Спроба рецензії*
Ця ґрунтовна історична розвідка, ця сумлінна наукова праця швидше всього буде обійдена увагою читача. Буде вона також вшанована гробовою мовчанкою поціновувачів від релігійної і суспільної громадськості, що, втім, неважко передбачити. Отож, судилася цій книзі доля втішати хіба що нешироке коло фахівців. Нині в світі стимулюється зацікавлення зовсім іншим. Нині панує мода не на ідеали, а на їх відсутність. Мода на розвінчувальний цинізм. Усі, хто вміє і не вміє писати, стали майже третейськими суддями, а то й прокурорами визнаних і невизнаних духовних авторитетів і цінностей.
А ще багато важить і те, що вельми невигідну (як сьогодні мовиться — контроверсійну) постать обрав собі за об'єкт дослідження івано-франківський історик Олег Єгрешій. Незручну, неординарну. Невигідним був для своєї зворохобленої суспільності Станиславівський єпископ Григорій Хомишин свого часу. І те відлуння колишньої інспірованої звідусіль нехоті до нього переросло сьогодні в повне ігнорування цієї особистості, майже забуття. Чи знайдеться той, хто заповнив би оту прогалину у нашій пам'яті? Чи відважиться? Як бачимо, знайшовся.
... Понад гострі сплески доби, у руслі вічних глибинних істин — саме так невідхильно і непохитно ішов усе своє життя Блаженний священномученик Української Греко-Католицької Церкви Григорій Хомишин, понад 40 років провадячи яко пастир Христове стадо Станиславівської єпархії. За всю непросту історію існування нашої Церкви не знайдеться, напевне, діяча, який мав би так багато різних непримиренних опонентів, а то й запеклих ворогів. Хіба ще, можливо, митрополит Сильвестр Сембратович.
Владика Хомишин був, по суті, самотнім, майже аскетичним каменем на роздоріжжях мінливих епох. Його довго і марно намагалися обминати, трощити силою, поливати отрутою, щоб сам розкришився, а потім гордовито відкинули зовсім на узбіччя історії. Замість покласти в підмурівок нової будови, щоб не ставити її на багні безбожництва...
Березень — місяць його приходу в цей гіркий і грішний світ. Минулий рік був для Владики ювілейним. Але чи чули ми бодай хоч слово десь про це? Як-не-як, а 140-а річниця від дня народження. Ніхто ніде ані пари з уст. І якби не згадка в газеті "Христова скеля" (Бучацька єпархія) та напрочуд тепла стаття о. Ігоря Пелехатого в часописі "Нова Зоря" (Івано-Франківськ), то було б зовсім сумно на душі і соромно перед Небом за наше цілеспрямоване безпам'ятство.
Які там конференції, які ще академії! Та й зрештою: хто б мав їх ініціювати? Ті, що й чути не хочуть цього імені, ті, що не годні належно пошанувати навіть близьких собі по духу? Навіщо їм той, хто всіма силами свого сумління і дарами Святого Духа боровся за утвердження культу Найсвятішого Серця Ісусового в українському народі? Сучасна УГКЦ тих всіх "латинських елементів" не потребує і не визнає. Обравши чітко патріархальну магістраль, вона безперебійно позначає свічками-дороговказами свою мету. Так, ніби від цього кожен стане гіднішим і побожнішим. За всіма зовнішніми і внутрішніми ознаками планомірно наближаємося до наших православних братів. А духа католицького, мавши й без того мало, втрачаємо зовсім — крихта по крихті...
Отож, хоч книжка Олега Єгрешія й справляє на традиційних українських греко-католиків неоднозначне враження, проте слід віддати авторові належне, що взявся за таку тему: "неходову", непопулярну—можна сказати, упосліджену. Чимось, видно, все-таки зачарувала вченого-історика неординарна постать українського Мученика за віру. Може, своєю "недоторканністю"? Адже дослідники приділяли їй небагато уваги, згадували її побіжно, принагідно. І згадували переважно в усталено-негативному контексті, нерідко підходячи до її розгадки з іржавим ключем критиканства.
Не рік і не два, так виглядає, працював цей чоловік (О. Єгрешій) над своєю дисертацією. Збирав матеріали для неї у державних архівах Львова, Києва, Івано-Франківська, Варшави, в архівах Служби Безпеки України. Тож маємо на нині, певне, найповніше дослідження про Блаженного Григорія Хомишина. Вперше зібрана, упорядкована і відображена бібліографічно творча спадщина Станиславівського єпископа (145 позицій): його відозви, пастирські послання, листи, статті, інтерв'ю, праці, видані окремими книгами. Проте в цій розлогій бібліографії ми все ж чомусь не знайшли зафіксованою фундаментальну працю Владики обсягом у 460 сторінок — "Набоженство до Найсвятішого Серця Господа нашого Ісуса Христа. Як підручник для священиків". — Станиславів, 1920.
Джерельна наукова база дослідника вельми солідна: радянські, діаспорні, сучасні українські автори плюс, як ми вже згадували, архівні матеріали та довоєнна періодика. У результаті проведеної пошукової роботи автор виявив велику кількість нових, досі не відомих матеріалів, які вперше ввів у науковий обіг. Хоча зізнається, що попри свій намір йому не вдалося відтворити психологічний портрет Владики Хомишина (через відсутність потрібних документів). З вдячністю згадує автор публікації відомого історика Церкви Василя Марчука, на які посилається у своїй роботі, та інших дослідників. Високо оцінює, зокрема, працю діаспорного історика, священика, колишнього підлеглого Владики — Петра Мельничука (нова редакція його книги "Владика Григорій Хомишин: патріот — місіонер—мученик" добре відома традиціоналістам, бо вийшла друком у Львові 1997 року у видавництві оо. Василіан "Місіонер").
У вступній статті до своєї книжки Олег Єгрешій серед іншого зауважує, що своєю діяльністю єпископ Григорій Хомишин "намагався наблизити українців до цивілізаційних та культурних цінностей Заходу". А ми уточнимо: насамперед, до традиційних католицьких цінностей.
Поставивши перед собою мету об'єктивно дослідити місце і роль єпископа Григорія Хомишина в суспільно-політичному та культурно-просвітницькому житті Галичини та всієї України, історик крок за кроком іде до неї та реалізує її. Книга хронологічно, тематично та логічно струнко вибудувана. Автор простежує особливості формування світогляду Владики Григорія Хомишина; аналізує культурно-просвітницьку діяльність єпископа в австрійський (1904-1918рр.)та польський (1919-1939рр.) періоди; визначає вирішальну роль Станиславівського єпископа у створенні окцидентальної (західної) ідеологічної течії в УГКЦ; велику увагу приділяє аналізові висунутої Владикою програми українсько-польського порозуміння у 30-их роках минулого століття та висвітлює його спроби в напрямку її реалізації; широко і грунтовно з'ясовує ставлення української та польської громадськості до діяльності єпископа Григорія Хомишина. Робить це докладно і сумлінно, оскільки визнає, що історики дещо недооцінили місце і роль Владики в суспільно-політичномута релігійному житті Галичини, особливо міжвоєнного періоду.
О, те міжвоєння! "Доба жорстока, як вовчиця."— так схарактеризував, здається, Олег Ольжич той період XX століття, сам ставши його жертвою. І в пащі тієї захланної вовчиці — весь український народ. Та чи й були колись для нас, українців, благословенні часи! Коли нас не поборювали зовнішні вороги, тоді ми поборювали самі себе і Церкву Христову. Або ж закручувався величезний клубок усеможливих поборювань одразу — і зовнішніх, і внутрішніх...
Згадаймо, як ще М. Драгоманов виступив ідейним натхненником нової радикальної течії Галичини, вважаючи, що саме наддніпрянці мусять допомогти їй позбутися "провінціалізму, клерикалізму та консерватизму". З того часу і пішло...
Єпископ Григорій Хомишин з перших днів свого пастирювання на станиславівській катедрі (1904 р.) повів рішучу боротьбу проти радикальних, ліберальних та атеїстичних впливів у рідному краї. Характерним у цьому плані є його послання від 29 грудня 1905 р., в якому, зокрема, зазначалося: "Противники віри так уміють украсити світлом науковості, патріотизму, народного добра свій клич., що скоро нам закинуть клич, що кожен добрий русин мусить бути соціалістом, атеїстом.!'..
Слушним вважаємо міркування О. Єгрешія про проблему так званої латинізації в УГКЦ: "На нашу думку, при розбудові української держави на засадах політичного та ідеологічного плюралізму (тут автор має на увазі теперішній етап. — Л.Г.) постала необхідність об'єктивного дослідження проблеми латинізації Греко-Католицької Церкви і місця Григорія Хомишина в цьому суперечливому питанні" (с. 20). Дослідник зауважує, що в сучасній українській історіографії нема єдиного погляду на це питання (не було, скажемо відверто, ніколи і, напевне, не буде через розчахнуту ментальність українців між Сходом і Заходом, що чи не найбільше зумовило та продовжує зумовлювати нашу національну трагедію): "Окрім деяких, швидше негативних позицій, існують і більш компромісні конструктивні точки зору. Так, на думку відомої дослідниці О. Недавньої, українські греко-католики шукають ідентичність між духовним, культурним, ідеологічним і політичним Сходом та Заходом, які представлені відповідно Росією і Західною Європою. Причому греко-католики орієнтуються переважно на європейські культурно-цивілізаційні та духовні традиції. За словами О. Недавньої, окциденталізація (латинізація) не тотожна де українізації" (с.20). Що ж, дякуємо шановним історикам і за це. Тобто: дякуємо за таке відкриття. А то наші сучасні православні греко-католики, не вагаючись, обзивають нас, українських католиків-традиціоналістів —"французами". .(.Бо так їм сказали ті, кому прийнято вірити). Вони ж, нажаль, не знають, що правильніше було б обзивати нас "хомишинцями".
Станиславівський єпископ не втомлювався вказувати, що єдиною запорукою культурного розвитку українців є "ухрестиянення суспільности", пріоритетна роль в якому належала б ГКЦ.
О. Єгрешій підкреслює, що ініціатива Григорія Хомишина створити клерикальне культурно-просвітницьке товариство, його співпраця з Християнсько-суспільною партією, спроба Владики запровадити целібат для духовенства Станиславівської єпархії (створення Товариства безженних священиків імені Святого Священномученика Йосафата) свідчили про ультрамонтанівський світогляд єпископа: "Ультрамонтани, зокрема, беззастережно підпорядковувалися Апостольському Престолові, вважали, що Католицька Церква та релігія мають наддержавну, наднаціональну прикмету" (с. 30). "У Г. Хомишина вона є "ексклюзивною" (виключною, спеціальною), Богом обраною, "скарбницею всіхдуховнихдібр" (с. 33). Амидодамо: унікальною і єдиною силою, яка здатна врятувати світ від духовної анархії та морального занепаду. Від цієї своєї позиції єпископ Григорій Хомишин не відступив до кінця своїх днів, через що був завжди обвинувачуваний у національній байдужості та космополітизмі, визнаний опозиціонером і ультрарадикалом. Та й сам наш шановний дослідник також подекуди не ухиляється від власних жорстких оцінок Владики Григорія Хомишина: "Як знаний католик-ортодокс, ультрамонтан, владика неохоче йшов на компроміси з церковно-релігійних питань" (с. 114). Подибуємо й інші оцінки: "невиважений" (с. 25), "ультра клерикал" (с. 29, 45), "ретроград" (с. 45), "негнучкий" (с. 112) тощо. Ну, що ж, напевне, це слід вважати науковими визначеннями, історичною термінологією. Серед іншого у книзі івано-франківського вченого проскакує, що Владика Григорій Хомишин щось там не до кінця розумів, того не хотів, іншого не бажав. А де ж імена тих, хто все тоді так ідеально розумів? Чи міг принаймні добре розуміти? А ми сьогодні в нашій незалежній державі — чи всі як один усе належно розуміємо? Один каже: "Чи можлива ще більша руїна?", другий запевняє: "Всьо о'кей!", третій намагається співставити позитиви і негативи (хоч останні явно переважають). А головне: чи до тих, хто би сьогодні все достеменно розумів, аж так дуже хотіли б дослухатися? Та ще й до того, якщо зважити, що наша так звана свобода слова — це суцільний гамір і галас тих зголоднілих (аби не сказати різкіше), котрі мовби зірвалися з ланцюга, отож правди в цьому "демократичному" гармидері годі почути. То чи не є весь народ одурений, маніпульований? Чи не є ми всі, кожен зокрема, розмінною монетою у руках сильних світу цього?...
І вже зовсім викликає неабиякий подив цитоване у праці припущення (чи твердження?) львівського автора Михайла Гайковського про те, що поділ на "восточників" (А. Шептицький, Й. Сліпий, Г. Костельник) і "західників" (Г. Хомишин та Й. Коциловський), який існував у ГКЦ міжвоєнного періоду, — (увага!): "сповна на свою користь використали чекістські спецслужби для організації Львівського псевдособору, ліквідації Греко-Католицької Церкви і поглинання її Православною Церквою" (с. 8). Чекісти уміли все обернути на свою користь — тут ніде правди діти, хоч круть-верть хоч верть-круть. На те вони й чекісти. Але звідси певним чином випливає, що нібито винен в усьому не Г. Костельник, а Г. Хомишин (якого, до речі, на час зловісного псевдособору не те що у Львові, але вже й на світі не було). Невже історично справедливим і гуманнішим, на думку автора (хай з Богом спочиває), було б "мирне", "безболісне" і плавне поглинання усіх без винятку? Але ж так не буває! Господь, як знаємо, щодо всього і щодо кожного має свої плани. Когось таки справді поглинули з усім "ідейним нутром", когось зламали чи завербували, когось репресували, а ще хтось пішов у підпілля. Хтось якось все ж вижив, а когось — і кістки невідомо де...
І хто нам сьогодні заважає (сам Бог велів!) "використати на свою користь" наших священномучеників: їхній духовний досвід, молитовні практики, безцінну науку Католицької Церкви, що міститься у їхніх пастирських посланнях та проповідях, приклад їхньої стійкості у вірі? Хто нам заважає тепер використати все це сповна для духовного розвитку народу, для піднесення рідної Церкви? Чи ж не для того сам Господь нам їх дав—таких непохитних, безкомпромісних, жертовних? Замість кидати в них болотом, відвертатися від них чи прирікати на забуття. А той же гріх непошанування своїх мучеників, гріх безпам'ятства щодо святих осіб і речей не минає безслідно—він падає на весь народ. То що ж нам тепер заважає звернутися до них, молитися до них, просити їхнього заступництва? Чи ми вже такі духовно й морально досконалі, що нам не потрібно їхньої науки й засторог? Та невже ж таки й досі ті самі безсмертні чекісти продовжують використовувати наше інтелектуальне лінивство, нашу сліпоту, упередженість один до одного, роздвоєність східно-західної душі? І ми піддаємося цьому. Досвід численних руїн нічого нас не вчить. Ми не міняємося. І постійно над нами на всіх етапах історії— цей стосічний меч, ім'я якому "ЧОМУ?". Так, ніби сам Господь дорікає нам: "Без вас Мені вас не спасти. Я дав вам найліпше, що мав. Чому ви такі, українці? ". І постійно на це лише одна відповідь: "ТОМУ".
... Ідучи духовними слідами Блаженних священномучеників українського народу і Традиційної Греко-Католицької Церкви, не будемо поглинуті ніякими лихими і підступними силами. Потрібно прагнути бути поглинутими лише Божою правдою, яку маємо свідчити щодня, до кінця. Без жертв і труду нас не буде.
Обширно висвітливши спроби українсько-польського порозуміння, ініційовані єпископом Григорієм Хомишиним, історик О. Єгрешій робить висновок: "Свою програму владика намагався будувати на прийнятному компромісі для двох народів, вона не була "політичним капітулянтством", позицією статиста, конформіста. Григорій Хомишин мав на меті, насамперед, припинити асиміляцію українців поляками, що активно здійснювалася урядовими структурами в 1920-1930-х роках. В майбутньому єпископ сподівався на сприятливі умови для відновлення самостійної соборної Української держави" (с. 42).
Підсумовуючи своє дослідження, автор наголошує: "Владика впродовж довгих 40 років своєї єпископської діяльності під владою різних політичних режимів (австрійського, польського, радянського, німецько-фашистського, під час існування ЗУНР) послідовно реалізовував головне завдання — зміцнити роль релігії в суспільному житті Галичини. Саме це гасло лежало в основі всієї громадської діяльності Григорія Хомишина. Владика був сміливою, дієвою та сильною фігурою, показав себе не лише як духовний наставник, а й релігійний діяч з активно громадською позицією" (с. 144). Такого висновку, як на історика-фахівця, можливо, й задосить... Але все ж у цьому (або в іншому) місці не зайве, на нашу думку, було б подати історичний факт про беатифікацію Станиславівського єпископа Григорія Хомишина — проголошення його разом з іншими мучениками УГКЦ Блаженним 27 червня 2001 року, чого, на жаль, у цьому науковому дослідженні не зроблено.
..Минув час. Усім очевидні неминучість і бажаність українсько-польського порозуміння у сучасному світі, ревним поборником якого був Владика і за що не раз отримував жорстоке тавро угодовця і зрадника. А ще — нинішній час позначений холодним зблиском торжества православія у Галичині, що й передвіщав наш Мученик, всіляко противлячись казенному візантійству. Відбулася гнітюча формалізація віри. Який подальший етап? За логікою — розплата у формі подальшої руїни. Про це також говорив Владика Григорій Хомишин, нагадуючи у своїй "Українській проблемі" про застороги старозавітного пророка Єремії. Мине ще якийсь час, і ми визнаємо своєму Мученикові цілковиту слушність. Якщо будемо здатні до прозріння...
. Як людині, йому завжди болів рідний народ — своєю сліпотою і кривдами, але як Людина — він не тільки з природи, а й з усвідомленого вибору безоглядно належав насамперед Господові. І лише осягаючи власним духовним поступом, терпінням за терпінням, велич Неба, можна збагнути стації (найважливіші етапи) Хресної Дороги його довгого і героїчно-страдницького життя, підпорядкованого Найвищій Божественній Правді.
*Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного і громадсько-політичного діяча. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. — 168 с.
P.S.: До статті долучаємо кілька обвинувачень опонентів і ворогів Владики Григорія Хомишина на иогоадресу врізні часи, атакож окремі висловлювання самого Владики про наболіле. Усі цитати взяті з рецензованої книжки історика Олега Єгрешія.
Висловлювання опонентів та ворогів єпископа Григорія Хомишина про нього:
Москвофіли: "неутомимьій изобретатель новьгх способов истребления кацапов" (Часопис "Галичанинь". — Львов. — 1909г. - 6 августа. —Число 175).
Москвофіли: "новьій кардинал Сембратович" (Часопис "Галичанинь". — Львов. — 1911 г. - 6 сентября. —Число 199).
Націонал-демократи: "радниками єпископа є москвофіли, які маскуються під католиків" (Часопис "Діло". -Львів. - 1911 р. - 7 жовтня. Число 222).
Націонал-демократи назвали Владику "запроданцем Польщі" за целібатні проекти (Часопис "Діло". — Львів — 1911р. — 11 січня. — Число 7).
Адвокат ЛьонгинЦегельський, член УНДП, з приводу реформи церковного календаря: "Правительство поза нашими плечима знюхалося з Хомишиним. Се є "пощочина" (3 Протоколу засідань Загальної Української Ради у Відні, 1916 р.).
Лев Левицький з приводу реформи церковного календаря: "Крок Хомишина є чортова робота, продиктована ворогами" (3 Протоколу засідань Загальної Української Ради у Відні, 1916 р.).
Заступник президента ЗУНР соціал-демократ Семен Штик: "кілька разів накидався з лайкою на Григорія Хомишина" на засіданнях УНРади, що врешті-решт змусило останнього відійти від активної участі в роботі парламентського органу ЗУНР" (І. Нагаєвський. Історія української держави XX ст.. — К.: Український письменник, 1993, с. 381).
Свящгники-орієнталісти(зокрема Г. Костельник) з приводу целібатних проектів Григорія Хомишина: "середньовічний релігійний фанатик" ("Вь защиту женатого духовенства". — Львов. — 1925 г. — С.5).
Олександр Барвінський, очільник Християнсько-суспільної партії: "Целібатна реформа є помостом до зпольщення нашого народу" (Відповідь "безіменному" "львівському" дописцеви часописи "Америка"/Нива. — 1916 р. — Число 9, вересень).
Націонал-демократи: "Інспіраторами целібатної реформи є люди чужі нашій традиції і психіці, відірвані від народного пня, а тим самим є вони чужинцями або знаряддям чужинців" (Часопис "Діло". —Львів. — 1925 р. -17 березня. – Число 59).
З архіву колишнього КДБ: "Будучи ворожо налаштованим проти СРСР, Хомишин з 1930 року вступив на шлях активної антирадянської діяльності, організувавши клерикально-націоналістичну організацію, що мала назву "Українська Народна Обнова", і її орган "Нова Зоря" розвернули активну антирадянську і наклепницьку агітацію, закликали український народ лояльно відноситись до польських властей" (Кримінальна справа Хомишина Григорія Лукича. — Архів СБУ в Івано-Франківській області).
".будучи агентом Ватикану, здійснював активні спроби віддалити український народ від російського " (Там же).
".займав "капітулянтську" позицію в "польський" період діяльності, активно допомагав польським реакційним профашистським властям в ополяченні українського населення Західної України, був організатором партії "Українська Народна Обнова" і Товариства "Скала", через які вів антирадянську агітацію" (Там же).
"В період окупації Станіславівської області, Хомишин, як і більшість підзвітних йому уніатських священиків, зустріли німецьких захватчиків, як "визволителів", підтримували їх політику, закликали населення надаватидопомогу окупантам. Порядзтим, Хомишин закликав населення до активної підтримки створеної українськими націоналістами "Самостійної українськоїдержави" (Там же).
".агітував священиків йти в ОУН і банди УПА для активної боротьби проти Радянських властей" (Там же).
Висловлювання Владики Григорія Хомишина про наболіле:
З листа до О. Барвінського, тільника Християнської суспільної партії (1911 p.): "Всіма силами пру до організації суспільно-християнської... на основах Христових двигнути народ руський... Хотя й сиплять великі погрози терору будь-то явними способами, будь-то укритими, однак при Божій помочі не трачу відваги. Найвищий вже час станути против отчай-душних проводирів, котрі нарід наш в пропасть тягнут".
Про діяльність Руської Народної партії: "Москвофільська партія не вийшла з осередка душі народа, але штучно зістала, витворена платними агентами росийскими а підтримувана противниками добра нашого народу" (Посланіє пастирське Григорія Хомишина Єпископа Станиславівського до Духовенства і вірних своєї єпархії о Допустах Божих в часі війни. — Ст., 1915).
З приводу ухвалення уряду ЗУНР закону про земельну реформу (14 квітня 1919 р.), який голосив: "Вивласнюються всі двірські обшари, всі добра монастирські, єпіскопські, еракціональні...". Владика у відповідь: "...Чи на се та Церков поділяла гірку судьбу народу, щоби тепер бути копненою і позбавленою прав горожанських?... Чи на се сі священники народом за весь час опікувались, коли не було єще ніяких иньших опікунів, чи на се вони в борбі за добро народне виражувались на ріжні пониженя і зневаги?...чинасе, питаюсь, щоби тепер бути викиненими і зневаженими і то від своїх і в хвили, коли зачала свитати свобода?!... Єще не нажилисьмо ся свободи, єще ся свобода не є зовсім обезпечена, а вже єї зачинаємо надуживати і то якраз проти тих, котрі завсігди поділяли долю і недолю свого народа". А потім священнослужитель резюмував: "Рівно ж рішучо протестую проти сего недорічного клича, що священники доси служили Римові, а відтепер мають служити державі українській. Ні!...втімзначінюми (священики) служили, служимо і будем служити Римови, а через Рим і народови. Ніяка сила не сьміє нас відірвати від Церкви католицької" (Посланіє пастирське Григорія Хомишина Єпископа Станиславівського до Духовенства і вірних єпархії Станиславівської в переломову добу історії українського народу з нагоди торжества Йорданського. — Станиславів, 1919, с. 11,12,14).
Відповідь Владики воєводі Юристовському на його запит з приводу підписання разом з іншими ієрархами ГКЦ звернення "до всього культурного світу», в якому рішуче засуджувалася винищувальна політика польських властей (5 лютого 1923 р.): "Вище згаданій проголошеній відозві я позволив собі підписатися, тому що не міг не позволити" (Sprawy osobowe biskupów. Dzia³alnoœæpolityczna, nominacje, dotacje.-1919-1938).
Про необхідність целібату: "Тільки безженні священики спроможні дати народови духовне життя і тим самим вберегти українців від ворожих течій і впливів. Ті, що не приймають целібату, впадають в залежність від світської влади, тому не здатні до повноцінної душпастирської праці" (Справи целібату: Статті Преосвященного Григорія Хомишина і професора Ренануса. — Львів: бібліотека Української Католицької Організації, 1935).
Про більшовизм:". Малюють у нас большевизм як успішний чинник в українізації, але не розписуються о тім, що большевизм допроваджує нарід на Україні до стану звичайної худоби, що большевики убивають в душах людських всяке почуттє, чесноти і релігії, що доми Божі обграбували і многі з них обернули на театри, танці, забави розпустні." (Пастирський лист Григорія Хомишина до клира і вірних Станиславівської єпархії про грозячі небезпеки. — Станиславів, 1925, с. 12).
Про поляків: "...Є всякі познаки, які вказують, що шовіністичні чинники польської суспільносте прямують до того, щоб нас, українців, по-можности знищити!.. .Українці в польській державі трактовані майже як горожани другої кляси,...не виконано супроти нас не тільки міжнародних зобов'язань щодо автономії, але навіть ухвал польського сойму, наприклад, щодо так званої воєвідської автономії, котра, як тепер існуюча, є радше пародією" (Пастирський лист Григорія Хомишина до Всечесного клира і вірних Станиславівської єпархії про політичне положення українського народу в польській державі. — Львів, 1931, c. 13).
"Ми не зайди, ми від віків тут зросли, маємо право користуватися всіма добрами землі, на якій живемо..., ми маємо природне право життя і не можна від нас вимагати, щоб ми цілували ту руку, котра нас б’є" (там же, с. 18).
"Між українцями і поляками є історична племенна ненависть і бездонна пропасть, українці більше тягнуться до туркменів, аніж до поляків. Поляки, як нація чи як держава вважають українців як нарід другорядний, за плем'я неспосібне до культурного розвою, що надаються до панськихльокеїв, звірських форналів (наглядачів худоби), розбишак, гайдамак, польський жебрак під костелом уважає себе за аристократа супроти українця" ("Українська проблема". Написав для духовної і світської інтелігенції українського народу Григорій Хомишин Станиславівський єпископ. — Станиславів, 1932, с. 161).
Про необхідність налагодження польсько-українських взаємин: "Сусідні держави хочуть використати невдоволення меншин сусідньоїдержави... Отже, розходиться про те, щоби дана держава заспокоїла слушні домагання меншини і тоді відбере сусіднім ворогам їх шкідливі атути (козирі. — Л.Г.: До речі, історик Олег Єгрешій у своєму дослідженні про єпископа Григорія Хомишина тлумачить це польське слово, як "апетити", що в корені неправильно)" (Інтерв'ю для часопису "Gazetaporanna". — 1933 р. — 16 квітня).
"Обидві сторони мусять для здійснення визначеної ціли змінити і багато поглядів, програми піддати ревізії. Обидві сторони багато завинили. Але є ще досить часу, щоб зачати нове життя" (Інтерв'ю для часопису "Нова Зоря". — Львів — Станиславів. — 1933 р. — 9 лютого. – Число 9).
"...Наша лояльність має до того стреміти, щоб польська держава була сильна і забезпечена, а заразом справедлива..., коли держава сильна, тоді кождий нарід почувається в ній добре, має всі дані до свого життєвого розвою і приспособиться до своєї власної держави, коли політичні обставини на се дозволять. Уявім собі, що одного дня зненавиджені українцями поляки від нас забираються і нас самих лишають... за кілька годин приходять з-за Збруча хмари большевиків, які замкнуть наші церкви і обернуть на доми забави або розпусти, духовенство і інтелігенцію почасти вистріляють, почасти вишлють на Соловецькі острови, а сам нарід згноблять... А що торкається селянства, то большевики завели б державну панщину і відібрали б землю у селян, котрі мусіли б обробляти колисьсвою землю, якнаймитидля держави" (Пастирський лист Григорія Хомишина до Всечесного клира і вірних Станиславівської єпархії про політичне положення українського народу в польській державі. — Львів, –1931, - С. 28).
Про ставлення до ОУН:". всякий вчинок, хотя й би як повний жертви навіть з відцаности свого життя для свого народу, коли він противний Божим правам, є завсігди злочином, є гріхом, а народови не принесе добра, а навпаки шкоду... Коли ввійде в звичай, що злочин сповнений в їм я народу чи для народу і для своєї держави добрий і дозволений, тоді зітреться розуміння і почуття правдивої чесноти і правдивої моральности, тоді в такім народі чи державі будуть сповнятися злочини і проти своїх... і тоді злочини будуть уходити за геройство, бо вони будуть сповнятися в ім'я України і для України" (Пастирський лист Григорія Хомишина про грозу духової руїни. — Станиславів, 1933, с. 35,36).
Про патріотизм: ".будувати державність потрібно не демагогією, бунтом проти дармоїдів, маніфестаціями, засіданнями, кличами, а солідною працею, сильною моральністю, опертою на Божих і церковних законах" (В. Перевезій. УГКЦ в політичній структурі східногалицького суспільства в 20-30-их рр. XX ст. Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. №1. —1999, с. 73-81).
Про еміграцію:".. .Не штука грати ролю великих патріотів, сипати могили, виголошувати високопарні патріотичні промови, а при грозячій небезпеці утікати, немов заяці з капусти. Тому під строгою відповідальністю забороняю втікати за границю дієцезії в разі інвазії большевиків" (Листи митрополиту Андрею Шептицькому від Станиславівського єпископа Хомишина, 1941 -1944. — Лист від 26 січня 1944 року).
Про Україну: "Ми мріємо про Україну, нею зайняті наші гадки, наші бажання і стремління. Все те є гарне, однак перше дбаймо про небесну Україну, т. є. про Божу державу, про Боже царство. Се приказ Христа Спасителя, щоб перше шукати Божого Царства, а все інше нам додасться. Се Божі слова, котрі мають свою незломну силу...
Шукаймо Божого царствав нас самих, стараймося те Боже царство і його засади, і права поширювати і примінювативжиттінашого народу. Тоді, будьмо переконані, що Христос не забуде про нашу земну державу...
Сиплемо пропам'ятні могили, ставимо на них хрести. Уважаймо однак, щоб вони не були для нашої хвали, але для прославлення Ісуса Христа, бо інакше ми готові насипати могилу для цілого народу. Нехай ті хрести нам пригадують, що наш нарід має понести гідно свій хрест, що має понести жертву для Ісуса Христа, бо тільки в святій жертві, тільки в хресті — воскресіння" (Проповідь у Катедральному Храмі Воскресіння Господа Нашого Ісуса Христа в Станиславові в день Свята Царя-Христа 24 жовтня 1941 р. Б.).
