До 90-ої річниці Фатімських об'явлень Пресвятої Богородиці
Висновки*
Любов — це велика тайна Божого Милосердя до бідних немічних грішників. І тільки грішник, який був далеко від правдивого Бога і отримав ласку прозріння, може правдиво оцінити Божу любов. Тим, який пізнав цю велику тайну любові в усій її красоті і глибині, є Апостол Павло. Його слово в 13 розділі першого послання до Корінтян — це велична пісня похвали, гимн прослави, Богом натхнена поезія про вічну Божу любов:
"Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би — ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю, так якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи. Любов—довготерпелива, любов—лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хто чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
Любов ніколи не переминає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне. Бо знаємо частинно й частинно пророкуємо. Коли настане досконале, недосконале зникне. Коли я був дитиною, говорив як дитина, думав як дитина, міркував як дитина. Коли жя став мужем, покинув те, що дитяче. Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж — обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний.
Тепер же зостаються: віра, надія, любов — цих троє; але найбільша з них—любов".
Цей текст слова Божого про любов містить глибоке порівняння. Апостол порівнює дарування мов, які Спаситель дарував у день П'ятдесятниці Апостолам. Якщо б чоловік посідав знання всіх людських мов і, окрім того, знав мови вищих небесних сил, але не мав у своєму серці любові до ближнього, то такого чоловіка прирівнюється до міді бренячої і кимвала звучного. Звук, який виходить із міді і кимвала, не тільки немелодійний, нікому не приносить користі і приємності, він просто пустий, ніякий, а також часто дратує інших, є тяжким і нестерпним. Такою є людина, яка посідає великі знання, а в серці не має любові.
Апостол не зупиняється на дарі мов, а продовжує далі порівняння: якщо б я мав дар пророкування, знав усі тайни і знання, мав таку сильну віру, щоб міг гори переставляти, проте, не маючи любові в своєму серці до ближнього, я —ніхто. Бачимо, як Апостол Павло, поступово починаючи від дару мови, переходить до інших дарів. Перераховує дари, які може посідати людина: дар пророцтва, знання, віри, і робить висновок: якщо не маєш у серці любові до ближнього, то, посідаючи ці скарби, ти є ніхто, людино. А ми так часто хвалимося своїми знаннями, голосами, мудрістю, вмінням, пророкуванням, зціленням, а нерідко — ця наша похвала виходить нам не на життя вічне, а на загибель. Бо всі ці дари Божі ми використовуємо не на прославу імені Божого і для загального добра ближніх, а для своїх примітивних інтересів. Біймося цього, втікаймо від пустої людської похвали і слави; все, що робимо, робімо з любові до Ісуса і на добро ближніх.
Апостол Павло переходить до наступного порівняння, яке стосується безпосередньо людської особи і того, що вона посідає. Якщо б хтось роздав усе майно, не частину чи половину майна, а все майно, що посідає, каже Апостол, і навіть своє тіло приніс на спалення (не каже Апостол: якщо помру, а говорить про спалення, про набагато страшнішу смерть), але, не маючи любові до ближнього, жодної користі з цього не буду посідати я, а також і мої ближні. Над цим порівнянням варто глибше застановитися. Ісус Христос у своїй науці говорить про любов до людей потребуючих, бідних, убогих. До Ісуса приходили з різними питаннями, шукаючи в Нього поради, як мають чинити в тій чи іншій ситуації. Одного разу прийшов також і багатий юнак, питаючи, що має робити: Заповіді Божі дотримує від малої дитини, живе чеснотливим життям— чого ще бракує? Ісус дає йому пораду: "Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною" (Мт. 19,21). Роздай все, що є, твоїм бідним, каже Ісус до багатого юнака, йди за мною, і будеш мати великий скарб на небі. Апостол Павло ніби уточнює, що мало роздати. Можна роздавати, щоб бачили всі люди і хвалили тебе, який ти добрий і милосердний. Потрібно роздавати з любові до ближнього, але так, щоб ліва рука не знала, що дає права. Також щодо любові ближнього Ісус навчав: "Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо. 15, 13). Отже, Христос навчає, що найбільшим виявом любові до ближнього є віддати своє життя за нього. Якщо навіть принесу своє життя в жертву і тіло віддам на спалення, але без любові у серці до ближнього — моя жертва є даремною. Апостол Павло не заперечує діл милосердя, жертви і посвяти в ім'я Бога і свого ближнього, тільки застерігає: все, що робите, робіть з любові. Бо тільки така жертва і посвята милі в очах Божих і заслуговують на вічну нагороду. Без любові не будемо мати великої користі ні від віри, ні від знання, ні від пророцтва, ні від дару володіння людськими й ангельськими мовами, ні навіть від досконалого життя і мучеництва. Якщо людина не має у серці любові, то всі ці дари вмирають разом з нею, перетворються, переходять на попіл і пил. Залишаються вічно жити лише справи, зроблені з любові і в стані люблячого серця до Бога і ближнього.
Як перевірити, чи наше серце перебуває в любові? Багато людей просто обманює себе. Нічого не маю проти цієї особи, але спілкуватися з нею не буду. Я старший, вона молодша, має перша підійти і перепросити мене. Прощаю цій особі, але більше не бажаю бачити її ноги в моєму помешканні. Що маю — передам (харчі, одяг, гроші) через дітей, чоловіка, але сама ніколи не піду до неї (сестри, свекрухи, сусідки, приятельки). Таких виправдань можна назвати дуже багато. Чи такі люди справді в своєму серці мають любов до ближнього чи навіть свого неприятеля? Так виглядає, що такі вислови — це здебільшого самообман, щоб заспокоїти своє сумління, бо в глибині душі і в підсвідомості ми розуміємо, що це неправда, не люблю я цієї особи, не пробачив до кінця, то тільки така гарна зовнішня маска.
Апостол Павло подає ознаки правдивої любові. Любов є довготерпелива. Першою причиною всіх благ є довготерпіння, а це означає, що людина, яка перебуває у Божій любові, благодушно зносить всякі терпіння, наклепи, обмови, осудження, неприємності, не піддається поривам гніву і помсти. У книзі "Приповідки" читаємо: "Хто терпеливий, той великий розум має; а хто на гнів запальний, виявляє дурноту" (Ïðèï. 14,29).
Любов лагідна. В чому полягає лагідність любови? Вона терпить від інших різні неприємності, а сама не лише нікому нічого злого не робить, а навпаки — всі терпіння і біди інших вважає своїми, входить у їх терплячий, страждаючий стан і старається різними способами допомогти. Так, як єлей, вилитий на рани, їх загоює, приносить терплячій людині полегшу, так і лагідність загоює різні наші терпіння, які ми зазнаємо в нашому житті. Чеснотлива людина, бачачи, що іншим людям погано, не буде спокійною доти, доки не подасть руку допомоги терплячій особі.
Там, де палає "вогонь ненависті і гніву", лагідна людина буде старатися різними способами його погасити, щоб людське серце знову віднайшло мир і задоволення. Лагідна вдача людини візьме на свої рамена частину страждань, щоб ближньому стало легше. Святий Йоан Ліствичник так навчає про лагідність: "Лагідність — це непорушний стан душі, що залишається незмінним серед лиха й добра, в пониженні і похвалі. Раннє світло випереджає сонце, а предтеча всякої покори — це лагідність... Лагідність — це скеля, що стоїть у морі неспокою, ломить усі хвилі, що вдаряють об неї, сама, однак, залишається непорушною. У лагідному серці Господь перебуває, а неспокійна душа є оселею диявола. Лагідна душа — це престол простоти, а гнівливий розум — це творець лиха" (св. Йоан Ліствичник, Слово 24).
Любов не заздрить нічому, чим людину обдарував Господь Бог: ні зовнішньому добру, ні успіхам у навчанні і праці, ні в речах матеріальних і духовних. Тому що це суперечить її природі. Бажати іншим людям добра, щастя, благословення, успіхів, благополуччя — завдання людини, яка любить. Хоч сам я можу не посідати тих речей, але радію, коли мій ближній їх посідає.
Любов не чваниться — не виноситься над іншими. Так багато у своєму житті зустрічаємо чванливих людей. Це люди, які себе ставлять вище інших у словах, ділах, судженнях, манерах, поведінці, завжди "сунуть свого носа до чужого проса"; вчинки такої людини здебільшого є легковажними, без всякої розсудливості і поміркованості, які приносять іншим неспокій, тривогу, залишають після себе слід замішання, непорозуміння і гніву. І навпаки: людина, яка любить, діє дуже обачливо, помірковано, спокійно, розважливо, зважає нате, щоб нікому не завдати болю, шукає, якби робити добро для інших, але в цьому не виноситься, а все робить без реклами, галасу, в спокої.
Любов не надимається — не гордиться. Там, де є правдива любов, ніколи немає найменшого прояву гордості, бо: "Гордість — це вершина зла, корінь і джерело всякого нечестя..Хоча б ми визначалися постом, молитвою, милостинею, чистотою або якоюсь іншою чеснотою, — все те без покори розпадеться і загине" (святий Йоан Золотоустий, Гомілія 15, на Мт. 5,1-3). Людина, яка живе в любові, ніколи не може бути гордою, бо всі дари, які має, приписує як заслугу не собі, а Господу Богу.
Любов не бешкетує. Любов невередлива, вона приймає все, ніким не погорджує, для добра ближнього вона буде виконувати найтяжчу, найпринизливішу працю, аби це було на благо ближніх.
Любов не шукає свого. Найвищий ступінь смирення, покаяння, благоговіння, вірність і відданість Господу Богу виявляється у поклонінні і падінні ниць. Молитва на колінах, лицем до землі бере свій початок зі Старого Завіту. Так робить патріарх Авраам, коли Господь сказав йому: "Я — Бог всемогутній. Ходи зо мною і будь бездоганний. Я зроблю союз мій між мною й тобою й розмножу тебе вельми-вельми". І припав Аврам на лице своє до землі, а Бог сказав до нього: "Ось мій союз з тобою: Ти бо станеш батьком многоти народів. Отож уже більше не зватимешся Аврам, лише Авраам буде твоє ім'я, бо батьком многоти народів я тебе зроблю" (Бут. 17,1-5).
Як вчинив Мойсей, коли Господь Бог об'явився йому на горі Хорив у вигляді палаючого куща? "Побачив Господь, що він наближався подивитись, тай кликнув до нього з-посеред куща: "Мойсею, Мойсею!" І відповів той: "Я тут!" І сказав: "Не наближайся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш — земля свята". А далі: "Я — Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова". І закрив Мойсей лице своє, боявся бо дивитися на Бога" (Вих. 3,4-6).
Впавши лицем до землі, Мойсей і Арон просять помилування для ізраїльського народу: "І припали вони обличчям до землі й сказали: "О Боже, Боже духів усіх живих! Один чоловік согрішив, а гнів би Твій мав бути на всю громаду?" (Чис. 16, 22). Цар Соломон заносить молитву до Господа Бога при посвяченні святині: "І став Соломон перед жертовником поперед ізраїльської громади й зняв свої руки, — Соломон зробив був мідне підвищення, 5 ліктів завдовжки, 5 ліктів завширшки й 3 лікті заввишки, й поставив його серед двору, — тож став він на ньому, припав на коліна поперед ізраїльської громади, простягнув руки до неба і промовив.!'. (2 Хр. 6,12-13).
У Новому Завіті ми ще більше зустрічаємо прикладів молитви-благання на колінах. Мудреці, які прийшли із Сходу до Божої Дитини: "Увійшли до хати й побачили Дитятко з Марією, матір'ю Його, і, впавши ниць, поклонились Йому; потім відкрили свої скарби й піднесли Йому дари: золото, ладан і миро" (Мт. 2,11). Коли Христос Спаситель пішов в околиці тирські та сидонські, жінка ханаанянка вийшла з тих околиць і кричала за Ісусом, щоб Він оздоровив її дочку, яку страшенно мучив біс. В який спосіб вона підійшла до Ісуса? Слово Боже нам говорить: "Та ж підійшла і, вклонившись Йому в ноги, каже: "Господи, допоможи мені!" (Мт. 15,25). В іншому місці читаємо: "Коли ж прийшли до народу, тоді приступив до Нього один чоловік і, припавши Йому до ніг, каже: "Господи, змилуйся над моїм сином, бо він причинний і тяжко нездужає: часто кидається в огонь, часто й у воду" (Мт. 17, 14-15.) Біснуватий: "Побачивши здалека Ісуса, він прибіг, уклонився Йому і закричав великим голосом: "Що мені, тай тобі, Ісусе, Сину Всевишнього Бога? Заклинаю тебе Богом: Не муч мене!" (Мр. 5,6-7). Про старшину синагоги Яіра читаємо: "Аж ось приходить один із старшин синагоги, Яір на ім'я, а побачивши Його, упав Йому до ніг і благав Його вельми, кажучи: "Дочка моя вже на сконі. Прийди, поклади лишень на неї руки, щоб видужала й жила" (Мр. 5, 22-23). Що вчинила жінка, яка дванадцять років страждала на кровотечу?: "Жінка ж, налякана й тремтяча, — знала бо, що сталося з нею, — приступила, впала перед Ним та й повіла всю правду. А Він же їй: "Дочко, тебе спасла віра твоя. Іди в мирі й будь здорова від своєї недуги" (Мр. 5, 33-34). Після невдалої ловитви риби, коли Апостоли за наказом Христа ще раз закинули свої сіті у воду і "піймали велику силу риби, і їхні сіті почали рватися": побачивши це, "Симон Петро, припав до колін Ісуса й каже: "Іди від мене, Господи, бо я грішна людина" (Лк. 5, 8). Хворі, як тільки бачила Христа Спасителя, приходили до Нього з великою покорою: "І от, як Він був в однім з міст, з'явився чоловік, увесь у проказі. Побачивши Ісуса, він упав ниць і почав Його благати: "Господи, якщо Ти хочеш, можеш мене зробити чистим" (Лк. 5,12). Марія, сестра Лазаря,". прийшовши туди, де був Ісус, і побачивши Його, впала Йому до ніг і сказала Йому: "Господи, якби Ти був тут, то мій брат не вмер би!" (Йо. 11,32).
Апостоли, яких вибрав Спаситель для того, щоб голосили слово Боже і проповідували благу вість усьому сотворінню, були найближчі до Христа Спасителя. Вони разом з ним ділили радості і переживання, голод і холод. Вони настільки стали близькими, рідними до Христа Спасителя, що Він на Тайній Вечері промовив такі слова: "Це моя Заповідь, щоб ви любили один одного, як Я вас полюбив. Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає. Коли ви робите все, що Я вам заповідаю, то ви—друзі мої. Тож слугами вже не називатиму вас: слуга не відає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все Я вам об'явив, що чув від Отця мого. Не ви мене вибрали, а Я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід, а й щоб усе, про що б ви тільки попросили в Отця в моє ім'я, дав вам. Ось, що вам заповідаю: щоб ви любили один одного!" (Йо. 15, 12-17). Хоча Ісус Христос називає Апостолів своїми друзями, проте вони свідомі того, що Він є Богочоловік. І ставляться до Нього, як до Божого Сина, якому належить від грішної людини честь, слава і поклоніння.
Апостоли Петро, Яків та Йоан, котрих Ісус Христос взяв із собою на гору Тавор, де преобразився, почули голос із-за хмари: "Це — мій улюблений Син, що Я Його вподобав: Його слухайте". Почувши це, учні впали обличчям до землі й злякались вельми" (Мт. 17,5-6). В іншому місці читаємо, як учні Христові перепливали на другий бік моря, і коли їхній човен стали кидати хвилі врізнобіч, бо вітер був супротивний, вони вельми налякалися за своє життя. Тоді Ісус іде до них по воді. Між ними зчинилася велика паніка, вони почали кричати, що бачать привида. Христос їх заспокоїв, щоб вони не боялися, що то Він, їх Учитель. Тоді Апостол Петро промовив: "Господи, коли це Ти, повели мені підійти водою до Тебе!" "Підійди!" — сказав Ісус. І вийшов Петро з човна, почав іти по воді і підійшов до Ісуса; але, побачивши, що вітер сильний, злякався, почав потопати й крикнув: "Господи, рятуй мене!" Ісус же притьмом простягнув руку, вхопив його і мовив до нього: "Маловіре, чого засумнівався?" І як увійшли до човна, вітер ущух. А тоді ті, що були в човні, вклонилися йому до ніг, кажучи: "Ти істинно — Син Божий!" (Мт. 14,28-33).
Приклад молитви на колінах дає наш Спаситель Ісус Христос: "Тоді вийшов Він і пішов, як звичайно, на Оливну гору. Слідом за Ним пішли і Його учні. Як же прибув на місце, Він сказав їм: "Моліться, щоб не ввійти в спокусу". І сам відійшов від них так, як кинути каменем і, ставши на коліна, почав молитися: "Отче, коли Ти хочеш, віддали від Мене цю чашу, тільки хай не моя, а Твоя буде воля!" Тоді з'явився Йому Ангел з неба, що підкріплював Його. Повний скорботи та тривоги, ще пильніше молився, а піт Його став, мов краплі крови, що падали на землю" (Лк. 22, 39-44).
Молитва на колінах в Апостольських часах
Коли Христос Спаситель Возносився на небо:"... вивів їх аж до Витанії і, знявши руки Свої, благословив їх. А як Він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо. Вони ж, поклонившися Йому, повернулися з радістю великою в Єрусалим, і перебували ввесь час у храмі, славлячи та хвалячи Бога" (Лк. 24, 50-53).
Діяння Святих Апостолів дають нам приклад молитви святого Апостола Петра. В Яффі проживала одна учениця на ім 'я Тавита, особа, яка творила багато діл любові і милосердя для християнської спільноти. Вона занедужала і померла. Апостол Петро перебував на той час у Лідді, що поблизу Яффи, тому вірні послали посланців, щоб до них завітав Апостол. Коли святий Петро відвідав Яффу, йому розказали про Тавшу і її діла, які вона робила. Тоді: "Велівши всім вийти з хати, Петро став на коліна й почав молитися, а повернувшись до тіла, мовив: "Тавито, встань!" І та відкрила свої очі й, побачивши Петра, сіла" (Ді. 9,40).
Святий Апостол Павло свою молитву за народи розпочинає такими словами: "Ось чому я згинаю свої коліна перед Отцем, від якого бере ім'я все отцівство на небі й на землі; щоб Він дав вам за багатством Своєї слави скріпитись у силі через Його Духа, на зростання внутрішньої людини, і щоб Христос вірою оселивсь у серцях ваших, а закорінені й утверджені у любові — спромоглися зрозуміти з усіма святими, яка її ширина, довжина, висота і глибина, і спізнати оту любов Христову, що перевищує всяке уявлення, і таким чином сповнились усякою Божою повнотою" (Еф. 3,14-19). Свою молитву за народи Апостол Павло розпочинає зі звернення: чому я згинаю свої коліна, перед ким я їх згинаю? Перед Отцем, від якого бере початок усе існування, тобто світ видимий і невидимий. Якщо Апостол народів згинає свої коліна перед Отцем Небесним і в своїй молитві просить, щоб людина, відроджена в Тайні святого Хрещення, завдяки ласки Божої зростала з дня на день і, просвітлена вірою, зігріта любов'ю, була спроможна збагнути незмірну тайну Христової любові, яка перевищує всяку міру, простір і час людського пізнання, якщо Апостол Павло клякає перед Отцем Небесним — то хто має право заборонити нам клякати в часі Святої Літургії чи приймати Пресвяту Євхаристію на колінах? Хіба в такий спосіб ми не віддаємо належної пошани і благодарення за все, що учинив для нас Ісус Христос, визволивши нас через свою хресну смерть з неволі гріха і диявола? На жаль, для багатьох духовних осіб вже і Святе Письмо не є авторитетом. Бо якщо б дотримувалися слова Божого, тоді б не робили насильства надлюдським сумлінням.
Святий Йоан Богослов в Одкровенні, яке він отримав на острові Патмосі за панування імператора Доміціяна (81-96), куди був засланий за проповідь Слова Божого і за свідчення про Ісуса Христа, описує про переслідування Церкви Христової, відступництво від святої Віри, про вічну нагороду для тих, які витривали в вірі, а також про вічне життя в Царстві Небесному. В четвертому розділі він описує про престоли на небі і вічну Адорацію: "Від престола виходять блискавиці й голоси і громи; сім світочів огненних палають перед престолом, які є сім духів Божих. Перед престолом — наче море скляне, подібне до кришталю, а в середині престола і навколо престола чотири істоти, повні очей напереді й ззаду. Істота перша подібна до лева, друга істота подібна до тельця, третя істота мала обличчя, як у людини, а четверта істота подібна до орла, летючого. Чотири ті істоти мають кожна собі по шість крил; навколо і всередині повно очей, і покою не мають ні вдень, ні вночі, промовляючи: "Свят, свят, свят Господь Бог Вседержитель, хто був і хто є і хто приходить". І коли складають ті істоти славу і честь і подяку тому, хто сидить на престолі, що живе на віки вічні, падають двадцять чотири старші перед тим, хто сидить на престолі, і поклоняються Йому, що живе на віки вічні, і ложать вінці свої перед престолом, промовляючи: "Достойний Ти, Господи й Боже наш, прийняти славу і честь і силу, бо Ти створив усе, і волею Твоєю воно існує і створено" (Од. 4,5-11). В наступному розділі святий Йоан продовжує описувати Адорацію, яку провадять Ангельські чини в небі перед Агнцем Божим, тобто Ісусом Христом, який був розп'ятий на хресті задля нашого спасіння: "Потім я бачив, і чув голос Ангелів багатьох навколо престол а істот і старших; і було число їх — множина множин і тисячі тисяч, що казали голосом гучним: "Достойний Агнець заколений прийняти силу і багатство і мудрість і кріпкість і честь і славу і благословення". І всяке сотворіння, — на небі і на землі і пщ землею, і на морі, і все, що в них, — чув я, казало: "Тому, хто сидить на престолі, і Агнцеві— благословення і честь і слава і влада на віки вічні". І чотири істоти говорили: Амінь. І старші впали і поклонились" (Од. 5, 11-14).
Падають перед Божим престолом Ангельські хори, поклоняються своєму Творцеві, бо Він "достойний цього". Тільки в східному обряді не вільно падати на коліна перед Господом Богом, бо це — великий "злочин" і "образа" Бога, непослух Церкві і Богові, як часто люблять повторювати модерні і "восточні" священики. У прийняті Святого Причастія на колінах вони вбачають великий злочин. Чи вони колись і в небі будуть піднімати Ангелів, щоб не адорували і не поклонялися своєму Творцеві, бо це — "не по східному обряду"?..
У п'ятому розділі, коли святий Йоан Богослов описує адорацію Божого Агнця на небі, який був заколений за наші гріхи, він наголошує, що не тільки Ангели на небі, яких є "множина множин і тисячі тисяч", мають адорувати, віддавати честь славу і поклоніння Христу Спасителю, а також всяке сотворіння, що є "на небі і на землі і під землею, і на морі, і все, що в них", мають віддавати славу, честь і поклоніння. Людина також належить до Божого творива, і вона, як ніхто із сотворінь, має бути вдячна Господові не тільки за дар життя, а також за дар відкуплення і просвітлення. Також разом зі святим Йоаном святий Апостол Павло закликає нас до правдивого поклоніння, яке належить нашому Спасителеві Ісусу Христу. Апостол Павло говорить, що не тільки перед самим Господом маємо схиляти свої коліна, а також перед Його святим іменем, тому що: "..Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж — хресної. Тому і Бог Його вивищив і дав Йому ім'я, що понад усяке ім'я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця" (Фл. 2,8-11).
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 5 (28), 2006
