І від болю важкою сльозою
По променю золотому
Я душею злечу голубою
До Бога. До сонця. Додому..
о. Ярослав Лесів
..Тихо, з неймовірною легкістю вона піднімається вгору. Вже навіки залишилися позаду земні клопоти і турботи. Зараз тільки одне тривожить: що її чекає? Навкруги панує темрява. І лише десь далеко-далеко видніється промінчик сонця. Чим далі, тим стає все важче, тривожніше, але вона не зупиняється. Ще кілька зусиль — і пітьма залишається позаду. Вона прямує до світла. І от довгоочікувана вершина. А що ж там? Чи виправдається її віра і сподівання?.. О, так! Надії збулися. Душу наповнила невимовна радість від побаченого. Перед нею постала картина, яку ніколи не зможе описати жоден поет і намалювати жоден художник. Що жто було?.. Це був рай. Око людське не бачило, і вухо людське не чуло тієї гармонії і краси, яка там царювала. І от Агнець Божий наблизився до неї і промовив: "Душе праведна, ти була вірна мені все життя: я був голодний, і ти мене нагодувала, я був спраглий, і ти мене напоїла, я був нагий, і ти мене зодягнула, я був подорожнім, і ти мене в дім прийняла, я був недужий, і ти мене відвідала, я був невільником, і ти мене викупила, я був померлим, і ти мене похоронила..Ти зреклася себе, взяла свій хрест і пішла за мною. Ти заслужила Царство Боже. Відтепер і навіки ти будеш зі мною!.."
..."Дитино, пробудися, вже ранок! Час вставати". О, який чудовий сон мені наснився! Як би хотілося, щоб у кінці моєї життєвої мандрівки відбулося те ж саме. Мені так добре. Напевно, відтепер я робитиму все, щоб так справді сталося. Та то лише мить. А що далі? День за днем, тиждень за тижнем, рік за роком спливають години земної мандрівки. "Час проминає, вічність наступає ". А я у своїх щоденних турботах все більше віддаляюся від Бога. Зранку потрібно скоро вставати, молитва переплітається з думками про вдале спланування нового дня. Дорогою до місця навчання завжди зустрічаються люди, з якими можна "вбити час", ведучи пусті та зайві розмови. А там вже й університет, моя група, чергові намагання привернути до себе увагу. І знову пусті розмови. Розпочинається пара, і виявляється, що на сьогодні я абсолютно не готова. Що ж робити, хто допоможе? Тут пригадується Христос. Боже, поможи мені! Так, милосердний Господь помагає. А в іншому випадку починаються нарікання, докори, зневіра ..Нічого, якось буде. В мене є друзі, маю авторитет, нащо мені перейматися.
День проминає, зворотня дорога додому виглядає аналогічно. От я вже вдома, треба вчитись, та де там. Телефонують друзі — треба і їх потішити своєю присутністю. Незабаром вечір. Хочеться спати. І знову поверхова розсіяна молитва — швидше до ліжка спати, а завтра буде новий день, тоді і помолюся. І так щодня...
А як же та мрія про рай? Ні, зараз не маю часу. Потрібно здобувати освіту, шукати вигідну компанію, радіти життю. Молодосте, якати прекрасна! Дискотеки, гулянки, забави — так, це я люблю. Що мені церква, молитва, піст? От буду стара, немічна — тоді буду молитися і постити, а зараз це не для мене...
Але одного безтурботного дня стався непередбачуваний випадок, який дав мені глибоку науку. Напевне, на все життя. Я їхала на навчання. Оскільки маршрутка була переповнена, мені довелося стояти при вході, спершись на двері. Нічим не переймаючись, я спокійно собі їхала до пункту мого призначення. В якусь мить мені пригадалися слова семінариста-катехита, який часто наголошував на тому, щоб завжди раціонально використовувати час на славу Божу, і що молитися потрібно завжди і всюди. Отож я почала молитися коротенькі молитви-зітхання (стрілисті акти), які знала напам'ять. Раптом мене стала непокоїти думка, що мені слід відійти від дверей (на які я сперлася і при цьому ні за що зовсім не трималася) і чимскоріше піднятися до салону маршрутки. Ця думка, чи радше якийсь внутрішній голос, не давав мені спокою. Я мусила докласти чималих зусиль, щоб піднятися. І власне в цю мить, коли, знайшовши якусь точку опори, заледве трохи відсунулася від дверей — вони відчиняються, а маршрутка мчить на великій швидкості ... Я заніміла від жаху. Страшно навіть подумати що було б, якби я не відійшла від тих дверей. Донині твердо переконана, що за врятоване життя маю завдячувати молитві, бо якби не ласка Божа, то мене вже б відвідували на цвинтарі.
Повертаючись до цієї ситуації, можна сказати, що за одну мить — ціле моє життя промайнуло у мене перед очима: безтурботність, гулянки, веселощі, забави. .А тут і смерть стукає у двері: "Ходи, дитино, твій час вийшов". Як? Боже, чому ти мене так скоро кличеш? Та ж я ще не встигла заслужити собі рай! Але смерть не вибирає, не щадить, а приходить тихо, неочікувано і забирає з собою...
Куди б того дня пішла моя душа? Страшно навіть подумати. Але як бути, коли ж то знайти час на Бога? Треба терпіти, постити, умертвлюватися, багато молитись. А що скажуть друзі? Чине будуть вони з мене насміхатися? Вони напевно будуть вважати мене за дивачку чи ненормальну. Потрібно вибрати одне з двох. Що я оберу?
Як важко, надзвичайно важко у теперішньому модерному світі зректися себе і йти за Христом. Але я це зроблю, чого б це мені не коштувало. Буду виглядати дивною, не такою, як всі. Як до мене поставляться близькі, друзі, як сприймають? Не знаю, але я все одно піду за Христом. "Ви будете мене бити, а я буду вас любити..".. Ой, напевно, треба буде багато терпіти. Чи я зможу, а може, не варто? Ні, зможу! Коли мені буде важко, я не буду нарікати, а здамся на волю Божу. Саме такою буде моя дорога до неба. І в найважчу мить пригадаю собі слова блаженного Йосифа Калясанціо: "Не віднайде Ісусатой, хто не терпітиме для Нього". Адже саме терпеливість є тим середником, який веде нас до неба. Відтепер я буду жити не для себе, а для Тебе, Христе. Господи, дай, щоб мої постанови не були лише пустими, кинутими на вітер словами. Боже, поможи мені витривати в доброму до кінця, не дай впасти в зневіру.
З Тобою хочу падати в знемозі,
Убогим бути, старцем при дорозі,
Об людську злобу серце обдирати,
І так, як Ти, навчитися прощати...
Ковтатиму солоні краплі поту,
Як волочити будуть на Голгофту,
Дивитимуся просто в очі смерті —
З Тобою жити і з Тобою вмерти.
о. Олег Кривобочко
