Мученицька смерть Архідиякона Стефана*
Коли нашого Спасителя Ісуса Христа засудили на хресну смерть, Савлові було 25 років. Сам він у цей час перебував поза межами Єрусалима. Жив декілька місяців в Антіохії, столиці Сирії. Антіохія була тоді третім містом у Римській імперії за кількістю населення. Савло відвідав це місто і перебував там декілька місяців з метою поглиблення своїх знань в одній із вищих єврейських шкіл. Повертаючись до Єрусалима, мабуть, заїхав у своє родинне містечко Тарс, відвідав батьків.
У Єрусалимі Савло був вельми здивований тим, що відбувалося. Життя народу ніби зупинилося: на вулицях, у школах, крамницях і на ярмарках простий народ і фарисеї тільки й говорили про смерть і воскресіння Ісуса Христа з Назарета. Це була найактуальніша тема того часу. Фарисеї не відкидали науки про воскресіння мертвих, вони вірили, що люди воскреснуть після своєї смерті, але в День Господній, тобто в день Страшного Божого суду. В Єрусалимі і околицях розповідали про Ісуса, який воскрес із мертвих,явився жінкам, які бачили Його живим; гріб, де лежало Його тіло, був порожній. Що думав про все те Савло? Мабуть, те, що думала більшість фарисеїв. Свідоцтво жінок, які бачили воскреслого Ісуса і з ним спілкувалися, – не що інше, як витвір жіночої уяви, а порожній гріб – шарлатанство його учнів.
Все більше і більше людей з дня на день визнавали Ісуса Христа як обіцяного Месію. Апос толи і ученики Спасителя пропо відували “нову релігію”, реакція фарисеїв була однозначна: захистити віру своїх батьків і всіма способами давати відсіч відщепенцям, які баламутять ізраїльський народ, нав’язуючи йому наївну думку про Месію з Назарета. Савло, відданий вірі батьків, організував і став на чолі молодіжної групи фарисеїв, які з усім своїм молодечим запалом і ентузіазмом мали ставати в обороні віри і поширення в народі всякого фальшу. Ця молодіжна спільнота мала підтримку і заохочення окремих членів Високої Ради. Молодь прислухалася до розмов, які велися між людьми, вишукувала прихильників і послідовників Христа в Єрусалимі, Юдеї і Галилеї, яких потім ув’язнювали, вважаючи за шкідливих і небезпечних відступників.
В цих усіх процесах проти прихильників і ісповідників Ісуса Христа Савло бере активну участь. Він ніби знайшов своє призначення, покликання в житті. Що могло бути святішим, прекраснішим, шляхетнішим для молодої людини, яка отримала відповідну високу науку, як не реалізація себе? Показати своїй родині, вчителям, приятелям, ровесникам: ваша праця наді мною не була даремною, я виправдав усі ваші надії і сподівання, я достойний послідовник великих попередників мого народу з минулих віків, ви будете пишатися мною. Савло зрозумів, що настав його час розпочинати свою кар’єру. Не можна сказати, що кар’єра була на першому місці в його житті. Ні. Насамперед переконання, віра, любов до народу – ось головні цінності, яким хотів служити Савло. Проте не слід відкидати і цього, що молодий юнак зі школи Гамалії бажав осягнути оті “перші місця”, “привітання на майданах”, про які говорив Ісус Христос до фарисеїв, критикуючи їх за фальшиві вчинки і дії. Про цей період свого життя сам Савло свідчить такими словами: “Ви чули про мою поведінку колись у юдействі, про те, як я несамовито гонив Божу Церкву та руйнував її. Я перевищував у юдействі багатьох ровесників з мого роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків” (Гал. 1, 13-14).
Настав час будувати свою кар’єру, засвідчити іншим фарисеям і старшим ізраїльського народу про свою вірність і готовність стати в обороні віри і народу. Цією подією була мученицька смерть архідиякона Стефана.
Серед послідовників Ісуса Христа в Єрусалимі з’явився один молодий грек, який походив з родини прозелітів, що перед кількома роками оселилася в Єрусалимі. Ім’я цього грека було Стефан, що означє “вінець”, “вінок”,“корона”, “діадема”, “оздоблене кільце”. Єрусалимська Церква розросталася на очах, все більше людей приходило до неї. Апостоли і ученики не тільки проповідували слово Боже, а також допомагали людям у їхніх найрізноманітніших потребах. Серед християн того часу було багато вдів, сиріт, калік. Не можна було всім догодити і встежити за потребами всіх, і тоді в спільноті почалися непорозуміння і внутрішні замішання. Апостоли, зібравшись на раду, прикликали громаду учнів і сказали: “Не личить нам лишити слово Боже і при столах служити. Нагледіть собі, отже, з-поміж вас, брати, сімох мужів доброї слави, повних Духа та мудрості, а ми їх поставимо для цієї служби; самі ж ми будемо пильно перебувати у молитві і служінні слова” (Ді. 6, 2-4). Ці слова Апостолів схвалила громада і вибрала сім мужів на дияконів, які мали допомагати при служінні потребуючим. Християнська громада вибрала “… Стефана, мужа, повного віри і Святого Духа, Пилипа, Прохора, Ніканора, Тимона, Пармена та Миколая, прозеліта з Антіохії, і поставили їх перед Апостолами і, помолившись, поклали на них руки. І росло слово Боже та множилось число учнів у Єрусалимі вельми, і велика сила священиків були слухняні вірі” (Ді. 6, 5-7). Слово “диякон” грецького походження, означає “служіння”. Так Церква в Єрусалимі вибрала сімох дияконів, помічників для Апостолів, які мали займатися матеріальними справами в Церкві. Цей вчинок християнської громади в Єрусалимі був дуже корисний для добра Церкви, тому що Апостоли більше приділяли уваги проповідуванню слова Божого, і, як свідчить Діяння Апостольські, “множилося число учнів у Єрусалимі”.
Місія дияконів полягала не тільки в турботах про матеріальні справи християнських спільнот, але також у проповідуванні слова Божого і уділяння хрещення для тих, які увірували в Христа. Диякони співпрацювали з Апостолами у винограднику Христовому. Про Архідиякона Стефана читаємо: “Стефан же, повний благодаті й сили, творив чуда й великі знаки в народі” (Ді. 6, 8). Про іншого диякона читаємо: “Так і Филип, прийшовши в місто Самарію, проповідував їм Христа” (Ді. 8, 5). Диякони також христили тих, які увірували в Христа Ісуса: “… Пилип та скопець – зійшли у воду і він охрестив його. А коли вони вийшли з води, Дух Господній пірвав Пилипа, і скопець не бачив його більше; він їхав, радіючи, дорогою своєю. Пилип же опинився в Азоті й по дорозі звіщав Євангелію всім містам, аж поки не прийшов у Кесарію” (Ді. 8, 38-40). Християнське передання свідчить про життя і подвиги інших дияконів. Прохор спочатку був супутником Апостола Петра, а опісля супутником і писарем святого Йоана Богослова, був єпископом Никомидії і прийняв мученицьку смерть в Антіохії. Никанор був замучений юдеями в день смерті архідиякона Стефана. Тимон був єпископом в Аравії, також прийняв мученицьку смерть. Пармен закінчив своє життя на очах Апостолів і був похований ними. Миколай був прозелітом, жив в Єрусалимі. Передання свідчить, що він не вистояв до кінця у служінні і тому не зарахований до лику святих. З цього випливає, що диякони, на яких Апостоли поклали свої руки, – це вже є чин священства. Вибір дияконів ніяк не свідчить про демократичний устрій на початку християнства у Церкві. З книги Діянь Апостолів бачимо, що всім розпоряджалися Апостоли, які творили згідно зі своєю волею і своїм баченням, не бувши пов’язаними у своїх діях із волею віруючих.
Завданням дияконів було також нести слово Боже для ізраїльтян, які проживали в різних поселеннях на чужині. За свідоцтвом Талмуду, у самому Єрусалимі було 480 синагог. Кожна країна, а навіть більші міста, де була велика ізраїльська діаспора, мали в Єрусалимі свою синагогу, щоб віруючі, відвідуючи святе місто, мали можливість брати участь у богослужіннях. Про це довідуємося з Діянь Апостольських, де говориться про синагогу кілікійців. Головне місто Кілікії – Тарс мав велику юдейську колонію, синагогу александрійців, два з п’яти кварталів багатої, розкішної столиці Єгипту були юдейськими; синагога киренеїв, четверта частина Кирени була юдейська, так звана синагога лібертинів, до неї належали ізраїльтяни, привезені до Риму, як раби, або їх діти, які там народилися, але з часом отримали від своїх панів свободу. Диякони, вибрані християнською громадою, і Апостоли, які поклали на них руки, походили з різних околиць ізраїльських поселень – про це навіть свідчать їхні імена, які практично вживалися в євреїв на поселеннях, а не в Єрусалимі. Апостоли, зустрічаючись зі своїми земляками в Єрусалимі, мали проповідувати їм у синагозі слово Боже, а ті – щоб добру новину голосили в своїх поселеннях, де проживають. Це була своєрідна перша християнська місія.
Архідиякон Стефан, як читаємо в Діяннях, людина, “повна благодаті й сили”, проповідував також серед своїх земляків, які спілкувалися грецькою мовою: “І встали деякі з синагоги, так званої лібертинів, киренеїв, александрійців, а й з Кілікії, та з Азії і сперечалися із Стефаном, але не могли встоятися супроти мудрості й духа, що ним говорив. Тоді вони підмовили людей, щоб сказали: “Ми чули, як він говорив образливі слова проти Мойсея та проти Бога”. І підбурили народ, старших та книжників і, наскочивши, схопили і привели його в синедріон” (Ді. 6, 9-12). Ізраїльтяни, які жили на поселеннях, особливо там, де був вплив грецької культури, і виховані в грецьких школах, вважали себе “кращими і вищими” від євреїв, народжених у Палестині. Проте в своїх дискусіях вони натрапили на рівного собі архідиякона Стефана. Не в змозі встояти перед його аргументами, вони найняли фальшивих свідків і привели його до синедріону.
Синедріон – це рада мудреців, що становила найвищу політичну, релігійну і юридичну владу юдейського народу в часи панування Римської імперії. “Синедріон” – слово грецького походження, яке означає “рада”, до нього входило 70 чоловік. Існує припущення, що синедріон був заснований в ІІІ столітті до Різдва Христового, до нього входили здебільшого священики, садукейські вельможі, декілька фарисеїв, книжників і старійшин глав племен або родин. Очолював синедріон первосвященик. Члени синедріону щоденно зустрічалися у храмі в “Кімнаті Тесаного Каменя”, що прилягала до подвір’я священиків. Наради синедріону, очевидно, були відкриті для інших людей.
Архідиякон Стефан став перед синедріоном. Це ті самі члени синедріону, які спричинилися до смерті Божого Сина, які недавно намагалися заборонити Апостолам Петрові та Йоанові проповідувати Євангеліє, навіть вкинули їх у в’язницю, це ті самі: “начальники, старші та книжники… первосвященик Анна, і Каяка, і Йоан, й Олександр…” (Ді. 4, 5-6). Фальшиві свідки почали звинувачувати архідиякона: “Цей чоловік не перестає говорити проти цього святого місця та Закону. Ми чули, як він говорив, що Ісус, отой Назарянин, зруйнує це місце й переінакшить звичаї, які Мойсей був передав нам” (Ді. 6, 13-14). Погляди членів синедріону, фальшивих свідків, і багато інших людей, присутніх на цьому несправедливому судищі, були звернені на архідиякона Стефана, якого звинувачували в таких тяжких злочинах. Що вони хотіли побачити на лиці цього праведного мужа? Страх, неспокій, сум, переживання? Напевне. Але нічого подібного вони не побачили. Навпаки: “…всі, що засідали в синедріоні, пильно дивилися на нього, бачили його обличчя, немов обличчя ангела” (Ді. 6, 15). Немає найменшого сумніву, що в цей вирішальний момент свого життя він сподобився особливого блиску від Святого Духа, що перемінило його зовнішній вигляд, зробивши його ангелоподібним.
Первосвященик запитав архідиякона Стефана, чи правдою є те, в чому його звинувачують. У своїй довгій промові перед синедріоном святий мученик зробив переконливий короткий аналіз історії єврейського народу від Авраама до Соломона. Він немовби хотів відкрити їм очі і вказати на їхні хибні погляди і розуміння Господа Бога. Ви звинувачуєте мене, що я хулю Бога, закон і храм Господній, але це неправда. Я вірую в правдивого Бога, я свято бережу його закон; це ви, як і ваші батьки, противитеся Богові і його законові, тому і судите мене. Ви звинувачуєте мене, що я порушую закон Мойсея. Це чергова ваша неправда. Я глибоко почитаю Мойсея. Це наші батьки постійно противилися йому і не слухали його. Патріарх Мойсей – “Це той, якому батьки наші коритись не хотіли, а відіпхнули його й серцями своїми повернулись у Єгипет, кажучи Аронові: Зроби нам богів, які б ходили перед нами; бо той Мойсей, що вивів нас з Єгипетського краю – не відаємо, що з ним сталося. І теля зробили собі тими днями, і жертву приносили бовванові, і були раді ділом рук своїх” (Ді. 7, 39-41).
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 4 (39), 2008
