ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Про відпусти*
ГЛАВА 1
Про відпусти взагалі
У цій частині слід було б, власне, подати лише практики набоженства до Серця Христового, до яких прив’язані відпусти, як це вміщено в наступній главі. Однак я вважав за необхідне подати в першу чергу головні поняття і вказівки про відпусти взагалі з тієї причини, що в часі богословських студій цей предмет трактується досить побіжно і замало уваги звертається на практичний бік, через що у нас відсутнє розуміння і належна оцінка цієї справи.
§ 1.
Значення і суть відпустів
Ця праця не є науковим трактатом про відпусти, в ній лишень подано головні поняття і вказівки, потрібні для зрозуміння суті і значення відпустів, а також необхідні умови для осягнення відпустів.
1) Відпуст – це поза Св. Тайною Покаяння уділене від Церкви відпущення дочасних кар, які ми по відпущенні провини тяжких гріхів і вічної кари мали б іще відпокутувати або тут, на землі, за життя, або по смерті в чистилищі.
Згідно з наукою Католицької Церкви, у Св. Тайні Покаяння з відпущенням провини тяжких гріхів відпускається і кара вічна, але не завжди відпускається дочасна кара, яку потрібно спокутувати в цьому житті або в чистилищі. Часом відпускається і дочасна кара разом із прощенням тяжких гріхів, наприклад, коли дорослий після належного приготування прийме Св. Тайну Хрещення або якщо хтось у Св. Тайні Покаяння, а в разі необхідності і поза Св. Тайною Покаяння (однак із бажанням відправити цю Св. Тайну) має досконалий жаль, поєднаний із сильною любов’ю. Однак це є надзвичайні випадки, бо звичайно по відпущенні тяжких гріхів і вічної кари залишається ще до спокутування дочасна кара.
Так само слід зазначити, що і по відпущенні повсякденних, малих гріхів чи то в Св. Тайні Покаяння, чи поза цією Тайною (через збудження жалю, побожне вислухання Св. Літургії, через освячення (sacramentalia) та інші побожні і богоугодні вчинки), не завжди відпускаються кари дочасні, призначені за ці повсякденні провини.
Для того, аби уникнути кари в чистилищі або щоби вже тут за життя не зазнати дочасної кари, існує два способи, а саме: перше – це виконання добрих надолужувальних діл, а друге – осягнення відпустів. Ці два способи не є взаємовиключні, вони один одного доповнюють і спомагають.
Добрі надолужувальні діла, якими ми можемо згладити дочасні кари, згідно з рішенням Тридентійського Собору (сесія ХIV, с. 8, 9), є такі: взяті нами добровільні покаянні діла, покути, накладені нам священиком у Св. Тайні Покаяння, різні допусти, зіслані на нас від Божого Провидіння (недуги, нещастя, переслідування тощо), якщо ми їх терпеливо і покірно переносимо. Св. Тома з Аквіну добровільні надолужувальні діла зводить до троякого виду вчинків. А саме: молитва, піст і милостиня.
Другий спосіб до відпущення дочасних кар – це відпусти, уділені Цервою зі спільного скарбу заслуг Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії і святих. Ці відпусти вірні можуть отримати або ще за життя для себе самих, або можуть ці відпусти бути зараховані для їх душ по смерті в чистилищі, щоб таким чином скоротити їхні дочасні кари в чистилищі.
2) Відпуст ніколи не є відпущенням самих гріхів. Через відпуст ніколи не відпускаються ані тяжкі гріхи, ані навіть гріхи повсякденні, а тим більше майбутні гріхи. Відпускаються лише дочасні кари вже після осягнення відпущення гріхів. Для того, аби доступити відпусту, потрібно бути передусім у стані освячуючої ласки, тобто треба бути вільним від тяжкого гріха. Той же, хто обтяжений перед Богом тяжким гріхом і вічною карою, у жодному разі не може отримати відпущення дочасної кари. Що більше, навіть дочасні кари за повсякденні гріхи можуть бути лишень тоді через відпуст відпущені, якщо самі гріхи повсякденні були згладжені чи то у Св. Тайні Покаяння, чи то поза цією Св. Тайною. Через те навіть неповні відпусти, для отримання яких не вимагається як умова сповідь, уділяються лише тим, котрі щонайменше мають сокрушене серце, тобто котрі бодай через скруху серця знищать спочатку гріхи. Якщо часом Церква при наданні відпустів уживає вислову “відпущення гріхів”, то тут під словом “гріх” слід розуміти кару за гріх, бо саме в такому значенні навіть у Святому Письмі цей вислів вжито. Крім того, вислови “відпуст провини і гріха” беруться часом у збірному значенні, тобто разом зі Св. Тайною Покаяння, в якій відпускаються тяжкі гріхи і вічна кара, а відтак слідує відпуст дочасних кар. Так само під цими висловами береться часом ширша влада сповідника у Св. Тайні Покаяння, наприклад у часі ювілейного відпусту. Врешті, це видно також з усіх дотичних документів, у яких для отримання повного відпусту вимагається з жалем відправленої Св. Сповіді, бо лише через неї нищаться тяжкі гріхи і вічна кара.
3) Відпуст не є лише відпущенням тих церковних покут, які в давнину, згідно з суворими канонами Церкви, накладалися на каянників, але є разом з тим справжнім відпущенням дочасних кар, які ми мали б відпокутувати тут, на землі, або після смерті в чистилищі. Тому через уділення відпусту відпускаються не тільки давні канонічні покути, але також і дочасні кари. Папа Пій VI у своїй догматичній Буллі “Auctorem fidei” від 28/8 1794 виразно засудив те визначення синоду в Пістої, яким було висловлено, що відпуст, окрім відпущення канонічних кар, не має сили відпускати дочасні кари.
Справді, відпущення лише канонічних покут мало принесло б нам користі, якби одночасно не відпускалися дочасні кари. У такому разі ми повинні були б або довше терпіти в чистилищі, або самі мусили б брати на себе суворіші діла покаяння тут, за життя на землі. Тоді відпусти не були б такими “дуже корисними”, як про це говорить Тридентійський Собор. Що більше, після св. Томи з Аквіну (IV. Sent. D. XX. Q. 1. a. 3. sol. 1), Церква через уділення відпусту тільки від тих канонічних покут радше нам шкодила б, ніж допомагала, бо прирікала б нас на далеко тяжчі кари в чистилищі. Адже корисніше радше тут, за життя, відбути хоча б і суворі канонічні покути, а зате або нічого не терпіти в чистилищі, або легше і в меншій мірі, ніж бути звільненим від цих канонічних покут за життя на землі, а зате тяжче і довше терпіти в чистилищі.
Крім цього, Церква надає відпуст також на користь душ у чистилищі, адже, відома річ, що душі усопших у чистилищі не є зв’язані канонічними покутами.
І нарешті, якби йшлося лише про звільнення канонічних покут, то чому вороги так сильно нападали б на Церкву і чому б Церква, у свою чергу, так сильно захищала б цю науку про відпусти? Адже кожному зрозуміло, що коли б у науці про відпусти йшлося лише про звільнення від канонічних покут, то Церква, як їх наклала і встановила, так і може від них звільнити. Тож у науці про відпусти не йдеться лише про звільнення від канонічних кар, але й про відпущення кар дочасних.
4) Відпуст не є відпущенням обов’язку, який випливає з гріха, як наприклад: ближньому заподіяну шкоду і кривду направити, чуже добро повернути, певне завдане згіршення направити тощо. Так само відпуст не є відпущенням кар, що мають на меті поправу нашого життя, ані звільненням від обов’язку провадити покаянне життя. Відомо, що Церква, надаючи відпусти, неустанно заохочує вірних до ревності покаянних діл, до очищення серця, до поправи життя і до виконання різних добрих вчинків.
Так само через надання відпусту не згладжуються природні наслідки гріха: хвороби, сором, убогість тощо, ані також природні немочі, пристрасті і злі нахили. Ці всі прикрості можуть бути нагодою до вправляння у терпеливості, до виконування чеснот, до відірвання серця від сотворінь та світу. Тому і Церква при наданні відпустів має на увазі відпущення дочасних кар настільки, наскільки вони є надолужувальні за поповнені гріхи; ніколи Вона не хотіла і не хоче відпускати ті кари, що є необхідні для поборювання злих нахилів і взагалі до поправи життя.
5) Відпусти мають свою основу в науці про духовний скарб, котрий складається з найщедріших і безконечних задоситьучинних заслуг Ісуса Христа, а також задоситьучинних заслуг Пречистої Діви Марії і святих. У свою чергу, ця наука про духовний скарб спирається на іншу науку, а саме – на науку про “спільність святих” (communio sanctorum) і про заступництво задоситьучинення.
Під спільністю святих розуміються вірні, які складають одну Церкву, одне Містичне Тіло, головою якого є Христос, членами ж – самі вірні, а живою душею є Святий Дух через Свою Благодать. Ці члени спільності святих, котрі вже осягнули ціль життя і тішаться огляданням Бога в небі, складають Церкву торжествуючу, тріумфуючу; ті, котрі ще в чистилищі спокутують дочасні кари, складають Церкву страждаючу, терплячу; ті ж, котрі на землі йдуть до Небесної Вітчизни і борються серед різних спокус і перепон, складають Церкву воюючу. Однак ці три Церкви, котрі відрізняються між собою тільки становищем, насправді складають одну Церкву, одне Містичне Тіло, котре має за голову Христа Спасителя, а життя своє бере від Святого Духа.
Коли говоримо лише про членів Церкви воюючої тут, на землі, то вони, окрім злуки зі святими в небі і з душами в чистилищі, також і між собою злучені найтіснішими узами, яких не може ослабити чи розірвати ані віддаленість місця, ані різниця мов, націй чи звичаїв. Передусім, важливою є спільна участь цих членів у всіх духовних добрах всієї Церкви, як-от: Свята Літургія, молитва і т. д. Відтак вони мають участь у певному значенні також і в добрих ділах праведників, котрі, як і інші, є членами тієї самої Церкви. Бо подібно як у тілі людськім один член діє на користь усього тіла, а тим самим і інших членів тіла, так само і в духовному Тілі Церкви одні члени діють на користь усієї Церкви, а тим самим – на користь усіх членів цієї Церкви. Кожен, отже, вірний спричиняється своїми молитвами, своїми ділами любові і покаяння до добра усього Містичного Тіла, тобто Церкви і кожного окремого члена. Коли він молиться за себе, то молиться у певному значенні за всіх. З його сили і духовних зусиль користають усі інші слабші і потребуючі, котрі з ним злучені узами любові і освячуючої благодаті.
На цій спільності святих спирається так зване задоситьучинне заступництво. Бо на основі цього Божого плану ми можемо своїми добрими учинками виконувати задоситьучинення одні за одних і таким чином можемо взаємно одні одним зменшити або згладити дочасні кари, яких вимагає Божа справедливість.
Щодо вчинків, сповнених у стані освячуючої благодаті, то кожен такий вчинок має подвійну вартість, а саме: вартість заслуги і вартість надолуження. Кожен, отже, добрий вчинок праведних є вчинком заслуги, оскільки походить з любові до Бога і богоугодного надприродного мотиву, а задоситьучинний є настільки, наскільки він поєднаний з трудом. У звичайній мові задоситьучинне (надолужувальне) діло також називається заслугою, однак насправді не слід плутати заслуги з задоситьучиненням.
Кожне добре діло, оскільки воно є заслугою, не може бути ніколи відступлене для другого – воно належить тільки тому, хто його сповняє. Ділами заслуг ми осягаємо вічне життя, хвалу в небі і помноження цієї хвали. У свою чергу, добре діло, оскільки воно є задоситьучинне, спричиняється до злагодження кари або вини того, хто його сповняє, і тут кожен, якщо бажає, може свої добрі задоситьучинні діла відступити на користь інших. Однак таке застосування мусить бути прийняте і дозволене з боку Бога.
Це заступництво задоситьучинення (надолуження) Бог приймає, бо саме діло Відкуплення Христа-Спасителя є таким задоситьучиненням. Отже, якщо Бог прийняв задоситьучинення Христа як голови за члени, то Він також не відкидає задоситьучинення одних членів за інших, тим більше, що Сам Бог запровадив тісний зв’язок членів в одній спільноті під главенством Христа-Спасителя.
Що стосується духовного скарбу, відданого в розпорядження Церкви, то він складається, як сказано вище, із задоситьучинень Христа-Спасителя, Пречистої Діви Марії і святих. Христос-Спаситель Своєю Жертвою задоситьучинив Отцю Небесному за людські гріхи. Він, Сама Святість, не потребував для Себе нічого задоситьучинювати (надолужувати). Христос, з огляду на безконечне достоїнство Своєї Особи, одним зітханням, однією сльозою, однією краплею крові міг відкупити тисячі світів. Коли все ж Христос трудився все життя, терпів тяжкі муки і помер страшною смертю на хресті, то Його задоситьучинення є необмежене і понад всяку міру щедре. Саме ці безконечні задоситьучинення Христа-Спасителя є властивим корінним капіталом, котрий посідає Церква, і тому вони називаються церковним скарбом.
До цих заслуг Христа-Спасителя додаються також задоситьучинення Пречистої Діви Марії. Вона – Непорочна, вища від Херувимів і Серафимів, святіша понад всіх святих, не потребувала нічого для себе задоситьучинювати, і тому також Її задоситьучинення додаються до заслуг Христа-Спасителя.
Врешті, до цього скарбу належать також задоситьучинення мучеників, мучениць, дів і святих праведників, з яких велика кількість виконувала великі, навіть героїчні діла, котрі з певністю переважають міру задоситьучинення за їхні власні недоліки і немочі. Тому і їх надлишок належить до цього спільного церковного скарбу. Святі в небі, наші заступники й оборонці, не можуть вже за нас терпіти і задоситьучинювати і тому бажають і тішаться, якщо Церква дає нам з багатого скарбу їхніх жертв, які вони залишили нам як спадщину.
Слід тут все ж зазначити, що заслуги Христа, Пречистої Діви Марії і святих не в однаковій мірі складають церковний скарб. Святі, а навіть Пречиста Діва Марія, виконували вчинки заслуг і вчинки надолужень, проте лише і виключно силою заслуг Христа-Спасителя. Це все ж таки не означає, мовбито добрі вчинки Пречистої Діви Марії і святих не були вчинками заслуг і надолуження. Ні! Вони є вчинками заслуг і вчинками надолуження перед Богом, однак не самі по собі, а на основі і силою заслуг Ісуса Христа. Вони є нібито процентами, які наростають із капіталу безконечних заслуг Христа-Спасителя. Звідси також більша слава Самого Христа, оскільки Бог при відпущенні дочасних кар через відпусти приймає і бере до уваги не лише труди і терпіння, котрі переніс Сам Христос, але також і труди та терпіння, котрі Христос переніс у Своїх містичних членах, тобто в Пречистій Діві Марії і святих, котрі відповідно терпіли через Христа і в Христі. З цього чітко видно помилкове твердження, що додаванням задоситьучинень Пречистої Діви Марії і заслуг святих до заслуг Христових принижуються задоситьучинення Христа-Спасителя. Навпаки, через це підкреслюється ще більше значення і вага заслуг Христа-Спасителя.
6) Для отримання відпусту вимагається слушна і вагома причина. Це є загальна наука богословів, котру викладають також Папи. Церковний скарб не сміє і не може марнуватися. І так само, як будь-яку владу зв’язувати і розв’язувати Церква не може застосовувати за власним уподобанням, так і видавати зі скарбу, Їй повіреного, Вона не може без слушної і розумної причини. Церковні настоятелі, і навіть сам Папа, не є необмеженими панами і власниками, а лише правовими розпорядниками цього церковного скарбу, котрого належить уживати лише згідно з наміренням властивого власника і для тієї мети, для якої він (скарб) був нагромаджений.
Богослови в дискусії про важливість причини для надання відпусту подають, що такою причиною не може вважатися сам по собі якийсь побожний вчинок, котрий висувається як умова до отримання відпусту. Тут ідеться про дальшу і остаточну причину (causa finalis), яка має вирішальну вагу при наданні відпусту. Такою причиною може бути якесь загальне добро. Тут можна зі св. Томою з Аквіну сказати, що всяка причина, яка виходить на прославу Бога і добро Церкви, є достатньою для отримання відпустів (IV. Sent. Dist. X. X. а. 3, sol. 2). Вірні ж нехай будуть спокійні щодо важливості причини, якщо той чи інший Папа уділяє відпуст, хоч би вони самі не бачили і не розуміли цієї причини, бо судити про необхідність причини належить до найвищого і правового настоятеля Церкви, який уділяє відпуст.
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 5 (10), 2003
