права, могти легше жити за приписами вічного права" (Ibidem, с. 152).
Людина може помилятися свідомо чи несвідомо. Коли розум помиляється і веде до хибного вибору, то такий вибір є оманою, видимістю добра. Можливість вибору помилки є доказом існування вільної волі, проте такий вибір не є проявом властивого використання цієї здатності, а є лише зіпсованістю або зловживанням. Людина зобов'язана робити все, що в її силах, аби належним чином використовувати розумові здібності, аби оцінювати згідно з правим розумом, пам'ятаючи, що в моральних і релігійних питаннях її рішення мають узгоджуватися з її остаточним призначенням.
У рамках пропагування правильно усвідомлюваної свободи сумління Папа Лев XIII навчає, що обов'язком держави є забезпечення таких умов, щоб кожна людина могла прямувати за Божою волею і аби вона з усвідомленням свого обов'язку, вільна від усяких перепон, могла дотримуватися Божих Заповідей. Це воістину справжня свобода, свобода, гідна дітей Божих, яка в благородний спосіб зберігає гідність людини і яка є сильнішою від будь-якого примусу та омани. Такої свободи завжди прагнула Церква і якнайбільше шанувала її.
Згідно з католицькою наукою, у релігійних питаннях: 1) нікого не можна силувати діяти всупереч своєму сумлінню ні приватно, ні публічно. Також нікому не можна перешкоджати діяти згідно з його сумлінням у приватній сфері; 2) Право на публічну дію згідно з чиїмось сумлінням може бути обмежене. Ці дві засади можна розвинути в наступний спосіб:
1.Свобода сумління не є природним правом обирання помилки. Однак, хоча людина не має природного права обирати помилку, вона має право на відсутність примусу у виборі правди, згідно з наукою ЛеваXIII, викладеною енцикліці "Immortale Dei": "Церква турботливо застерігає, аби нікого силоміць до католицької віри не примушувано, оскільки, як мудро нагадує св. Августин: "Людина може вірити тільки добровільно ". Ця засада стосується приватного життя людини.
2.Зовнішня сфера діяльності людини (її публічні акти) регулюється соціальними правами. Свободу виконання публічних актів буде визначено далі.
(Далі буде)
Переклад з польської за кн.: Ks. Karl STEHLIN. W obronie prawdy katolickiej. Dzielo arcybiskupa Lefebvre. — Te Deum, Warszawa. — 2001.
*Продовження. Початок див. № 4 (27), 2006
