Давно це було, ще за часів Гетьманщини. Жив на Поділлі великий землевласник, Степан Бобик. Багато мав орної землі, сіножатей, лісу, було в його стайнях чимало худоби. Наймити працювали на полях, доглядали худобу. Покоївки й куховарки підтримували порядок у домі і дбали, щоб їхні господарі були ситі і доглянуті. Вони догоджали своєму пану, однак він завжди був незадоволений, кричав на наймитів. А ще Степан Бобик був скупар над скупарі. Коли приходив бідний, немічний просити милостиню, то
він проганяв його з прокльонами:" Нема в мене хліба для торбіїв!" — кричав. А було й собаками цькував. Навіть те, що залишалося з обіднього столу, жалів для бідних людей: "Краще кинути це свиням у корито".
А була в нього дочка-одиначка, Катруся. Вона зовсім не вдалася до свого батька. Мала чуйне і милосердне серце на людське горе і була побожною дівчиною.
Одного разу Катруся зайшла в убогу хатину і роздавала солодощі (пряники, рогалики) бідним дітям. Вона не побачила, що батько крадькома стежив за нею. Цей багатий чоловік не жалів бідних дітей, серце в нього було, як камінь. Він аж почервонів від гніву, забрав у Катрусі солодощі і викинув через вікно у болото. А після того виштовхнув Катрусю поперед себе з убогої хати.
Вмить небо вкрилося чорними хмарами, і стало темно, як вночі. Ще недалеко відійшов цей лютий пан із дочкою, а тут — як сипне густим градом! Град був, як горіхи, і важко було впізнати все довкола, від землі віяло холодом, як зимою. На полях не залишилося нічого зеленого, все перемішалося з землею, і листя на деревах також побив град.
Гнів переповнював цього скупаря, і він з пополотнілим обличчям дивився на свої лани, як їх безпощадно бив град.
А Катруся в цей час впала на коліна посеред дороги і щиро молилася. Однак це ніяк не змінило Бобика. "Я це нещастя переможу власними силами!" — вигукував він. І кинувся сіяти й садити все наново. Засів зійшов, але колоски були пусті. Всі запаси харчів закінчувалися, наймити покинули безбожного й скупого пана. Нужда заглянула в хату Степана Бобика. Катруся тепер вже сама доглядала коло худоби.
Одного разу Катруся молилася навколішках перед образами і благала заступництва Матері Божої
над ними:
— Нехай я відпокутую за всі лихі вчинки батька. Буду працювати день і ніч, усе, що моє, роздам убогим. О Царице Небесна, вислухай мої благання про порятунок! Змилосердися над упадком мого батька, подай руку і приведи його до Свого люблячого Сина. Благаю Тебе, Владичице всіх сотворінь, Непорочна Невісто, змилосердися над тими, що в своїм нерозумі відпали від святої віри! Благослови, о добра Мати, нашим нивам і садам!
Тут надійшла якась убога жінка та попросила у Катрусі:
— Чи не маєш, дівчино, чого поїсти? Я така голодна!
Катруся витягнула зі свого кафтаника скоринку хліба й подала бідній жінці:
— Більше не маю, — сказала сумно.
— А ти? — спитала жінка і взяла лише шматочок скоринки.
— Я? — зашарілася дівчина і опустила очі додолу. Вона не хотіла признатися, що тепер голодуватиме, тож сказала: — Щось я вже знайду, може ягоди...
— Добре дитино, — сказала вбога жінка, — бери оцей шматочок скоринки і їж!
Коли Катруся підвела очі, то жінки вже не було, замість неї стояла Ясна Пані. Сяйво проміння огортало її золотисте волосся, очі були милі, але сумні. Одяг був обсипаний зірками, які миготіли золотом і сріблом. Тільки обличчя було те саме...
—Хто Ви, Пані? — спитала Катруся. — Чи не сама Мати Божа, Цариця Неба?
— Так, — притакнула головою Богородиця. — Скажи своєму батькові, щоб пожав густе колосся та звіз його, як кару за лиходійства. Потім нехай засіє знову в ім'я Боже. Нехай покається і молиться над новим засівом, то збере багате жниво, це Я прирікаю вам!
Катруся впала навколішки, покірна молитва линула з її серденька. Вона підвела очі, а Матері Божої вже не було. Дівчина сіла на порозі і їла скоринку, що їй подала Пречиста Діва, їла й наситилася, однак скоринка не зменшувалася. Так було й на другий день, й на третій... їли цю скоринку всі, а вона все не зменшувалася. Це тривало аж до нового хліба.
А жниво було багате-багате...