ЧАСТИНА ТРЕТЯ*
Про відпусти
ГЛАВА І
Про відпусти взагалі
§ 2.
Поділ відпустів
1) Відпусти поділяються на совершенні (повні) і несовершенні (неповні, часткові). Відпуст совершенний є тоді, коли Церква відпускає усю дочасну кару, на котру заслуговують відпущені гріхи. Якщо ж знайдеться хтось такий щасливий, що доступить повного відпусту, то його можна прирівняти до того, який в дорослому віці прийме Св. Тайну Хрещення і якби тієї миті помер, то без оглядання чистилища був би одразу взятий до неба.
Між совершенними відпустами найвизначнішим є відпуст ювілейний, однак не щодо своєї суті, тобто щодо повного відпускання дочасної кари, а щодо своїх обставин, наприклад: з огляду на повноту влади, яку тоді отримують сповідники.
Несовершенний відпуст є тоді, коли відпускається лише певна частина дочасної кари, заслуженої гріхами, відпущеними так, що цим відпустом не осягається цілковитого відпущення дочасної кари.
Як правило, надаються несовершенні відпусти 40, 100, 200, 300 днів, одного року, сім літ і сім квадрагенів і т.д. Однак це число днів чи літ не має означати, немовби Апостольська Столиця хотіла дочасну кару на такий відтинок часу скоротити тут, на землі, або в чистилищі. Ці терміни відпусту стосуються загалом лишень обчислення канонічних покут із перших віків. Отже, відпуст, уділений, наприклад 100 днів або один рік, означає відпущення такої дочасної кари, якої можна було б доступити перед Богом через відправлення канонічної покути упродовж 100 днів чи одного року. Скільки ж дочасної кари відпускається через відправлення такої канонічної покути в певному визначеному часі – це для нас закрите, а відоме лишень Богові, і ми мусимо покластися на безконечне Боже Милосердя. Ця давня формула надавання несовершенних відпустів за днями і роками була збережена з тією метою, аби ми пам’ятали покути наших предків, а також аби пригадували собі ті суворі і довгі покути, котрі і ми мали б виконувати, але котрі все ж через Милосердя Боже нам відпускаються.
Апостольська Столиця, уділяючи відпуст на певне число літ, додає звичайно також таке саме число квадрагенів. Слово “квадрагена” означає “чотиридесятниця”, тобто сорокаденну церковну покуту в часі Великого посту за давніми суворими постановами Церкви. Уділення ж 7 літ і 7 квадрагенів відпусту означає відпущення такої дочасної кари, яка б відповідала давній канонічній покуті упродовж 7 літ і 7 суворих чоритидесятниць Великого посту. Для чіткого розуміння слід зазначити, що тут “чотиридесятниця” не враховується до протягу року, але береться окремо, бо інакше 7 літ і 7 чотиридесятниць дорівнювали б відрізкові часу лишень 7 літ, а не 7 літ і 7 чотиридесятниць.
1) Совершенні і несовершенні відпусти можуть бути: місцеві, особисті, предметові (річеві), відпусти неустанні або лишень на якийсь час.
а) Місцевий відпуст – прив’язаний до якогось місця, церкви, престолу, Хресної дороги, фігури, образу або до якоїсь каплиці. Тоді відпуст прив’язаний до відвідання даної місцевості, церкви, образу тощо.
б) Особистий відпуст – уділяється не всім, але одній або більше особам. Такого роду відпусти надаються членам певних монаших Чинів, Братств і релігійних Товариств. У ширшому значенні – особисті відпусти, незалежно від якихось Братств та релігійних товариств, або від якоїсь певної місцевості чи предмета, надаються всім вірним за виконання певних добрих вчинків.
в) Предметовий відпуст – оскільки відрізняється від місцевого, то він звичайно прив’язаний до менших предметів, які є чиєюсь власністю: хрестики, медалики, вервиці (коронки), маленькі фігурки тощо. Такі відпусти є майже водночас особисті і предметові, бо за рідкісним винятком, з відпустів, прив’язаних до цих предметів, можуть користати лише ті, котрі ними володіють. Про предметові відпусти ширше мова піде далі (Глава “Додаток 1” цієї Глави).
2) Неустанний відпуст уділяється на невизначений час і триває так довго, доки не буде виразно відкликаний. Цей відпуст не закінчується з днем смерти Папи, котрий цей відпуст уділив.
Відпуст часовий – надається лише на певний час і припиняється після закінчення терміну, до якого був наданий.
3) Є відпусти, які надаються лише живим або лише усопшим, а є й такі, що можуть бути застосовані як для живих, так і для усопших. Рішення про це належить до компетенції Церкви, до компетенції Папи, тобто Церква, а власне Папа, вирішує і визначає, чи даний відпуст тільки для живих, чи тільки для усопших, чи врешті і для одних і для других може бути отриманий, тобто жертвуваний.
Відпусти, уділені для живих, мають свою непомильну силу і дію негайно, якщо тільки виконані приписані умови. Через уділення, отже, відпустів для живих відпускається їм негайно уся дочасна кара або частково – відповідно до того, чи уділений відпуст є совершенний чи несовершенний, бо для живих, котрі підлягають судовій владі Церкви і котрі виконають приписані умови, уділення відпусту є актом справжнього судейського розрішення (iuridika absolutio), котре базується на повній владі зв’язувати і розв’язувати, даній Церкві в особі св. Петра: “Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі” (Мт. 16, 19). Церква, отже, якщо комусь уділяє відпуст у формі судейського розрішення, звільняє безпосередньо від дотичної дочасної кари, застосовуючи перед Богом за Нього задоситьучинення з невичерпного скарбу заслуг Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії і святих.
Хоча й відпуст для живих уділяється актом судової влади, однак не в той спосіб, як Св. Тайну Покаяння, і тому тут не обов’язково потрібно влади, яка походить зі Св. Тайни священства, ані не потрібно ніякої певної і стало визначеної зовнішньої судейської форми. Тому при уділенні відпусту досить звичайного розпорядження на основі судової влади, силою котрої після виконання певних умов признається від імені Найвищого Божого Судді звільнення від дочасної кари.
Отриманий відпуст має служити тому, кому він був уділений, і не можна цього відпусту нікому іншому передавати без дозволу Церкви, котра звичайно такого дозволу не надає, бо це було б швидше підтримкою лінивства іншої особи, тим більше, що кожен може сам отримати відпуст, якщо бажає. Втім, той, хто хотів би свій відпуст передати іншому, мусить найперше знати, чи він перебуває у стані освячуючої благодаті і взагалі, чи здатний отримати відпуст.
Інша справа з усопшими душами в чистилищі, котрі є у стані освячуючої благодаті і бажають звільнитися від тих тяжких мук, які терплять. Цим нещасним душам можна надати допомогу не лише Службою Божою, молитвами і добрими вчинками, але й відпустами, як це доводить наука і практика Католицької Церкви. Муки в чистилищі такі тяжкі, що не йдуть у порівняння з жодними муками тут, на землі. Надання допомоги і потіхи душам у чистилищі є найкращим християнським милосердям. Це милосердя, яке ми робимо для усопших душ у чистилищі, Христос приймає з найбільшим уподобанням. За це милосердя душі в чистилищі дуже вдячні тим, що живуть на землі, котрі їх рятують, а коли доступлять неба, неустанно ними опікуються і заступаються за них перед престолом Усевишнього. Увільнити з чистилища лише одну душу – означає назавжди мати для себе найвдячнішого заступника в небі. Тому ми при кожній нагоді повинні рятувати ті нещасні душі різними можливими способами, а передусім найбільше відпустами, якщо вони дозволені Церквою. Проте щодо способу, яким Церква несе поміч відпустами для душ у чистилищі, то він не є актом безпосередньої судової влади над душами усопших, бо вони вже не належать до Церкви на землі, а тим самим уже не підлягають Її владі. Тут спосіб застосування є той, в який взагалі ті, що живуть на землі, несуть поміч усопшим у чистилищі, а саме – через заступництво (per modum suffragii), наприклад: Службою Божою, молитвою та добрими вчинками.
Щодо відпустів все ж слід зазначити, що лише і лише Церква може через заступництво застосовувати (передавати) відпусти душам усопших на основі свого повновладдя, а саме таким чином, що жертвує Богові зі скарбу заслуг Христа, Пречистої Діви Марії і святих таку надолужувальну частину, яка відповідає даному відпусту, з проханням, аби Бог з огляду на добрі вчинки, котрі з метою заступництва для усопших виконають ті, що живуть на землі, зволив передати цю задоситьучинну частину душам усопших. Або іншими словами, Церква уділяє відпуст під умовою виконання певних добрих учинків, котрі подаються також як умови для осягнення відпустів, а разом з тим уділяє повноваження і дозвіл тим, що живуть на землі, жертвувати цей відпуст за душі усопших у чистилищі. Хоча все ж Церква не може безпосередньо силою судової влади застосовувати відпусти душам усопших у чистилищі, однак Вона виконує це опосередковано. Саме силою своєї судової влади Вона уділяє безпосередньо живим відпусти за певні добрі вчинки, а разом з тим дозволяє їм, аби вони, виконавши ці приписані добрі вчинки, могли ці відпусти жертвувати Богові з тим, аби Бог застосував ті відпусти для усопших душ у чистилищі. Звідси також цілком логічно випливає, що ніхто з живих не може жертвувати відпуст за усопших, якщо на це немає виразного дозволу Церкви.
Зазвичай Апостольська Столиця, надаючи відпуст, зазначає, що його можна жертвувати за усопших. Без цього додатка вірні не можуть жертвувати відпуст за усопших. Відпусту, який можна осягнути в годині смерти, ніколи не дозволяється жертвувати за усопших. Якщо при уділенні відпусту додається: “Цей відпуст може бути жертвуваний також за усопших”, то не можна так розуміти, що живий може цей відпуст спочатку для себе примінити, а потім жертвувати за усопших. Ні! Це лише означає, що живий зі своєї доброї волі може цей відпуст або для себе використати, або виконати лише необхідні умови (добрі вчинки), які вимагаються для осягнення цього відпусту, а відтак жертвувати цей відпуст Богові за душі усопших, не використовуючи його зовсім для себе. Якщо все ж живий не для себе хоче осягнути відпуст, а для усопших, то він має виконати обов’язкові умови для осягнення цього відпусту в наміренні, аби даний відпуст жертвувати за усопших.
Душі усопших у чистилищі через відпусти за них, жертвувані в такий спосіб, отримують, як правило, відпущення дочасної кари, яка відповідає даним відпустам, котру мали б іще терпіти, зрозуміло, якщо від Церкви приписані для цього добрі вчинки (умови) живі виконали відповідально і точно.
Згідно з загальною наукою, відпусти допомагають усопшим у чистилищі не лише загально для всіх разом, але також особливо тим, за котрих поіменно відпусти Богові є пожертвувані і то, як правило, відповідно до повної їх вартості. Тому відпусти можна жертвувати або загально за душі в чистилищі, або застосовувати для певних визначених душ.
При відпустах за усопших, само собою зрозуміло, не можна ніколи мати цілковитої певности, чи совершенний відпуст за якусь душу дорівнює злагідненню всіх тих кар чистилища, які ці душа має витерпіти, а це тому, що міра кари якоїсь душі може бути надзвичайно дуже тяжка, або тому, що добрі вчинки, приписані як умови, не були живими належно і з побожністю виконані. Так само не виключено, що Провидіння Боже з важливих причин може бодай на якийсь час стримати примінення дотичного відпусту за якусь душу, бо вона у своєму земному житті легковажила відпусти або не старалася сама нести поміч усопшим у чистилищі. З цієї причини як Церква, так і вірні, стараються якнайбільше відпустів жертвувати за усопших. Це ніколи не є без користі, бо хоча би й якась душа була звільнена з чистилища і перебувала вже в небі, то доброта Божа може відпусти, жертвувані за неї, передати іншим нашим кревним чи близьким, як це зазвичай повинно бути в нашому наміренні, коли жертвуємо відпусти за якихось усопших.
Щодо совершенного (повного) відпусту, прив’язаного до упривілейованого вівтаря, котрий вважається за найпевнішу допомогу для усопших, то Конгрегація відпустів від дня 28 липня 1840 року так заявила: “Якщо вважається намірення того, хто уділяє відпуст, як уживання повної влади, то під відпустом, прив’язаним до упривілейованого вівтаря, слід розуміти совершенний відпуст, котрий може душу негайно звільнити від усіх кар чистилища; якщо ж однак вважати дійсне примінення, то слід під цим розуміти такий відпуст, міра якого відповідає ласкавому прийняттю (жертвуваного задоситьучинення) з боку Божого Милосердя”.
§ 3
Повноваження до надавання відпустів
Католицька Церква має повну владу надавати відпусти. Це наука віри. Це визначив Тридентський Собор цілком виразно: “Оскільки влада надавати відпусти була уділена Церкві від Христа і оскільки Вона цією владою, даною Їй від Бога, користувалася від найдавніших часів, тому Святіший Церковний Синод навчає і наказує, що вживання відпустів, яке для християнського народу дуже корисне і повагою Святих Синодів було підтверджене, мусить бути збережене в Церкві, і накладає клятву на тих, котрі або твердять, що вони не є корисні, або заперечують, що Церква має владу їх надавати” (Sess. XXV. Decr. de Indulg.).
У формі ж віросповідання, яку приписав Папа Пій IV, виразно зазначено: “Визнаю за правду, що Христос дав Церкві владу відпустів”.
Ця влада Церкви базується на висловлюваннях Св. Письма, з яких найважливішим є місце, в якому Христос дав владу ключів зв’язувати і розв’язувати (Мт. 16, 19).
Втім, якщо Христос дав більшу владу Церкві, а саме – відпускати гріхи і вічну кару, то чому Він мав би заперечити меншу владу, тобто відпускати дочасні кари? Адже Христос, Засновник Церкви, ту владу, яку Сам мав для осягнення мети Церкви, поручив також Апостолам і їхнім наслідникам: “Як Мене послав Отець, так я посилаю вас” (Йо. 20, 21). А до цього належить, у першу чергу, повноваження до важливого відхилення і знищення найважливіших перепон для вступу до Царства Небесного, а отже для звільнення не лише від провини гріха, але й від усякої кари за гріх.
§ 4
Хто може надавати відпусти?
Влада надавати відпусти належить Церкві, тобто в першу чергу Папі, Наслідникові Св. Петра і Христовому Намісникові на землі, а відтак також Єпископам як наслідникам Апостолів, отже всім Архієреям, яким повірено провід у Церкві і в руки яких покладено владу зв’язувати і розв’язувати.
Надання відпустів є виконанням духовної судової влади, актом духовного правління, і тому тут для важності не вимагається конче священичого чи єпископського характеру, як це має місце при уділю ванні Св. Тайн. Однак світські ніколи не виконують цієї влади, бо ця влада прив’язана до папського і єпископського уряду, котрий пов’язаний зі священичим характером.
Оскільки надання відпустів є актом судовладдя, то Папа Римський, котрий єдиний має загальне право судовладдя в усій Церкві в усьому світі, тому також має повну владу надавати відпусти всякого роду всім вірним Католицької Церкви по всьому світі, а відтак так само має владу уділяти всякі відпусти як для живих, так і за усопших. Папа може сам уділяти відпусти або делегувати кого-небудь. Світських однак, як правило, ніколи не делегує.
Що стосується єпископів, то вони можуть уділяти відпусти лише особисті і то лише у своїй дієцезії, бо їх влада обмежена межами їхніх дієцезій. Проте тут маємо на увазі лише таких єпископів, котрі мають правну владу порядкувати в дієцезії (Episcopi ordinarii cum iurisdictione ordinaria). З цього випливає, що коли Єпископ не має юридичної влади, він не може надавати відпусти, а якщо має, то не може надавати відпусти поза межами своєї дієцезії. Якщо ж хто-небудь інший, котрий перебуває у дієцезії якогось Єпископа, має особливу владу надавати відпусти, то він повинен мати згоду Єпископа тієї дієцезії, у якій бажає цю владу виконувати. З цієї причини в документах, на основі котрих хтось отримав владу уділяти відпусти, додається зазвичай клаузула (правило): “Cum consensus Ordinarii loci” (“За згодою місцевого Єпископа” – прим. ред.), бо надання відпустів належить до судовладдя, а судовладдя є прив’язане до території.
Єпископи до 1212 року Божого мали необмежену владу у надаванні відпустів у своїх дієцезіях. Однак через надуживання, які мали місце, цю владу було обмежено на IV Латеранському Вселенському Соборі, так що Єпископи можуть уділяти відпусти одного року при нагоді посвячення церкви і то в дні посвячення, а при кожній іншій нагоді лише 40 днів. Обидва ці відпусти Єпископи можуть уділяти лише для живих. Папа Пій Х розширив дещо цю владу, бо дня 28/8 1903 дозволив, що Кардинали у своїх титулярних церквах і в своїх дієцезіях при нагоді духовних функцій можуть уділяти відпуст 200 днів, Архієпископи 100 днів, а Єпископи 50 днів. Проте в особливих випадках Архієреї можуть уділяти й інші відпусти.
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 5 (10), 2003
