Проблема релігійної свободи

STATUS QUAETSIONIS

Католицька доктрина про релігійну свободу

 

IV. Панування Христа-Царя

Папа Лев XIII навчає: "Те, що суспільство не може існувати без певного провідника, який би всіх успішно і однаково скеровував до спільної мети, випливає з того, що політична спільнота людей вимагає вищої влади, яка походить від природи, а отже від Бога. Звідси випливає, що публічна влада як така походить лише від Бога. Адже єдиний Бог є правдивим і найвищим володарем всіх речей, котрому все, що існує, мусить підкорятися, а надто ті, котрі посідають будь-яку владу, бо вони не звідкись, а лише від Найвищого Бога ту владу мають" (Папа Лев XIII. Енцикліка "Immortale Dei"). "Його панування розтягається не лише на католицькі народи і не лише на тих, хто святим хрещенням обмитий і по праву до Церкви належать, (...) воно розтягається на всіх, яким бракне християнської віри, так що воістину кожен рід людський перебуватиме під володарюванням Ісуса Христа" (Папа Лев XIII. Енцикліка "Annum Sacrum").

Доктрину про Всесвітнє Царство Христа з особливим акцентом представив Папа Пій XI в енцикліці "Quasprimas" (1925): "І немає тут жодної різниці між окремим особами, родинами чи державами, оскільки люди, злучені в суспільстві, не менше підлягають владі Христа, ніж одиниці. Воістину Він є джерелом спасіння як для окремих людей, так і для загалу (...) Він Сам є Дателем достатку, благополуччя і справжнього щастя як для окремих громадян, так і для держави (...) Нехай, отже, керівники не відмовляються самі і разом з усім своїм народом віддати привселюдну честь і послух ушануванню Христа-Царя, якщо вони прагнуть зберегти непохитним свій авторитет і спричинитися до примноження добра своєї вітчизни. Однак те, що на початку Нашого Понтифікату ми писали про велике зменшення пошанування права і влади, це ще в більшій мірі стосується до теперішнього моменту: "Оскільки усунуто Бога Ісуса Христа із царини прав і державних справ, оскільки не від Бога вже, а від людей виводять початок влади, тому сталося, що (...)захитано фундаменти під тією владою, бо усунуто головну причину, чому одні мають право наказувати, а інші обов'язок слухати" (Папа Пій XI. Енцикліка "Quas primas").

Оскільки авторитет Христа поширюється на весь людський рід, обов'язком держав є достосувати свої права до позитивного надприродного права Христа (наприклад, забороняючи розлучення). Держава не повинна обмежувати свої функції лише до забезпечення дочасних благ громадян: "Держави не можуть безпровинно поводитися так, мовби Бога зовсім не було, відкидати піклування про релігію, мовби це їх не стосується і для них непридатне; з різних релігій вибирати, що їм подобається; але повинні обов'язково прийняти той спосіб почитання Бога, яким Бог Об'явив, що хоче бути почитаний" (Папа Лев XIII. Енцикліка "Immortale Dei"). Обов'язком держави є підтримка релігії: "Надзвичайно святим для правителів має бути ім'я Господнє, а головний їхній обов'язок — оточити релігію своєю прихильністю, підтримувати її авторитет, захищати законодавчим щитом, ані нічого не запроваджувати, ані вводити, що б шкодило її непорушним правам" ("Ibidem").

Яким чином ця доктрина може бути застосована на практиці? Безперечно, конкретні, особливі умови і місця можуть значною мірою модифікувати і обмежувати способи і види почитання і посвячення, які уряд може і повинен живити до Христа-Царя. Однак те, що само собою вимагається для задоситьучинення цьому обов'язкові — це з боку уряду є необхідністю "достосування свого законодавства до моральних засад, які надав сам Син Божий". Що більше: він зобов'язаний публічно виражати свою залежність від Бога та Ісуса Христа. Чудовий приклад такого визнання можна знайти у преамбулі Конституції Ірландії: "В ім'я Пресвятої Тройці, від якої походить кожна влада і до якої, як до нашої остаточної мети, повинні бути спрямовані всі наші дії, як людей, так і держав, ми, народ Ірландії покірно визнаємо всі наші обов'язки щодо нашого Господа Ісуса Христа".

 

V. Остаточна норма: загальне добро і засада толерантності

Загальне добро є найвищою метою політичного суспільства, а реалізація цієї мети вимагає встановлення і дотримання загального добробуту — мирного спрямування людських зусиль на загальне добро суспільства. Загальне добро громадян включає як їхнє духовне добро, так і матеріальне (дочасне), а в католицьких державах закладає також право на захист перед фальшивими ідеями, які несуть загрозу для душ. Усі погоджуються, що держава повинна обмежувати поширення небезпечних наркотиків, які знищують тіло. А наскільки ж важливішим є обмеження пропаганди фальшивих наук, які нищать душу!

Церква завжди була свідома того, що в політиці ідеал не завжди можливий. Можуть виникнути обставини, за яких керування чисто католицькими засадами буде неможливим. У таких випадках Церква навчає: "Церква, не признаючи однак права як тільки тому, що є правдиве і гідне пошани, не забороняє все ж, аби публічна влада толерувала щось, яке є чуже правді і справедливості, а це тому, щоб або обминути якесь інше більше зло, або щоб осягнути добро чи зберегти його. (...). Толерування поганих справ, яке належить до законів політичної передбачливості (второпності), повинно бути чітко окреслене межами, яких вимагає сама причина, тобто загальне добро" (Папа Лев XIII. Енцикліка "Libertas").

Чітку межу між тим, що визнане як право, і тим, що є всього лиш толероване, визначив св. Тома Аквінський. Перед Богом ніхто не має права визнавати фальшиву релігію або її навчати: "Бог, хоч і є Всемогутній і найкращий, допускає все ж, аби на світі діялося якесь зло, яке Він міг би скоротити, але не робить цього, аби це вкорочення не знищило більших благ, а також, аби воно не потягнуло за собою гіршого зла. (.).. Тож, хоча й невіруючі грішать своїми обрядами, це можна толерувати: або з огляду на якесь звідти сподіване добро, або з огляду на якесь зло, якого бажано уникнути" (св. Тома з Аквіну. Сума Теології, ІІ-ІІ). Наука святого Томи Аквінського знайшла також свій відбиток у французькому "Словнику католицької теології", том IX під гаслом: "свобода": "Та форма свободи або суспільної толерантності певних культів не належиться їм як така, що виникає із засад справедливості, бо ці віровизнання базуються на облуді, а кожне право базується на правді; ця свобода чи толерантність надається їм з метою осягнення більшого добра або уникнення більшого зла".

Таким чином, існує право на толерування облуди в публічному житті, але не існує права бути толерованим. У випадку толерантності суб'єктом права є авторитет, який має у своїх руках владу в католицькій державі (для зручності назвемо його правителем). Об'єктом права толерантності є загальне добро, дочасний добробут громадян, держава зобов'язана докласти всіх старань, аби допомогти громадянам у досягненні їхньої остаточної мети, тобто вічного щасті у небі. Правитель мусить, отже, прийняти відповідне рішення: чи в обставинах, що склалися, загальне добро буде забезпечене ліпше завдяки викоріненню чи завдяки толеруванню єресі.

А що діється в ситуації, коли католицьку віру визнає меншість громадян у державі? У такому разі Церква домагається повної релігійної свободи. Чи не є це дотримуванням двох різних норм поведінки залежно від того, що є кориснішим для Церкви? Кардинал Оттавіані так відповідає на цей закид. Церква висловлює і висуває свої вимоги в ім'я Бога, "але серед таких людей винятковість цієї місії не є пізнаною. У такому випадку досить висувати свої вимоги в ім'я толерантності, в ім'я тієї рівності і тих загальних гарантій, якими дихає законодавство даної країни. Не повинно нікого дивувати, що Церква посилається принаймні на права людини, якщо права

Бога не є пошановані. Церква чинила так у перших століттях християнства перед лицем імперії і поганського світу. Чинить Вона так і сьогодні, зокрема там, де релігія заборонена законом, як наприклад у державах, які перебувають у сфері радянського впливу" (Кардинал Оттавіані. Інтерв'ю "American Ecclesiastical Rewiew", 1953).

 

2. "Dignitatis humanae" — розрив з Магістеріумом

Декларація "Dignitatis humanae" стверджує, що доктрина про релігійну свободу "залишає непорушною традиційну католицьку науку про моральний обов 'язок людей і суспільств щодо правдивої релігії і єдиної Церкви Христової". "Церква, отже, вірна Євангельській Правді, йде слідами Христа і Апостолів, коли визнає і підтримує засаду релігійної свободи як таку, що гармонійно відповідає людській гідності і Об'явленню Божому".

Завдяки простому порівнянню текстів мусимо ствердити, що правда — це щось цілком протилежне. Ось що говорить "Декларація": "Усі люди мають бути вільні від примусу з боку чи то окремих людей, чи то суспільних згромаджень і будь-якої людської влади так, аби в релігійних справах нікого не примушувано до дій всупереч його сумлінню ані не перешкоджувано йому в діях, згідних з його сумлінням, — приватних і публічних, індивідуальних чи спільно з іншими, аби лиш у справедливих межах. (.). Це право людської особи на релігійну свободу має бути визнане в такий спосіб у законодавчому праві суспільства, аби воно було цивільним правом" ("Ibidem").

Вищенаведену дефініцію можна розділити на дві частини: 1) Не можна змушувати людей чинити будь-що всупереч їхнім переконанням; 2) Не можна перешкоджати людям у публічних діях відповідно до своїх переконань. Щодо першої частини, то вона зберігає доктрину, яка міститься у Магістеріумі Церкви. Так само тексти "Декларації", які посилаються на науку Церкви (№№ 9-11), є підтвердженням цієї позиції.

Що стосується другої частини твердження, то Церква його рішуче засудила і відкинула, як це ми виклали в підрозділі "Магістеріум Церкви засуджує "свободу віровизнання" (див.: "Дзвін з Фатіми", № 1 (36), Січень-Лютий, 2008). У цьому пункті порівняння наведеної науки Римських Архієреїв з декларацією "Dignitatis humanae" виявляє виразну суперечливість. Згідно з доктриною Пап, держава має право, а навіть обов'язок втручатися в ситуації загального поширення блуду, за винятком таких випадків, коли втручання було б порушенням загального блага — тоді держава може постановити припинити виконання цього закону. Наука "Dignitatis humanae", згідно з якою держава мусить признати однакову свободу правді і облуді і санкціювати цю свободу у форму громадянського закону, була неодноразово і рішуче засуджена.

Папа Пій VII назвав її (цю науку) "трагічною і завжди гідною осуду єрессю" ("Post tarn diuturnitas"), Папа Григорій XVI окреслив її "маячнею" ("Мігагі vos"), Папа Пій IX назвав її "потворною облудою" ("Quipluribus"), "найшкідливішою для Католицької Церкви і для спасіння душ" ("Quanta сига"), чимось таким, що "веде до легшого псування моральності і умів у людей" та "поширює засади індиферентності" ("Syllabus"). Папа Лев XIII називає її "громадським злочином" ("Immortale Dei"), чимось "рівнозначним атеїзмові" ("Immortale Dei"), "таким, що заперечує здоровий глузд" ("Libertas"). Голоси св. Пія Х, Пія ХІ і Пія XII не розходяться з цими оцінками.

У декларації "Dignitatis humanae", крім того, читаємо, "що право на релігійну свободу є чітко закорінене в самій гідності людської особи, яку пізнаємо через Об'явлене Слово Боже і самим розумом" ("Ibidem"). Згідно з цією декларацією, людина зберігає цю гідність навіть тоді, коли вона вперто тримається облуди: "Тому право на таку релігійну свободу належить також тим, які не виконують обов'язку пошуку правди і тривання у ній" ("Ibidem"). Магістеріум Церкви вказує на іншу підставу людської гідності: "Ми прагнемо для громадських справ безпечніших доріг і твердіших підвалин — при дотримування справжньої свободи народів; адже матір'ю і найкращою заступницею свободи людей є правда "Правда визволить вас" (Йо. 8,32)" (ПапаЛевХПІ. Енцикліка "Immortale Dei"). "Якщо розум пристає на фальш, якщо воля прагне до злого, то це не є вдосконаленням обох цих властивостей, але втратою вродженого благородства і звихненням» ("Ibidem"). Іншими словами, людська гідність постає і існує лише завдяки триванню людини у правді. Якщо ми прагнемо зберегти свою гідність, тоді логічно ми  повинні захищати правду, а те, що суперечить правді і чеснотам, не годиться виявляти назовні і показувати перед людські очі, а тим більше не годиться підтримувати його опікою закону" ("Ibidem").

Тому не є ми також вільними, коли йдеться про загальне поширення і практикування облуди. Правда дає нам свободу, а свою гідність ми посідаємо настільки, наскільки встигаємо за тією правдою і таким чином зростаємо у Бозі, який є нашою правдивою метою. Наша свобода має нас удосконалювати, а чим більше ми уживаємо тієї свободи для вибору добра, тим ближчими стаємо Богові і нашій власній досконалості. Якщо відкинемо нашу правдиву мету і поринемо в облуду, то як ми спроможемося зберегти свою гідність? "Така свобода — це справжня свобода, гідна синів Божих, вона найблагородніше стереже особисту гідність людини і перевищує всі потуги і несправедливість: для Церкви вона також завжди була бажаною і особливою дорогою" (Папа Лев XIII. Енцикліка "Libertas"). Облуда применшує гідність волі: "Так само і воля, вже тим самим, що залежить від розуму, якщо забажає того, що не відповідає здоровому глуздові, повністю заражає певним викривленням і хибою свободу і нею підступно послуговується" ("Ibidem").

Ось що нам відкриває подальше читання "Dignitatis humanae": "Свобода, чи забезпечення від примусу у релігійних справах, яка належить окремим особам, мусить бути їм признана також тоді, коли вони діють спільно. Адже одночасно суспільна природа людини, як і суспільна природа самої релігії вимагають існування релігійних спільнот. Спільнотам, тим більше, допоки слушні вимоги громадського порядку не є порушені, належиться за законом свобода, аби вони могли керуватися власними нормами, почитати найвище Божество публічним культом, допомагати своїм членам у практикуванні релігійного життя і підкріплювати їх наукою. (.). Так само належиться релігійним спільнотам право нате, аби цивільна влада не заважала їм законними засобами чи адміністративною діяльністю у виборі, підготовці, призначенні і переведенні своїх священиків (.)., у зведенні релігійних споруд, а також у придбанні і користуванні відповідних дібр. Релігійні спільноти мають також право на те, аби їм не перешкоджали в публічному проповідуванні і визнаванні своєї віри словом і на письмі" (Декларація про релігійну свободу).

Такі вислови не лише різко суперечать вищенаведеним цитатам, що засуджують "свободу віровизнання", але є відкритим відкиданням або, як зауважив архієпископ Лефевр, детронізацією (скиненням із трону. — Ред.) Христа-Царя. Проти таких теорій спрямовані цілі енцикліки, зокрема "Quas primas" Папи ПіяХІ, "Annum sacrum" Папи Лева XIII, "Divini Redemptoris" Папи Пія XI, "E supreme apostolatu" св. Пія X. Від імператора Костянтина у IV ст. аж до II Ватиканського собору Церква завжди вимагала від християнських володарів заборони публічного культу фальшивих релігій, за винятком автентичної необхідності. Цю проблему можна простежити в усіх працях — трактатах про історію Церкви і канонічне право. Можна зауважити, що Святі, далекі від противлення практиці Церкви, самі домагалися цієї "нетолерантності" з боку держави. Наприклад, у житті св. Казимира читаємо, що цей Святий "сам з великим запалом посвятився проповідуванню католицької віри і стримуванню православної схизми, тому переконав свого батька, короля Казимира, впровадити закон, який забороняв схизматикам будувати свої церкви" (II nokturn zjutrzni sw. Kazimierza). Напередодні французької революції св. Альфонс Лігуорі написав до всіх католицьких принців лист, яким нагадував їм про їхній обов'язок боротися проти ворогів Христової віри. Особливо вимагав від них, "аби не вагалися вигнати зі свого королівства кожного проповідника безбожності ані не утримували у кордонах своїх країн будь-якої літератури, отруєної згубними доктринами". Якщо ми приймемо науку "Dignitatis humanae", то тим самим будемо змушені визнати, що упродовж понад шістнадцять століть Церква піддавала сумнівам природне право величезної ваги. Тоді б ми заперечили правду про непомильність і незнищенність Католицької Церкви.

У "Dignitatis humanae"  читаємо: "Якщо, зваживши на особливі ситуації націй, буде признана одній релігійній спільноті виняткова цивільна позиція у законодавчому праві суспільства, то необхідно, аби водночас було визнане і шановане право всіх громадян і релігійних спільнот на свободу у релігійній сфері" (Доктрина про релігійну свободу). Римські Архієреї однозначно висловлювалися на цю тему, і їхня наука є цілком іншою, ніж та, що представлена в Декларації. Папа Пій XII навчає: "Церква не приховує, що визнає таку співпрацю (з державою) цілком нормальною, і вважає, що ідеалом є єдність нації у правдивій релігії та одностайність дій Церкви і держави" (Папа Пій XII. Промова під час X Міжнародного конгресу історичних наук, Рим, 7 вересня 1955 p.). просимо також звернути увагу на тексти Магістеріуму, цитовані у підрозділі " Свобода і католицька держава" ("Дзвін з Фатіми ", №1 (36). — Січень-лютий, 2008). Джерело непорозуміння міститься у науці "Dignitatis humanae", згідно з якою не є в компетенції держави так чи інакше вирішувати, котру релігію слід визнавати: "Цивільна влада, особливою метою якої є турбота про загальне дочасне добро, повинна визнавати релігійне життя громадян і сприяти йому, але якщо вона дозволяє собі керувати релігійними актами або перешкоджати їм, то в такому разі слід ствердити, що вона переступає визначені для неї межі" (Декларація про релігійну свободу). Немає сумніву, що це твердження суперечить вищенаведеним цитатам із Магістеріуму. Проте особливо очевидними є тут практичні наслідки нової науки—конституції католицьких держав повинні бути змодифіковані з урахуванням доктрини, викладеної в "Dignitatis humanae". Наприклад, пригляньмося до змін, внесених у конкордат, укладений Іспанією з Апостольською Столицею у 1953 р. У ньому стверджується: " 1. Визнавання і практикування католицької релігії, яка є релігією іспанської держави, буде під офіційною охороною. 2. Нікого не будуть турбувати ані з приводу релігійних переконань, ані за приватні практики свого культу. 3. Не будуть дозволені жодні публічні церемонії і релігійні демонстрації інші, окрім католицької релігії". А ось зміни, введені 1967 року: "Визнавання і практикування католицької релігії, котра є релігією іспанської держави, буде під офіційною охороною. Держава забезпечить дотримування релігійної свободи, котра буде гарантована законом з дотриманням моральних звичаїв і громадського порядку". Від того часу кожна секта могла вільно шукати собі прибічників в Іспанії без будь-яких перешкод з боку держави. Це саме слід сказати про багато католицьких держав в усьому світі.

"Dignitatis humanae" проголошує: "Свобода Церкви є фундаментальною засадою у відносинах між Церквою і публічними властями, а також усім цивільним порядком" (Декларація про релігійну свободу). Папа Павло VI виклав цю науку у посланні до правителів: "Про що просить вас Церква після майже двох тисячоліть мінливих доріг долі у її зв'язках із вами, сило цієї землі, про що Вона вас сьогодні просить? Сказано це вам в одному з найголовніших текстів цього Собору: Вона просить вас лише про свободу. Свободу віри і її сповідування, свободу любити свого Бога і служити Йому, свободу життя і наближення людини до її життєвого призначення". Попередні Римські Архієреї вважали, що ідеалом є католицькі держави. Фундаментом їхньої науки в цьому питанні було кредо св. Павла: "Мусить бо Він царювати!" (1 Кор. 15,25). Союз із Церквою робить Христа Царем держави, але якщо тільки фактично єдиним. Те, про що просить зараз Церква, є "свобода", отже Христа запрошено до панування разом із фальшивими богами, що кладе край Його пануванню.

(Далі буде)

Переклад з польської за кн.:
Ks. KarlSTEHLIN. W obronie prawdykatolickiej. Dzielo arcybiskupa Lefebvre. TeDeum, Warszawa. — 2001.

 

*Продовження. Початок див. № 4 (27), 2006