28 жовтня минає 40 днів, як Господь Бог, Податель життя, покликав до вічності священика о. Івана Дуду. Вірні друзі за життя і після смерті линуть спогадами про о. Івана у cпільне минуле. Господи! Подай Твоєму вірному слузі життя вічне у Своєму Царстві!
Отець Іван Дуда народився в містечку Новий Розділ, що на Львівщині, у глибоко віруючій родині. Був наймолодшою, третьою дитиною, тому й отримував найбільше ласки і любові від рідні.
Мати о. Івана пережила заслання в Сибір, і це відбилося на її здоров'ї. Вона отримала групу інвалідності, а до того ж лікарі заборонили їй вагітніти і народжувати. Проте страшний діагноз її не злякав. Коли вона ходила в блаженному стані, то посвятила своє ще ненароджене дитя Богові, назвавши його Іваном.
Зростав майбутній священик у вельми побожній родині, котра шанувала і дотримувалася релігійних і народних традицій. Малий хлопчина так перейнявся любов'ю до Традиції, що вона не зникла до кінця його життя. Змалку він ходив до церкви, прислуговував біля священика, хоч радянська влада забороняла ходити до церкви, молитися. Хоча дорога до церкви не близька — церква була в сусідньому селі Березині, а його домівка у протилежному кінці містечка — проте відчуття, що він потрібний Богові і церкві ніколи не полишали його серця, і він охоче ходив до святині.
На Різдвяні свята в родині завжди лунала коляда. Іван змалку не боявся наказів вчителів і директора школи, котрі забороняли колядувати. Він ходив з колядою, і за це часто був караний. Проте кара лише зміцнювала його характер, він мужнів, ставав стійкішим, він знав, що святе завжди переможе згідно з приповідкою: тіло — кволе, але дух — сильний. Святою справою для о. Івана на все життя стане несення правди і слова Божого в народ, збереження Традиції Церкви та українського народу, його звичаїв і мови.
Закінчивши на "відмінно" Новороздільську школу, вступив до Самбірського медучилища. Отримавши професію і червоний диплом, майбутній священик повернувся в рідне містечко, де працював у лікарні анестезіологом та допомагав у реанімаційному відділенні, коли треба було рятувати людські життя. З яким болем у серці та зі сльозами на очах він повертався з роботи додому, коли не вдавалося врятувати людину... Це боліло у серці й на душі. Напевно, тому він вирішив підвищити свій рівень медичних знань, щоб мати змогу більше прислужитися людям. Тож вступив до Львівського університету ім. І. Франка на заочне відділення біологічного факультету на кафедрі генетики.
Коли в СРСР повіяв вітер перемін і заговорили про перебудову, Іван Дуда зрадів душею, бо зрозумів, що тепер зможе якимось чином прислужитися Україні і рідному народу. У ті часи в Новому Роздолі на стадіонах збиралися сотні, а потім тисячі людей, щоб послухати молодь, вірила у світле незалежне майбутнє України, прагнула відкрити простим людям очі на тогочасний стан українців. Іван Дуда був добрим оратором, тому його слухали уважно, затамувавши подих. Люди підтримали його і висунули кандидатом у народні депутати І демократичного скликання Львівської обласної ради. Згодом, ставши членом Української Християнсько-Демократичної Фракції (УХДФ), Іван Дуда відстоював права молоді, боровся за те, щоб бачити Українську державу вільною і демократичною. На жаль, за ці роки він переконався, що молодих діяльних депутатів мало хто хотів слухати, їм закривали рота, виключали мікрофони... Це ранило душу. Більшість старших товаришів, котрі вже мали досвід депутатства (наприклад, В.Чорновіл та інші), відсували молодь на задній план.
Це була друга половина 1980-их років. В той час у Львові Іван Дуда знайомиться з підпільними греко-католицькими священиками (о, Михайлом Гаврилівим, о. Миколою Куцем, о. Григорієм Будзинським, о. Михайлом Волошиним), котрі справили на нього сильне враження. Він взявся їм допомагати, сприяв проведенню богослужінь для вірних підпільної УГКЦ. Це пробудило в його душі потяг до священичого служіння. У1990 році він закінчив підпільну греко-католицьку семінарію, а 30 грудня цього ж року в числі перших отримав свячення з рук Владики Юліана Вороновського.
Отця Івана призначили на парафію Пресвятої Тройці в м. Дрогобичі. Він також обслуговував храм Вознесіння Господнього в с. Верхні Гаї, де перетворив колишній занедбаний костел на чудову церкву. У Верхніх Гаях стояла старенька дерев'яна церква, яка завдяки старанням о. Івана також отримала друге життя. Жителі цього села відгукуються про о. Івана як про ревного і доброго пастиря, котрий завзято навчав дітей і шкільну молодь катехизи, говорив про важливість церковної Традиції католицької віри, рідної мови.
У 1993 році о. Івана направили в м. Дрогобич для духовної праці на парафії Преображення Господнього, де було багато роботи для молодого енергійного священика, котрий зразу ж взявся відбудовувати церкву. За радянської влади у церкві Преображення Господнього містилася школа № 10, тому о. Іван розпочав роботу над проектом нового храму, котрий мав постати на цьому освяченому понад три століття тому місці. Коли проект був готовий він, яко парох, з великим натхненням взявся до будівельної і священичої праці.
Це були фізично і духовно важкі роки. Отець Іван Дуда долав різного роду перешкоди, але не зупинявся на півдорозі, працюючи на славу Божу і для спасіння людських душ: Його стараннями Дрогобицька міська рада передала у безоплатне користування приміщення колишньої школи № 10 по вул. Стрийській та земельну ділянку площею 3000 кв. м. для потреби парафії Преображення Господнього. Отець всі сили і всю енергію віддавав будівництву храму, забуваючи про власне здоров'я і матеріальні блага. Часто повторював: "Не можна служити Богові й мамоні одночасно". Він не збудував собі хати, не назбирав земних скарбів, він казав: "Мої скарби — на Небі".
Бачивши багато несправедливості в державному й церковному житті, не міг мовчати. У своїх проповідях він докоряв владоможцям за неправдомовність та несправедливість. Його слова багатьом не подобалися... Він переживав духовні муки від того, що не міг жити: серед лицемірів, брехунів і несправедливих. Боровся так, наче був одним у полі воїном. Розчарувався не лише у державній, але й у церковній владі, котра стала відображенням дійсності, а не "джерелом чистої води".
Багато чого о. Іван встиг здійснити, але й багато чого залишив недовершеним. Проте все, що він зробив для людей, є неоціненним.
Вірні парафіяни, друзі і родина завжди будуть пам'ятати отця Івана Дуду як вірного сина Католицької Церкви і України, як борця за справедливість і правду, як люблячого батька і чоловіка.
† Вічная йому пам 'ять.
