Спогади
Така велика, явна ласка Господня за заступництвом Матінки Божої, яку далеко не кожен годен збагнути. Тож і мені не всі вірили, коли я про це розповідала…
Але це ще не все! Які хрести були над нами, а особливо над моєю мамою! Вона говорила: “Мовби чиясь невидима рука постійно розсуває чорні хмари над моєю головою”.
Хата згоріла, все майно згоріло, залишилася одна перина, на якій мої брати тягнули нашу бабцю через вогонь. А за батьком не переставали шукати… Він же в цей час переховувався … у сусідів під снопами в стодолі. Розлючені облавники один за одним розкидають снопи. Залишається останній, під яким причаївся мій батько. І тут ворог втомився від своєї роботи, полишає все і йде геть. Батько залишився живий.
За деякий час знову звістка від добрих людей, наближених до влади: “Ольго, завтра по вас приїдуть фірою, втікай, бо будуть забирати в Сибір”. Мама розповідала: “Я навіть не знала в цей час, де мої діти, тільки знала, де ти. Думала, що тебе, маленьку, не заберуть. Та й не мала я де тебе подіти, в кого сховати. Бачу, що вже їдуть фірою, бачу їх всіх, а страх скував мені ноги, не можу рушитися з місця, не можу втікати. Почала я взивати до всіх святих, почала просити Петра і Павла. І в одну хвилину зірвалася з місця, мов вітер. Забігла в ту хату, де була ти, а потім перебігла одну гору, другу і опинилася у своєї цьоці Катерини”. Мені запам’яталося, як мама вбігла до тої хати, де мене оставила, відкрила двері і крикнула: “За мною вже їдуть, сховайте Ліду!” Але як же мене сховаєш, п’ятирічну дитину? Як тільки зайшов до хати комісар у шкіряній куртці, я кинулася втікати. Він здогадався, хто я, і почав мене розпитувати: “Як ти пишешся?” – “Я Дужова”. – “Ліда?” – “Так, Ліда”. – “А це хто?” – комісар вказує на сусідського хлопчика. – “Я Роман” (Мій найстарший брат теж називався Романом). “Ага, це Роман і Ліда, брат і сестра”, – промовив комісар. Сусідка залементувала: “Та ні, та ні! Та то мій син, та то мої діти!” Мене не забрали…
Боже мій, Боже! Матінко Божа моя милосердна! Як же ж він не знав, як я сама йому сказала, що я – Дужова! То Матінка Божа захоронила мене знову і взяла під свою опіку. Адже було всім зрозуміло, і це в карателів було практикою: забрати одного, а особливо дитину, а решта прийдуть всі самі… Чому ж цього не сталося? А не могло статися, бо якими б сильними вони не здавалися, та над ними витав сильніший за них, і на це їм не позволив. – Господь мій і Бог мій!
… Мама моя виховувалася у дуже побожній сім’ї. Особливо побожним був мій дід Петрович Василь. Був неписьменний, але дуже добре знав усі молитви, Службу Божу, Святе Письмо. До нього завжди приходили за порадою односельці, бо вважали його за мудру і добропорядну людину. Такою ж була і моя бабця Фрузина – побожною, розумною, доброю господинею, жартівливою. Тому до нас завжди любила з’їжджатися родина.
Діда по батькові я не пам’ятаю – він помер дуже молодим. А бабцю Катерину ми всі називали бабунею. Надзвичайної доброти і незвичайної щирості була наша бабуня. Жила вона в третьому селі за Міженцем – у Струневичах, звідки походив мій батько. З Міженця до Струневич була довга дорога під гору, а на початку села стояла бабунина хата. Хата висока, велика господарка. Була це дуже працьовита родина. Досі не розумію: звідки бабуня кожного разу знала, що хтось від нас іде до неї у гості? Скільки себе пам’ятаю, вона все стояла на ганку, приклавши долоню до чола, щоб не сліпило сонце, і дивилася-виглядала на дорогу. Я здалеку бачила бабуню, і так мені тепло на серці було…
На старість бабуня лишилася сама. Прийшло розкуркулення, вивізка, всі порозбігалися – хто до Дрогобича, хто до Львова – а бабуня залишилася стерегти хату. Переховувався внук Володимир Дужий, який був в УПА. Переховувалася його дружина Ольга, а їхню маленьку донечку Данусю залишили на бабцю одну і другу. Ольга переховувалася у Львові, та все ж за доносом посіпак і зрадників її спіймали і засудили. Володимира також засудили і вислали у Воркуту.
Ось так почалася руйнація всього – віри, Церкви, родини, українського села…
Сумні були Різдвяні свята 1945-го року. “По всій нашій Україні плач на кожнім кроці…” Все спалено, ми – голі-босі четверо дітей і стара немічна бабця – на згарищі. Розпач? Нарікання? – Ні! Була велика молитва наших мами, бабці, діда. Вони всі мали особливо велике почитання до Матінки Божої. Пам’ятаю: кожного вечора, якою б мама не була змученою, вона клякала, спиралася на край ліжка і молилася. А я слухала і так навчилася всіх тих молитов… Наші всі образи згоріли, і тільки один образ був у нас – Матері Божої Неустанної Помочі, який подарувала нам наша дорогенька цьоця Катерина. Дай, Боже, їй Царство Небесне! Завжди у своїх молитвах згадую і її, і всіх тих добрих людей, які в тяжку годину нашого життя не відвернулися від нас, а допомагали чим могли – хто порадою, хто одежиною, хто харчами…
Не можу не згадати вуйка Петра Зелика, колишнього сотника в армії Січових Стрільців. Таких людей було мало тоді, а зараз їх майже немає зовсім. Розповідала мама, що він завжди під вечір приїжджав на коні до діда, вони довго про щось шепталися. Аж згодом пізніше з’ясувалося, що то вуйко Петро приїздив у розвідку довідатися, де розташувалося польське військо, хто в селі, скільки їх. Коли ми залишилися без даху над головою, а дідуся нашого вже не стало, вуйко завжди нас відвідував, підтримував порадою. Якось, пам’ятаю, я пасла корови, вуйко Петро покликав мене, вийняв з кишені пакуночок, загорнутий у газету, і дав мені… Це був хліб! Я поцілувала вуйка в руку і побігла до хати віддати хліб мамі. Мама порізала його на п’ять шматочків, посипала посіченою зеленою цибулею – і такий у нас був сніданок. Вуйко був пасічником у колгоспі, ходив на роботу попри нашу хату. Кожного ранку я чекала його, сховавшись за яблунею, він кликав мене і віддавав свій обід мені, бо наші всі чекали на цей хлібчик… Я завжди думала: “Хто сказав вуйкові, що я дуже хочу їсти?” Тепер я знаю – Хто...
Таких добрих людей Бог посилав нам багато, це були мамині друзі. Бог посилав, а мама вміла їх вибирати. Вони були розсипані, мов ті зірочки, на маминій дорозі, а вона, моя мама, за своїми молитвами вміла їх знаходити.
Через два роки після того, як згоріла наша хата, батька заарештували. Він належав до проводу ОУН, був станичним у нашому селі Библо, а перед тим – головою “Просвіти”. Підпільна кличка – Явір. Воєнний трибунал у Стрию засудив мого батька на кару смерті.
Перед тим було побачення з мамою, і тато сказав їй: “Я, напевне, з вами більше не побачуся. Привези мені Ліду”. Я була найменшою, і батько, мабуть, хотів, щоб я його запам’ятала… Побачення нам більше не дозволили ні в Стрию, ні в Дрогобичі, куди ми з мамою їздили. Тож бачила я свого батька хіба в Нижанковичах, де він тривалий час був під слідством. Його переводили з одного приміщення в інше (мабуть, на допит), і я вирвалася від мами (мені було тоді вже 8 років), кинулася між конвоїрів, вхопила батька за руки і стала кричати: “Віддайте мені тата! Чому ви забрали його?!” Ніхто не міг відірвати мене від рідної людини – наставляли на мене гвинтівку, але то нічого не давало. Батько мене лагідненько попросив: “Лідзюню, іди, дитинко, до мами, я скоро повернуся додому”. І лише тоді я відступила… Пам’ятаю всюди, особливо в Стрию, юрми людей. Вони сиділи на підлозі почекальні з клунками – старші чоловіки і жінки, які привезли своїм дітям передачі. Тихенько розповідали одне одному свою біду. Сумні, згорьовані обличчя, аж сірі від утоми і виснаження. Мені було так боляче дивитися на них. Боже мій Милосердний! Матінко Божа! Не допустіть, щоб мій народ іще колись зазнав такого!
Ми довго не знали про долю свого батька, не знали, чи ще ходить по цьому світу. Мама вірила, що він живий. Аж ось одного разу писана батьковою рукою, але під чужим прізвищем прийшла нам звістка… Серед приречених на смерть відбирали в шерензі кожного десятого для будівництва дороги біля Воркути. Батька теж вибрали, тож його не розстріляли, а за деякий час смертну кару йому замінили 25-ма роками ув’язнення.
(Далі буде)
