(про Традицію греко Католицької церкви)
Горе чи утиск, чи переслідування,
чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?
(Рим. 8,35).
Св. Вінкентій з Лерини настановляє:
"Що має робити християнин-католик, якщо якась частинка Церкви відірветься від спільноти Католицької Вселенської віри?.. Він поставить здоров'я цілого тіла понад частинку заражену і зіпсуту.
А як має чинити, коли б якась нова зараза вже не частину, але ціле тіло Церкви відразу здолала заразити?.. Тоді повинен цілим серцем пригорнутися до старовинності; бо жодна новизна не є здатна хитро і підступно до неї підійти".
ХТО НАСПРАВДІ Є СХИЗМАТИКОМ?
Св. Вінкентій з Лерини:
"Ми повинні дбати про те, щоб у самій Католицькій Церкві зберегти те, у що вірили всюди, завжди і всі; бо правдиве і у властивому значенні католицьке (як нам показує значення і суть цього слова) є тільки те, що в загальному все обіймає".
З вищесказаного випливає, що о. Василь Ковпак перебуває не поза Церквою, а в її лоні. Але, якщо ви і надалі думаєте, що екскомуніка є дійсна, то майте на увазі, що в історії Церкви є незаперечний факт, про який описано в догматичному збірнику Католицької Церкви: що св. Атаназій Великий був відлучений папою Ліберієм саме з тієї причини, що діяв згідно з вищенаведеним принципом: "зберігати те, у що вірили всюди, завжди і всі" (Denzinger, під заголовком Liberius, ст. 57; Sozomeni, Historia ecclesiae IV15, PG 67,1152).
14 липня 2006 року Колегіальний Трибунал Львівської Архиєпархії у І інстанції виніс вирок Великої Екскомуніки отцю Василію Ковпаку, священику Львівської Архиєпархії.
Отець Василій Ковпак, будучи покривдженою стороною, скористався своїм законним правом і 1 серпня 2006 року подав Апеляцію до Римського Престолу.
19 січня 2007 року Конгрегація Доктрини Віри передала повноваження провадити карний процес над отцем Василієм Ковпаком Блаженнішому Любомиру Кардиналу Гузару, який 26 березня 2007 року призначив склад Апеляційного Трибуналу. 30 жовтня на засіданні Трибуналу отця Василія Ковпака викликали лише один раз. Того ж дня його повідомили про винесений вирок. Сам вирок отцю Василію вручили аж 14 листопада.
Обидва Трибунали інкримінували отцю Василію схизму.
Схизма — це ухилення від підлеглості найвищій владі Церкви або ухилення від єдності з вірними, їй підлеглими (кан. 1437 ККСЦ).
Варто зазначити, що простий непослух не може вважатися схизмою. Святий Тома з Аквіну вияснює, що непослух, який потягає за собою схизму, має мусить в собі "певен бунт", який походить від несправедливого непослуху. Якщо ж непослух був справедливий, то не можемо говорити про бунт. Починаючи з XIV ст., теологи "вказували, що схизма є несправедливим відділенням від єдності Церкви; підкреслювали, що може існувати відділення справедливе, як у випадку того, хто відмовляє Папі, який наказує щось зле або недозволене".
Аби схизма існувала у формальному сенсі, повинна здійснитися одна або всі три необхідні для цього умови:
1) Виразне заперечення примату Папи.
Але відсутні будь-які документи чи акти, які б виразно чи не виразно заперечували примат Папи отцем Ковпаком.
2) Відмова сопричастя членами Церкви.
Нас звинувачують не у зміні підпорядкування, а лише у спілкуванні з іншими єпископами. Саме духовне спілкування зі "схизматицькими єпископами" не можна розцінювати "як непослух до власної ієрархії" чи прилучення до схизми. У такому разі можна було б стверджувати, що всі дії Блаженнішого в духовному спілкуванні з православними, протестантами, мусульманами, юдеями, кришнаїтами слід класифікувати якщо не як схизму, то принаймні як примкнення до схизми.
3) Надання влади юрисдикції (тобто створення власної паралельної ієрархії). У випадку справи отця Василія Ковпака жодним чином не можемо говорити про створення власної паралельної ієрархії.
ПАТРІАРХАТ-АВТОКЕФАЛІЯ-СХИЗМА
Часопис "Патріархат" (заснований 1967 р.Б.) в тій чи іншій мірі на своїх шпальтах відображає намірення певної групи греко-католицьких священиків та вірних — здобути Патріархат УГКЦ будь-якою ціною, навіть без згоди Риму, про що так чітко і виразно говорить о. Олександр Бондаренко, засуджуючи такі прагнення: "Антиримська тематика в журналі ("Патріархат" — прим, авт.) є домінуюча, а іноді навіть набирає рис непристойності. Важко сказати, звідки у людей, які вважають себе греко-католиками (якщо вважають), стільки антипатії до Риму, адже саме Римська Церква є підвалиною нашого еклезіологічного буття, бо тільки підпорядкування Риму (а не просто "союз" чи "духовне сопричастя", як зараз модно говорити) робить нашу Церкву греко-католицькою" (о. Олександр Бондаренко. Від Патріархату до Автокефалії//Христова Скеля, червень, 2006. - № 6).
Прагнення виявити і показати свою церковну ідентичність переросло у бажання створити свій Патріархат.
Хоч сама ідея створення такої структурної одиниці як Патріархат не є злою, однак методи його осягнення і сама суть, яку вкладають у теперішнє розуміння Патріархату, прямують до схизми чи навіть і є схизмою.
Зважаючи на теперішній діалог між Римо-Католицькою та Православною Церквами, у контексті якого Унійна УГКЦ розцінюється як історична помилка, жодним чином не можна сподіватися на надання Патріархату нашій Церкві з боку Апостольської Столиці.
Тому існує лише два виходи:
1) Проголосити Патріархат самостійно, як це радить зробити о. Роберт Тафт: "Тому радив би вашим єпископам зробити два кроки: проголосити Патріархат і звернутися до Ватикану з проханням про його визнання". Або піти далі та створити Автокефалію за порадою доктора богослов'я та каноніста Миколи Крокоша: "УГКЦ для того, щоб стати справжньою Східною Церквою, не потрібен якийсь маргінальний псевдо-патріярхат. Їй потрібна автокефалія—тобто повернення до еклезіологічних реалій часів перед великим розколом між Сходом і Заходом, реалій, які й тепер існують у Православ'ї" (Патріярхат. — 2006. — ч. 2). Подібні думки часопис "Патріярхат" плекає здавна, відображаючи прагнення деяких церковних достойників: "...наша Церква мусить бути юрисдикційно незалежною від Ватикану і Римо-католицької Церкви… також на підставі нашого 400-літнього досвіду єдності з Римом мусимо ствердити, що якщо схочемо зберегти себе і свою церкву у повноті своїх східних українських традицій, то наша дальша єдність з Римом не повинна б бути адміністративно-юрисдикційна, тільки молитовно-сакраментальна (тобто єдність у літургічному поминанні найвищих Ієрархів, у молитовних контактах Божого люду та у спільноті св. Тайн)" (Патріярхат, вересень 1989, с. 21).
2) Об'єднатися з Православними Церквами. Свого часу це пропонував Блаженніший Любомир на круглому столу "Духовне єднання українських церков" (II Всеукраїнський Форум Українців): "Я вважав би, хоча я не є так певний, що це вдасться до 2000 року, щоб в Україні була одна Церква, Христова Церква, не Православна, не Греко-Католицька, але одна Христова Церква для всіх, щоб ми всі були у ній християнами" (Америка. — Філадельфія, ПА. — 11 жовт. 1997. — с. 5). Кардинальніше висловився отець-єзуїт Роберт Ґотц: "Греко-католики можуть бути мостом між Східною і Західною церквами, якщо не будуть показувати якоїсь різниці з православними" (Жива Вода. - вересень 2002. — № 9. — с. 10). Все це творить підґрунтя для виникнення схизми, а саме:
- проголошення Патріархату без згоди та благословення Риму є актом створення паралельної ієрархії (по суті схизматичним актом);
- об'єднання з Православною Церквою, що відлучилася від Христової Церкви 1054 року, поповнивши схизму, творить акт прилучення до схизми.
Екуменічне прагнення єдності з Православною Церквою знайшло своє в підґрунтя у гаслі "очистити наш обряд від зайвого...". Прагнучи зробити УГКЦ "чисто Східною Церквою", церковна влада відкидає духовні практики Вселенської Церкви, які успадкувала також УГКЦ, та впевненими кроками прямує до православ'я, про що застерігав владика Софрон Дмитерко у статті "Увага! Спадкова хвороба?", наводячи історичний факт: "Знана також всім недавня історія Холмської єпархії та Підляшшя, куди 130 років тому приїхали з Львівської митрополії каноніки під проводом о. Маркела Попеля, щоб "рятувати" Церкву від "латинізації". Вони так завзято чистили обряд, що врешті самі перейшли на православіє, давши нам, правда, святих пратулинських мучеників і тисячі інших незнаних жертв уніатської Церкви, які воліли радше загинути, аніж прийняти московську віру" ("Нова Зоря", 7 черв. 2000. - № 23 (393). - с. 1).
Чи в батьківському серці Глави УГКЦ знайдеться місце для вірних, які прагнуть зберегти 2000-літню науку Церкви, її Св. Традиції?
Нам є сумно і прикро, що у словах та діях Глави УГКЦ простежується двозначність. Любомир Кардинал Гузар наголошує, що люди у виборі релігії—вільні та можуть керуватися своїм розумом і правом, тим самим і підносить інші релігії якщо не вище, то до рівня Святої Католицької Церкви та зрівнює Правдивого Бога з поганськими ідолами.
23 січня 2006 року на "Оглядачі" відбулася веб-конференція з Блаженнішим Любомиром Гузаром, Верховним Архієпископом і Кардиналом.
Світлана: Доброго дня, Ваше Преосвященство! Я хотіла б знати, чи не є зрадою те, що я перейшла з Православної конфесії до католицької? Дякую.
Блаженніший Любомир Гузар: Кожна людина є зобов'язана іти за голосом свого сумління. Якщо ви почуваєтесь у свому сумлінні зобов'язаною зробити такий крок і в цьому добачуєте Божу Волю, то тут говорити про зраду не можна. Те саме є правдиве і в другий бік—якби якийсь католик став щиро переконаний, що він має стати членом церкви, він повинен такий крок зробити. Господь Бог створив нас розумними і вільними. Тому ми маємо діяти, як наш розум і наша свобода нам диктують. Але все це мусить бути в абсолютній щирості і переконанні, що так від нас цього бажає Бог.
Ірина: Шановний пане Любомире! Чи є РУНвіра для Вас однією з релігій, що існує паралельно з тією, що сповідуєте Ви?
Блаженніший Любомир Гузар: Мені трудно сказати, бо я не знаю, наскільки РУНвіра є в повному значінні цього слова релігією. Я мусів собі завдати труду пізнати ті поганські вірування, але мушу, як людина віруюча і як громадянин України, респектувати право кожної людини вибирати такі вірування, які їй підказує її сумління.
Екскомуніка: чи це правосильний крок Церковної влади?
Після слів о. Палія, здається, що вже не виникає жодного сумніву у справі о. В. Ковпака: "Декрет, винесений Колегіальним трибуналом Конгрегації доктрини віри в другій інстанції, є остаточним і оскарженню не підлягає" ("Високий Замок", 20 листопада, 2007 р. — с. 3). Виглядає, що вже поставлена остання крапка і печатка і що кожна буква і йота закону була дотримана, бо о. Ковпаку "було створено всі умови для захисту у церковному суді" (як зазначено на офіційному сайті УГКЦ). Але, як не прикро, мусимо ствердити, що церковна влада (до речі, вже не вперше) допустилася грубих процесуальних помилок (перший раз про це зазначив о. М. Палій в газеті "Жива Вода", лютий, 2006. — №2. — с. 8), а навіть, зловживань, тиску, замішання і згіршення серед вірних Греко-Католицької Церкви.
Як було згадано, раніше Конгрегація Доктрини Віри делегувала Блаженнішого Кардинала Гузара сформувати Трибунал, який мав би розглянути апеляцію о. Ковпака. Однак згаданий Трибунал перевищив свої повноваження і самостійно виніс вирок від імені Конгрегації Доктрини Віри, порушуючи тим самим Канонічне право.
Кан. 1071ККСЦ: "Кожний трибунал має право просити допомоги в іншого трибуналу будь-якої Церкви, щоб провести деякі процесуальні дії, однак за винятком тих дій, які включають рішення суддів".
Тому Трибунал, сформований Блаженнішим, мав "провести деякі процесуальні дії", але "дії, які включають рішення суддів" (тобто винесення вироку) не входить в компетенцію даного Трибуналу, а належить до Римської Столиці.
Слід наголосити, що судовий процес над о. Ковпаком і підготовка до нього ведеться вже не один рік, однак протягом чотирьох років о. Ковпаку так і не надали можливості висвітлити свою позицію і достатньо представити свій аргументований захист, як в Трибуналі, так і в засобах масової інформації.
З лютого 2003 року церковні і світські часописи ("Патріярхат", "Вірую", "Жива Вода", "Мета", "Арка", "Поступ", "Високий Замок", "Експрес" та інші) поступово формують думку вірних УГКЦ, що Братство Святого Йосафата і його настоятель о. В. Ковпак є бунтівниками і "розкольниками", що нібито вони відступили від Римського престолу. Але щоб не бути багатослівними і не захищати себе тільки своїми словами, подаємо захист зі сторони всіма шанованого місіонера-василіянина—о. Василя Зінька: "Вже тривалий час... новомодерністи роблять із своїх опонентів ізгоїв і «розкольників», хоч традиціоналісти жодним своїм вчинком не зреклися й не відступили від Римського Престолу, від віри своїх предків. Ця група християн хоче лише одного: зберегти давні й добрі церковні традиції, які цілком не шкодять Вселенській Церкві, а навпаки—допомагають, обертають та оновлюють її духовність" ("Світло", червень 2004).
Повернемся до початку процесу:
Є дуже дивним і незрозумілим той факт, що ще за місяць до початку трибуналу Блаженніший Кардинал Гузар видає повідомлення, що о. Василь Ковпак добровільно "вийшов із УГКЦ" без жодних на це підстав (адже о. В. Ковпак ніколи не заявляв нічого подібного). Цим самим Глава УГКЦ показав своє упереджене ставлення і несприйняття тих вірних і дітей Святої Католицької Церкви, які бажають зберегти віру своїх батьків.
Підсумок. Карний процес над о. В. Ковпаком ще не розпочався, вирок ще не винесений. Яка ж була ціль цього повідомлення?
5 березня 2004 року Блаженніший призначає Трибунал І Інстанції, який 1 червня цього ж року виносить вирок.
З червня 2004 року, зважаючи на несправедливість вироку о. В. Ковпак подає апеляцію до вищого Трибуналу. Опісля до початку 2006 року Трибунал вперто і упереджено) намагається якнайшвидше винести вирок о. В. Ковпаку, роблячи при цьому грубі процесуальні помилки. І аж 14 липня 2006 року знову Трибунал І Інстанції виносить вирок екскомуніки. Очевидно, що бачачи таку несправедливість, о. В. Ковпак не міг з цим згодитися, оскільки справа стосувалася не тільки самої особи о. В. Ковпака, але наді все спасіння душ вірних
Тому він в імені тих вірних апелює до Риму, сподіваючись на розуміння і справедливе рішення Апостольської Столиці. Однак Рим з невідомих причин передав справу знову в Україну.
Питання екскомуніки в Католицькій Церкві через непослух не є нове, але не завжди таке покарання було винесене справедливо.
Історія подає нам яскраві приклади із життя святих, які вчать нас, як ми повинні в подібній ситуації поступати. А це є:
• Святий Атаназій, який виявив непослух Папі Римському, щоб зберегти віру в серцях людей, при тому бувши вірним Божому праву.
• Св. Євсевій Самосадський, який висвячував єпископів і священиків без дозволу Римського Архиєрея, що набагато відповідальніше, аніж заснування Братства і семінарії.
•Св. Жанну д'Арк спалили на вогні за єресь, але через 500 років Папа св. Пій X проголосив її святою.
Це було не тільки потрібно, але й необхідно, бо коли є стан конечності в Церкві, то він зобов'язує sub gravi (під загрозою смертельного гріха) до несення помочі душам, що її потребують.
ЧОМУ БУЛА ЗАСНОВАНА СЕМІНАРІЯ?
Одним з найголовніших звинувачень, що послужило предметом винесення екскомуніки, було заснування семінарії.
1.Спасіння людських душ є найвищою метою Церкви, для втілення якої повинні ревно працювати духовні особи. Чи новітні семінарії можуть дати добру католицьку духовну формацію? На це запитання дає відповідь Владика Софрон Дмитерко в католицькому часописі "Нова Зоря": "Куди, врешті, годиться таке виховання в духовних семінаріях, у яких одні семінаристи висміюють інших за те, що ті дотримуються давніх практик (вервиця, св. Година, адорація), а самі палять сигарети, ведуть себе не дуже коректно як в семінаріях, так і поза їх межами?" ("Нова Зоря", 7 грудня 2000 p.). Як бачимо, в
нинішніх модерних семінаріях, де панує великий упадок духовного життя, традиційна молодь не може отримати доброї католицької формації.
2.Сучасна наука Церкви суперечить науці, яку завжди проголошувала Католицька Церква та яку в останніх трьох століттях у своїх енцикліках засудили Папи Пій IX, Лев XIII, ВенедиктХІV, св. ПійХ, Пій XI та ін., акцентуючи увагу на блудах новочасної церковної науки.
3.Сьогодні, після II Ватиканського Собору Католицька Церква відкидає одну з найголовніших місій, яку Христос поручив їй: "Ідіть і навчайте всі народи", а точніше, навчати і навертати поган, людей, які є в блуді, які мають інше віровизнання, особливо православних. В 1993 році між Католицькою та Православною Церквами була укладена Баламандська угода, згідно з якою вже не треба і не можна навертати православних, бо дар спасіння є і в Католицькій, і в Православній Церкві. У такому разі марним було підпілля в
часи Радянського Союзу, даремно вмирав наш св. Йосафат, наші блаженні, мученики і ісповідники, тисячі священиків, монахів, монахинь і вірних в Сибіру, Магадані та інших місцях, — треба було лише стати православними. Тепер ми повинні потоптати святу кров наших мучеників? Ні, такого святотатства ми не будемо робити.
4.Стан конечності в Христовій Церкві змусив нас думати і діяти. Не було б кризи в Церкві — не було б заснованої нами традиційної семінарії. Наша греко-католицька традиційна духовна семінарія — це виклик не тільки Баламадській Заяві, яка поставила "хрест" на Греко-Католицькій Церкві, але і вимушена відповідь на згубні для Церкви нововедення та реформи.
З цих причин варто було заснувати традиційну семінарію, яка б берегла вікову науку Католицької Церкви і боронила те, за що вмирали наші святі, мученики, ісповідники.
Рим стверджує, що Св. Літургія і Святі Тайни є важні
Подібні етапи існування свого часу переживало Братство Св. Пія X, про діяльність якого Едвард Кардинал Кассіді, Префект Папської Ради у справах Єдності Християн, говорив: "Без сумніву, Служба Божа і Св. Таїнства, уділені священиками Братства, є важні". Згідно з думкою Канонічного Права, свячення нових священиків Братства св. свящмуч. Йосафата є важні і правосильні, оскільки збережений ланцюг від апостолів до сьогодення, який називається сукцесія. Тому вони можуть правосильно відправляти службу Божу та уділяти Святі Тайни.
