Далеко-далеко на сході, в Арабії, жили колись три царі: Мелхіор, Каспар і Валтазар. Та не тільки царями вони були, а й вельми вченими мудрецями, що вміли читати по зорях і з них провіщати майбутнє.
А саме в той час появилася на небі чудна зоря з довгим яскравим шлейфом, — і з неї виворожили мудрі царі, що в Юдеї народилося Дитя, яке стане Месією, Спасителем світу. І ось порішили всі три вибратися з поклоном до Новонародженця.
А була в одного з них, у Мелхіора, донечка на ймення Леіля. Гарна вона була, як весняна квітка, здорова, але — німа. Не з роду. Коли ішов їй шостий рочок, налякалася пустельного лева, що вдерся під мури палацу і пронизливим ревом сіяв пострах довкола. Тоді-то Леіля заніміла і стала сумна-пресумна. Бо в неї було багато думок і питань у голівці, багато почувань у серденьку, а не могла їх висловити. Зате вухо стало у неї дуже чутливе до всяких звуків. Вона годинами вслухалася в плюскіт водиці в палацових водограях, у щебетання пташок і шелестіння широколистих високих пальм...
Щоб заспокоїти жадобу звуків Леілі, цар Мелхіор велів зробити для неї малу золотострунну арфу. І тепер Леіля проводила цілі дні, граючи на своїй арфі орлиним пером, як це водилося в Арабії.
Коли вже було вирішено, що всі три царі виберуться в дорогу до Юдеї, Леіля стала знаками просити батька, щоб і її взяв із собою.
— Хочу теж побачити Новонародженця, малого царевича, — немов говорили її очі й рухи. — Хочу завезти Йому дарунок від себе.
Але ні цар Мелхіор, ні цариця-мати не згодилися з проханням доні. Казали: дорога далека, непевна для старих, а що й говорити про дитину!
Тоді Леіля принесла свою золотострунну арфу і, кладучи її між батькові клунки, давала зрозуміти, що хоче свою цінну забавку подарувати малому Дитяткові.
І вибралися три царі в дорогу, їхали на верблюдах із численною челяддю, везли з собою багаті дари. Золоті прикраси, пахучі кадила і цінне миро, олійки, бальзами. А ясна дивна зоря ішла перед ними, показуючи дорогу.
Але царі не знали, де саме народився майбутній Месія, тому вирішили вступити раніш до Єрусалимуі в тамтешнього царя Ірода про все розпитати.
Ірод збентежився дуже, коли почув про якогось нового царевича. Він же готував на престіл по собі свого сина. Скликав Ірод учених і священиків та спитав їх, чи справді і де народиться новий цар. А вчені і духовники відповіли:
— Написано в книгах пророків: "І ти, Вифлеєме, не найгірше з міст, бо з тебе вийде князь — пастир народу, а ім'я його Ісус".
Налякався Ірод цього віщування, прикликав до себе потайки арабських мудреців і каже до них:
— Ідіть до Вифлеєму і розвідайте достатньо про цього Новонародженця, а повертаючи, вступіть знову до мене звісткою, щоб і я міг йому поклонитися.
І подалися три царі в далеку дорогу, а диво-зоря вгорі стелила ясний шлях перед ними. І весь час дожидали мудреці, що побачать здалеку мури пишного палацу майбутнього володаря світу, коли це зоря-провідниця стала перед бідним придорожнім вертепом.
Зупинилися перед ним і три царі, злізли зі своїх верблюдів і з дарами увійшли в стайню. І побачили Дитятко і Його Матір Марію, і старенького Йосифа, і вола, і осла, і дрібну пташню у щілинах крівлі.
І впали мудреці на коліна перед Ісусом, і поклонилися Йому. Почули серцем, що хоч рожденний у бідності, царем світу стане колись. І зрозуміли теж у покорі, що їх дари — ніщо для Малого. Золота Йому не треба, бо Його царство не від світу цього, ні пахучих кадил, що ними поганські жерці обкурюють своїх мертвих ідолів, ні пахучих бальзамів.
І засумували три мудреці, що вони, хоч і багаті володарі, не мають чим обдарувати оцю вбогу Дитину. Та ось пригадав собі цар Мелхіор, що в нього в клунках є ще дарунок Леілі, єдина розрада його німої донечки, — золотострунна мала арфа. Приніс її і поклав несміливо в яслах перед Дитятком. А Ісусик ухопив її радісно в руки і доторкнувся струн. І полилася музика, якої не чули ще в своїм житті царі-мудреці, хоч мали на своїх дворах неабияких музик і співаків. А серце царя Мелхіора стрепенулося передчуттям якогось великого щастя.
Коли мудреці поверталися вже додому, об'явився їм у сні ангел Божий і остеріг:
— Не вступайте до Ірода, бо він недобре задумує на Дитятко. Хоче вбити Його.
І поїхали мудреці іншою дорогою, а ясна зоря стояла ще довго на небі, їм на втіху, а Іродові на тривогу.
Уже цар Мелхіор доїхав до своєї столиці та увійшов зі слугами на подвір'я палацу, коли це почув дзвінкий дитячий спів у садку:
У яслах на сіні
Дитя спочиває,
А моя арфа
Йому приграває.
— Леіля! Невже це вона співає? — дивувався цар, хоч давно вже, ще там, у вертепі, було в нього передчуття чогось незвичайного, що стріне його вдома.
— Так, це вона! — підтвердила цариця-мати. І розповіла, що такої і такої днини, о такій і такій годині Леіля несподівано сплеснула в рученята і промовила: "Мамо, говорю!"
Тоді цар Мелхіор зміркував, що це сталося саме в той час, коли він вкладав золотострунну Леілину арфу в руки Ісусові.
І припав він до землі, поклонився в сторону Вифлеєму і промовив голосом величним:
— Насправді живий Бог там народився!
