Пригорнімось до Нього в довірі

Уже добряче сутеніло, коли Уляна поверталася вечірнім містом додому після завершення Дев’ятниці до Празького Дитятка Ісуса. Ці дев’ять днів безперервних набоженств у Традиційній Семінарії Непорочного Серця Матері Божої Фатімської промайнули для неї як один день – пролетіли на одному подихові: як потужний спалах зненацька розквітлого на порозі зими серця, як несподіваний злет розкриленої душі, що вже, здавалося, впадала в сплячку… До цього Уляна майже нічого не знала про чудотворну фігурку Дитятка Ісуса з Праги. Траплялося бачити її предивне зображення на образках, але читати про неї чи чути не доводилося ні разу. А тут така можливість, така радісна несподіванка: земляки-львів’яни, які перебувають на заробітках в Італії і шанують Святу Традицію, якраз напередодні Різдвяного посту організували мандрівку копії чудотворної фігурки Дитятка Ісуса з монастиря отців-кармелітів, що поблизу Мілана, – в Україну, і саме до Львова, і саме на Традиційні парафії…

Тисячі вірних потягнулися уклонитися Малому Пражанину, прагнучи духовної обнови. Священики Братства Святого Священномученика Йосафата голосили глибокі науки, розповідали про багату і захоплюючу історію фігурки, почитання якої налічує понад 900 літ, про численні чуда від Дитятка Ісуса – сприяння у воєнних перемогах, захист від ворогів, привернення миру в родинах, оздоровлення від тяжких і безнадійних недуг… День у день правилися біля фігурки Божественні Святі Літургії, лунали молебні, пісні, відмовлялися вервиці до Дитятка Ісуса-Царя у різних наміреннях.

Свою першу Дев’ятницю до Малого Пражанина Уляна жертвувала за Святу Традицію: за її укріплення і поширення в усьому світі, в кожному серці; за покликання до стану священичого і монашого в українському народі і в усій Католицькій Церкві, за опіку Дитятка Ісуса для Братства Святого Пія Х і Братства Святого Священномученика Йосафата, за витривання духовенства і вірних у правдивій Католицькій вірі. Ці прохання в усіх її приватних молитвах і кожнорічних набоженствах, під час усіх адорацій і прощ завжди були на першому місці.

Заквітчана живими квітами фігурка на плечах священиків, семінаристів і вірних, під пурпуровим балдахіном всезагальної любові помандрувала селами і містами Галичини до інших спраглих віри, любові і надії душ. На парафії Святих Верховних Апостолів Петра і Павла її очікували на сам Святий Вечір, на урочисту пастирку, і на тоді Уляна планувала ще одну Дев’ятницю в якомусь іншому наміренні – швидше всього за навернення грішників. Не знала ще, не відала, що доведеться розпочати її у наміренні за ласку здоров’я для себе, за ласку щасливої операції...

Напередодні світського Нового року зненацька виявила у себе під правим передпліччям якесь дивне тверде пухлинне утворення величиною з гороб’яче яйце. Стала думати-міркувати: що б це таке могло бути і звідки? І згадала, як трохи більше року тому, висідаючи з маршрутки, при виході зашпорталася і впала прямо грудьми на металеву огорожу, що відділяла тротуар від проїжджої частини дороги. Синці, як на диво, досить скоро зійшли, і вона геть забула про той випадок. І от тобі маєш…

Відомий професор-онколог, до якого Уляна за посередництвом близької товаришки звернулася для консультації, був категоричним: “Ви, гадаю, розумієте, що цього не можна так залишати?”. З гарантіями не поспішав, наголосивши, що нерідко навіть найретельніші аналізи не дають повної і точної картини захворювання. Так воно і виявилося: обстеження нічого не прояснили, а здається, все тільки більше ускладнили і заплутали. Чергам у поліклініці не було кінця: УЗД, мамографія, пункція… Скільки бідних людей тлумилося у коридорах онкоцентру! Стомлені, пригнічені невідомістю, металися вони від дверей до дверей, снуючи лабіринтами модерного лікарняного корпусу у пошуках потрібної вивіски. З острахом кожен думав: що мене там чекає? Уляна, затиснувши в жмені вервичку, також блукала разом з усіма. Відключила свідомість: намагалася думати не про результат, що чекає її за черговими дверима, а про Святі Таїнства найбільш стражденного у Всесвіті Життя. Професор націлював її на обширну операцію під загальною анестезією. Уляну насторожило зауваження палатного лікаря, який мав асистувати професорові під час операції: “Ой, у Вас такий варикоз… Якщо, не дай Бог, відірветься тромб, ми не зможемо Вас урятувати…” – “Нічого собі – так “обнадіювати” хворих!” – подумала Уляна. Просила все-таки про місцеву анестезію, несміливо просила (бо мала вже колись складну операцію і знала, що таке загальний наркоз..), але професор не піддався на її благання: “Перепрошую, пані, але тут буду вирішувати я. Ви ж мені довіряєте, чи не так?” – “Та довіряю…” – змушена була погодитися жінка. Хоч насправді знала: безоглядно довіряти можна лише Господові Богу… Операційна сестра дала довжелезний список ліків і речей, необхідних для операції, і свої суворі настанови. Залишилося чекати призначеного дня – 12 січня.

Чекала в молитві. Безперервна вервиця до Дитятка Ісуса-Царя. Улюблена Дев’ятниця для вшанування дорогоцінної Крові Ісуса. Не соромилася просити про молитву Традиційних сестер-монахинь, вірних Святої Традиції, прихильність яких відчувала, замовляла Служби Божі, просячи опіки Дитятка Ісуса і Матері Божої. Не полишала постійної вервиці до Матері Божої Люрдської і до Полум’я Любові Непорочного Серця Марії. Одне слово, не опускаючи своїх обов’язкових щоденних практик, багато молилася додатково. Після помазання освяченим єлеєм із лампадки Дитятка Ісуса кожного разу старалася виконати приписані молитви, а крім того просила Малого Пражанина: “Вибач, маленький Ісусе, що прошу тебе про земне, про потреби тіла. Звичайно, я прийму волю Божу, якою б вона не була, адже Творець мій єдиний знає, що найпотрібніше для спасіння моєї душі. Змиряюся, Господи, з усім, що на мене зішлеш, тільки зміцни мою віру і дай мені розуміння, що Твоя воля для мене найліпша, бо так, як Ти мене любиш, мене не любить ніхто”. Напередодні операції, звичайно, висповідалася, прийняла Святе Причастіє і попросила благословення в духовного наставника. Помолилася також до Ангелів-хоронителів професора і медперсоналу, щоб давали їм добрі думки.

О восьмій ранку 12 числа Уляна з товаришкою були вже в палаті. Професор далі був налаштований рішуче: загальний наркоз і обширна операція. Пішов, наголосивши: “Будьте напоготові”. Товаришка скоренько намастила Улянине чоло єлеєм від Дитятка Ісуса, і вони клякнули, щоб відмовити вервичку, яка й так постійно жила в мозку нещасної жінки: “О Божественне Дитятко Ісусе, спаси і помилуй нас!” У палату через якийсь час знову заглянув професор. Певне, прийшов кликати вже в операційну, але, побачивши, що хвора зайнята, делікатно зачинив двері. По закінченні вервички Уляна вийшла сама...

Далі все відбувалося, наче не з нею, а з кимось чужим… Жінка цілком заглибилася у молитву, мовби нічого більше в світі її не обходило. Уривки чужих слів чи то уривки чужого сну зрідка долітали до її свідомості. Але спочатку професор, увесь білий-білий, наче засніжений, схилився над нею і, обернувши голову до асистента, раптом запитав: “А може, ми й справді почнемо під місцевою анестезією? А там буде видно… До того ж пані так собі бажала…”. Уляна, якби була не прив’язана тоді до операційного столу, напевне була б зірвалася на рівні ноги. Чи ж це не диво?! Але це було всього лиш перше диво. Найголовніше чекало попереду.

Вирізану пухлину тут же дали на екстренний аналіз, і від його результату, який мав надійти за 20 хвилин, залежав дальший перебіг операції. Накривши пацієнтку простирадлом, професор з асистентом відійшли до вікна. До них в очікуванні приєдналися операційні сестри. Лунали сміх, жарти, злободенні анекдоти про газ, про Путіна, про кмітливих жінок мільярдерів, які успішно допомагають своїм чоловікам стати мільйонерами. Уляна безперестанно молилася: “Найсвятіше Серце Ісуса, вірю в Твою любов до мене! Найсвятіше Серце Ісуса, хай прийде царство Твоє! Найсвятіше Серце Ісуса, заховай мене в рани Свої на цей день, на ціле моє життя, на цілу мою вічність!”, “Душе Христова, освяти мене… ” , “Матінко Божа і Матінко наша, рятуй нас через Полум’я Любові Твого Непорочного Серця!”, “Святе Дитятко Ісусе, вислухай мене! Святе Дитятко Ісусе, поблагослови мене! Святе Дитятко Ісусе, прости мені!”. Перед її очима пропливали, мов на екрані, незабутні празники Святої Традиції, процесії і прощі, нічні адорації, традиційні священики і вірні… Вона знала, що в цей час у різних місцях відправляються Святі Літургії за її щасливу операцію і скоре повернення до здоров’я. Думала чомусь і про отця Тараса: як він там, у Донбасі?

Раз у раз до палати з сусіднього покою заглядала медична сестра і повідомляла: “Сказали подзвонять через 15 хвилин… через 10 хвилин… через 5 хвилин…”. Прив’язані руки терпли й хололи. Уляна злегка поворушила пальцями лівої руки і – о диво! – шнурки на запясті розв’язалися, вона піднесла руку, знайшла на шиї Святий Параман, піднесла його до уст і поцілувала. Ніхто нічого не помітив. Нарешті Уляна сказала собі і Богові: “Боже, нехай буде воля Твоя! Приймаю все з довір’ям і любов’ю!”. Майже одночасно з цими її словами прочинилися двері, і сестричка, що була весь час на телефоні, голосно звернулася до всіх: “Гранульома!” Уляна не знала: це стосується її чи когось іншого. Аж тут підійшов “засніжений” професор, нахилився над нею і сказав: “Маєте щастя, пані. Недаремно ви так ревно молилися з вашою товаришкою”.

… За добу Уляна вже була вдома. Температури не було, тож антибіотиків не довелося колоти. Закуплена торба з ліками їй не знадобилася. Довелося якийсь час поїздити на перев’язки – тільки і всього.

Одразу ж, щойно виписавшись із лікарні, розпочала в наміренні всіх, хто молився за неї у цей тяжкий час, дев’ятницю: дев’ять днів підряд щодня по 9 “Радуйся, Царице, Мати Милосердія…”. Цю дев’ятницю дуже любила Свята Фаустина Ковальська. А трохи зміцнівши, Уляна поспішила до церкви, щоб замовити подячну Службу Божу Празькому Дитяткові Ісусу за отримані ласки.

Окрему Службу Божу і Святе Причастіє пожертвувала в наміренні всіх, хто спомагав її молитвою в часі випробування, і Господнє благословення для них.

Згодом через місяць несподівано їй запропонували постійну роботу за фахом – з невеликим, правда, окладом, а все ж… Уляна – пенсіонерка і самітня вдова, тож, мабуть, погодиться…

Час, проведений у лікарні у січні цього року під опікою Дитятка Ісуса вона вважає часом великої Божої ласки і не перестає просити: “Ісусе, кріпи мою віру!”

Катерина КЛАДКА