Виселення українців з їхніх етнічних прадідівських територій – це була трагедія не лише економічна, психологічна, але й духовна. Тому для них було дуже важливо триматися разом, підтримувати один одного. Крім того, існувала також певного роду недовіра до інших переселенців з того чи іншого села, міста чи до місцевих. Мав минути якийсь час, аби стерлися певні бар’єри, щоб люди більше одні одних пізнали, почали будувати свої стосунки на засадах довіри й любові, зрозуміли, що вони – діти одного народу, який має різні відтінки своєї культури, традицій і звичаїв.
Однією з найбільших груп переселенців, які поселилися у Рясному, були щеп’ятинці. В селі Щеп’ятин була початкова школа, захоронка для дітей молодшого віку, осередок “Просвіти”, Народний дім, греко-католицька церква Пресвятої Тройці, парохом якої тривалий час був о. Михайло Чайківський. Мешканці Щеп’ятина займалися хліборобством, а також провадили домашнє господарство, тримали рогату худобу і дрібну птицю.
За селом стояла стара дерев’яна церква, біля якої тулився цвинтар. Церква була малою і вже старшою, тож громада вирішила побудувати нову муровану церкву в центрі села. Стару дерев’яну церкву розібрали, на місці, де був престіл, поставили хрест. На цьому місці також похоронено хлопців, які загинули від рук поляків і більшовиків. Землю під будівництво нової церкви дали три господарі: Мриглоцький, Додик і Сироїд. У селі був громадський ліс, частину його продали, гроші вклали в будівництво церкви, корені люди повикорчовували на свої потреби. Після зрівняли і зорали землю, засіяли травою і зробили загальне пасовисько для усього села.
Більшість мешканців села становили українці, також проживала польська меншість і кілька родин юдейського віровизнання. Поляки не мали в селі ні костелу, ні каплички, тому їздили до Терношина. Українці з поляками жили досить мирно і в братній любові, були також мішані родини. Односельці шанувалися між собою, поважали свята одні одних. Перед Другою світовою війною пан продав фільварок, здебільшого його заселили поляки, а також частина українців, їх у селі називали колоністами.
Тертя між українцями і поляками розпочалося перед світовою війною. Наведу два приклади, які мені розказали очевидці цих подій. В Терношині відбувалися місії у римо-католицькому костелі, греко-католицький священик також оголосив у своїх парафіях, щоб молодь користала з духовних вправ. Під час науки для молоді польський священик звертався до польських юнаків: “Хлопці, одружуйтеся на українських дівчатах, перетягайте їх на своє”, а польським дівчатам давав іншу науку: “Дівчата, тримайтеся свого народу, виходьте заміж тільки за польських юнаків”. Українські дівчата, що прийшли на місії до Терношина з різних околиць, вийшовши з костелу, почувалися скривдженими, адже польський священик засвідчив, що не шанує українського народу, а старається перетягати українську молодь, особливо дівчат, до польського табору, нібито вони були людьми нижчого сорту.
Ще інший приклад, який довелося почути від переселенців зі Щеп’ятина: що польське населення було агресивнішим за українців. У селі проживала родина Бартка Бардеги, які виховували семеро дітей – всі хлопці. Родина жила між українцями, і діти товаришували між собою, пасли разом худобу, бавилися в різні дитячі ігри, не було між старшими і дітьми жодних непорозумінь, жили в мирі, любові і злагоді. Одного дня господиня прийшла у великій тривозі, зі сльозами на очах до своїх сусідів і почала розповідати, що вже декілька ночей приходять українці під вікна і по шибках шкрябають ножами: мабуть, хочуть їх повбивати і в такий спосіб дають родині знак, щоб покидала село. Діти перелякані, як тільки починає смеркатися, в хаті запановує страх. Було таких “нападів” декілька ночей… Тоді один із сусідів-українців порадив родині Бардегів: “Чого ви такі перелякані? У вас уже дорослі старші хлопці. Як тільки темніє, хай візьмуть, хто що може: сокиру, косу і засядуть, щоб спіймати тих, хто вас лякає”. Польська сім’я послухалася поради сусідів-українців і вночі зробила засідку. І справді спіймали! Виявилося, що шантажували родину Бардегів польські хлопці – Валько, Ясько і Владек Кохан. Розвіялися тоді в родини всі підозри щодо українців. В такий спосіб кидали кістку розбрату між українців і поляків, щоб напружувати й без того складну ситуацію, яка була перед Другою світовою війною між двома народами. Щоб цей випадок не набув великого розголосу в селі, Валько і Кохан привезли родині збіжжя.
Особливу роль у житті села відігравали сестримонахині, які поселилися в Щеп’ятині на початку ХХ століття. Історія їхнього поселення була такою. У селі жив господар Яцко Козак із дружиною, мали велику господарку, але в них не було дітей. Хотіли прийняти на виховання дітей із своєї родини, але поважні господарі не могли зжитися зі своїми родичами. Тоді пан Козак звернувся до о. Михайла Чайківського, який провадив духовну опіку над вірними сіл Корчова, Щеп’ятин і Стоїв. Сам священик проживав з родиною у Корчовій, був одружений і виховував шестеро дітей – одну дочку і п’ятьох синів. Пан Козак хотів поради в священика, що має зробити з своїм маєтком, щоб віддати в добрі руки. Удвох прийшли до спільної думки, щоб спровадити до села сестер-монахинь із Жовкви, які будуть опікуватися парафією, а також старшими господарями.
Які функції виконували сестри-монахині на парафії? Вони дбали про красу дому Божого, а також займалися вихованням дітей дошкільного віку, провадили так звану захоронку – тобто дитячий садочок. На парафії проживало три сестри. Храм Божий і школа стояли в центрі села над потічком Річиця, монастир сестер був у кінці села, при монастирі була господарка (худоба, птиця, а також великий сад). Пан Козак був добрим садівником, до нього часто навідувалися люди з села, а також з околиць, щоб купити фрукти. Сестри-монахині посідали три кімнати, а ще покій, в якому був облаштований престіл: там сестри навчали дітей, а також провадили духовні науки для членів Апостольства Молитви. Господар із дружиною жили на одному подвір’ї, в окремій хатинці. Сестри постійно допомагали і опікувалися господарями до самої їхньої смерті. Ставилися дуже добре і люб’язно до господаря, завжди зверталися до нього лагідно і з повагою: “татуньо”. До сестер часто приходили люди у своїх немочах і хворобах, і сестри їм допомагали. Коли помер господар Козак, сестри попросили священика, щоб приїхав увечері і відправив парастас за усопшого. Досі в селі не відправляли парастасу за померлими, людям це сподобалося, і вони просили священика, щоб приїжджав на кожен парастас, коли хтось відходив у вічність.
Жителі Щеп’ятина, які пам’ятають своє рідне село, завжди приємно згадують про цей період свого життя і особливо про сестер-монахинь. Діти вже від 3-4 років навчалися в захоронці. Ранком батьки чи хтось старший із родини відпроваджував їх до сестер. Дитина мала з собою у пляшці молоко, скибку хліба чи яйце – те, що приготували батьки, – і з цим ішла до захоронки. Там сестри провадили для дітей різні науки: найперше катехиза, вчили співати релігійних пісень, а також правил поведінки в церкві, вдома, на вулиці, зі старшими.
Навесні і влітку сестри водили дітей в ліс, що був поблизу монастиря. На галявині влаштовували з дітьми спільні обіди: розкладали хто що мав принесене з дому – такою була спільна трапеза. Діти шукали за ягодами, лісковими горіхами. Сестри навчали дітей перед обідом і після нього дякувати Господу Богу за спожитті дари, тобто провадили молитву. Під вечір розходилися додому. Парафіяни старалися сестрам-монахиням за їхню духовну опіку над дітьми віддячити. Допомагали сестрам працювати на полі, косити траву, зорати поле, привести сіно – така була взаємна допомога і підтримка.
Сестри займалися не тільки малечею, але й старшими дітьми. В суботу після обіду і перед святами вони показували і вчили їх, як треба прибирати храм Божий, щоб у ньому було завжди чисто й охайно. Дівчат сестри навчали різних хатніх робіт – як бути добрими господинями в хаті, на подвір’ї і біля кухні.
Сестри готували з дітьми різні декламації, вистави. В день Святого Михаїла, коли о. парох обходив свої іменини, діти разом із сестрами готували привітання. Отець Чайківський з родиною приїжджав у Народний дім, де збиралася уся парафіяльна спільнота, щоб привітати свого духовного пастиря з іменинами. Також дітвора ставила виставу на Святого Отця Миколая і після декламації отримувала подарунки. Збиралися разом на Новий Рік та інші великі релігійні свята.
Свята Літургія у селі відправлялася щотретю неділю, а також у назначені свята. Коли не було Служби Божої в селі, то вірні ішли до Корчової, Корчмина, Терношина. Священик не мав змоги опікуватися всіма селами, тоді сестри провадили цю духовну опіку в парафії. Щонеділі вони збирали народ на спільну молитву. Через дорогу від храму Божого був Народний дім, молодь збиралася на різні забави, фестини. Коли приходили сестри на церковне подвір’я, хтось із дітей дзвонив, і вся молодь збиралася до храму Божого на спільне богослужіння. Сестри провадили молебень до Матері Божої, Серця Христового, Святого Йосифа, Святого Йосафата, вечірню.
В урочистий спосіб святкували в селі празник Пресвятої Євхаристії. В цей день діти приступали до Першого Святого Причастія. До Щеп’ятина на Святу Божественну Літургію й урочисту Євхаристійну процесію з’їжджалися вірні з навколишніх парафій. Дітей до Святого Причастія підготовляли сестри. Урочисто одягнена дітвора з дому сестер ішла до церкви. Дівчата несли в руках лілеї, а хлопці свічки. Діти і їхні родини приступали до Святого Причастія тільки на колінах. Після Божественної Святої Літургії вирушала Євхаристійна процесія по селі. З церкви ішли до школи, а потім до Народного дому, де були виставлені престоли. Після процесії посвячували віночки, а дітям, які приступали до Святого Причастія, роздавали пам’ятки (образочки). День Божого Тіла, який припадає у четвер, не переносили на неділю, а святкували в цей самий день, і ніхто не працював.
У травні священик тільки розпочинав маївку, а в усі інші дні її провадили сестри-монахині. В часі Великого посту в середу, п’ятницю і неділю відправляли Хресну дорогу. З приходом сестер на парафію постало і Братство Апостольство Молитви. У селі організувалися кружки членів Апостольства Молитви – дівчата, жінки і чоловіки. Щомісяця сестри-монахині в захоронці збирали членів Братства і провадили з ними духовні науки, а також спільні молитви. В літню пору збиралися у монастирському саду, а взимку – в каплиці. Сестри також розказували вірним, що відбувається у світі, в Церкві. Люди знали про великий голодомор на Великій Україні, були свідомі того, хто такі більшовики і які вони небезпечні для Церкви і України.
На початку 1940-их років відійшов у вічність о. Михайло Чайківський. Душпастиря похоронили в матірній парафії у с. Корчова. Їмость із дітьми та близькою родиною в часі війни виїхали в Канаду.
Після смерті о. Чайківського в 1941 році на парафію приходить священик о. Єфрем Кубільник. Він вже опікувався тільки Щеп’ятином, люди були дуже задоволені і любили свого душпастиря. Священик був неодружений, але важко сказати, чи був монахом. Яка доля спіткала о. Кубільника після війни – людям невідомо.
Була весна 1946 року Божого. Воскресла, ожила природа все пробудилося після зимового сну, повсюдно лунав весняний спів птахів. Ніхто не міг подумати, що їхні поля, які з року в рік були оброблені, засаджені яриною, засіяні зерном та іншими рослинами, цього року будуть пустувати і заростуть лободою. Наближалися Великодні свята. Як і кожного року мешканці Щеп’ятина готувалися до цієї великої урочистості сорокодневним постом, який добігав кінця. Настав страшний день – Страсна середа 19 квітня 1946 року. Селян силоміць виганяли з їхніх осель. Це був примусовий вивіз корінних мешканців з етнічних українських земель, переданих Польщі згідно з сумнозвісною Ялтинською угодою (1945 р.) та в результаті домовленостей про встановлення польсько-радянського кордону. Треба було під конвоєм покидати рідне село, святиню, до якої більшість мешканців вже ніколи не повернеться і не побачить її. Не почують того року і в майбутні роки, як великодній передзвін звіщає Воскресіння Господнє. Мусили покидати рідну домівку, яку будували їхні предки, господарку, поле, яке годувало не одне покоління. Був холодний весняний день, падав дощ, який ще сильніше додавав людям жалю, вся природа сумувала за своїми корінними жителями, які вже ніколи не повернуться до своїх рідних осель.
Цього дня село Щеп’ятин покинула 91 родина – 342 особи. Треба було подолати 8 кілометрів до залізничної станції Угнів. В Угневі простояли два дні, і лише 21 квітня зранку посадили людей в потяг і повезли… Ніхто не знав, куди їдуть і що їх чекає. Того ж дня, 21 квітня, людей висадили на залізничній станції у Брюховичах. Ніхто не хотів виходити з вагонів, не знали, де їх привезли і що буде з ними. У вагонах зчинився великий галас, шум, плач жінок і дітей. Поліція наказала священикові, який також їхав зі своїми вірними, щоб попросив людей виходити з потяга; люди мали довіру до священика і почали виходити з вагонів. Була Страсна П’ятниця, і можна собі уявити, що робилося в цей день в людському серці і душі. В цей день від малого до найстаршого всі ішли до Плащаниці, до Божого Гробу, а нині в такий великий страсний день вони сидять на станції.
Велика Субота. Люди розійшлися по господарях у Брюховичах просити корму для худоби – бо скільки там можна було взяти з собою в дорогу… Народне прислів’я гласить: ситий голодного не розуміє… Проте місцеві люди доброзичливо ставилися до тих, які приходили і просили о допомогу. Того року Великодні свята в грецькому і латинському обряді випадали на одну неділю. Після обіду під вечір мешканці Брюхович несли святити свої паски. Під вечір до переселенців прийшов польський священик із двома хлопцями-міністрантами і роздавав кожному по свяченому яйцю і шматочку паски. Опісля прийшло ще декілька людей, які також давали людям свячене.
Заграв великодній дзвін, і рознісся його гомін на всі сторони. Почули цей голос великоднього передзвону і мешканці Щеп’ятина, які перебували на залізничному вокзалі. Грає дзвін, але не в їхньому селі і не в їхній святині. Для людей віруючих, це було велике випробування віри. Мати все і одного дня залишитися з порожніми руками, без нічого, не маючи навіть даху над головою. Очікувати – і невідомо, на що чекаєш і яка буде доля твоя і твоєї родини. Людина не сама, в когось є старенькі, хворі батьки, хтось на руках тримає грудних дітей – що буде з ними яка доля їх чекає?..
Щеп’ятинців чекала “нова оселя”, нове місце їхнього перебування – с. Рясне Яворівського району Львівської області, або, як його називали, Рясна Польська, бо тут жили поляки, а Рясній Руській жили українці.
Від того часу, як я прийшов на парафію, можу сказати, що вони були найбільш активні і найбільше трималися разом. Кажуть, що людина найбільше пізнається у біді. Були такі похорони, де відразу можна було зорієнтуватися, з якої місцевості походив небіжчик. Щеп’ятинцям було притаманним: якщо помер “свій”, то на похорон сходилося багато людей.
Образ рідної місцевості, де проминули наше дитинство чи юність, залишається у людському серці і в пам’яті довіку. Від багатьох людей, які прожили в Рясному більшість років свого життя, доводилося чути: коли сниться їм сон, то завжди в рідній місцевості. Коли ми прийшли до пані Емілії Тенюк брати інтерв’ю, вона хотіла знати, хто є ті особи, з якими вона буде спілкуватися. Серед нас була онучка бабці, яка також походила зі Щеп’ятина. Почувши про це, п. Емілія задоволено сказала: “О, то це наша людина!” Інша, народжена в Рясному, але її батьки походили з іншої місцевості – ця була вже “не наша”. Ми розсміялися… Мабуть, кожен подумав: “А я належу до “наших” чи “не наших”?”. Можна подивляти: маючи вік 101 рік, із них проживши 63 роки в Рясному – і зберегти таку глибоку любов у своєму серці і душі до свого рідного села!
У моїй пам’яті за 20 років перебування на парафії Святих Верховних Апостолів Петра і Павла, Львів-Рясне також закарбувалися ці дні і перші роки, коли потрібно було відроджувати релігійні духовні практики, які були в Греко-Католицькій Церкві до її скасування 1946 року. Хотілося якнайшвидше відродити те все, що було в нашій Греко-Католицькій Церкві. Не виходило все так швидко і відразу. ГрекоКатолицька Церква відродилася після 46 років підпілля у Галичині. Люди, які були виховані в цій Церкві і дещо пам’ятали, розміняли вже шостий десяток свого життя. Рясненська парафія – це не корінні жителі з діда-прадіда, а люди, які почали формувати свою парафію з 1946 року. Один народ, але різні культури, звичаї, традиції, навіть та сама мова, але з різною вимовою і акцентами. Тут переселенці з Лемківщини, Бойківщини, Полісся, Холмщини. Треба було піднімати свого роду духовну “цілину”.
Дяк, який працював із світлої пам’яті о. Володимиром Бабичем, не затримався довго зі мною. Мав іншу формацію і релігійні погляди. У праці мені допомагала дячиха Євдокія Маланчій родом зі Станіславіщини, з дієцезії блаженного священномученика владики Григорія Хомишина, яка все своє життя була вірна Греко-Католицькій Церкві, дякувала підпільним священикам. Коли не мала можливості брати участь у Службі Божій східного обряду, то ходила до латинської катедри. Так що я не міг і не мав жодного права “схибити” вліво або вправо. Хотілося перемінити, зробити і навчити всього і всіх в один день, цієї хвилі і години. Звичайно, так не буває, на все потрібен якийсь час.
Всі ласки, які спливають, будять людське серце і сумління до життя, навернення, поправи, випливають із безкровної жертви Божественної Святої Літургії. На парафії почали відправляти щодня безкровну жертву і різні набоженства. Дячиха Євдокія Маланчій довший час ходила на спільні молитви до сестер Святого Йосафата. Сестри щоденно молилися різні молебні – до Матері Божої, Найсвятішого Серця Христового, Святого Йосифа, Святого Йосафата, Пресвятої Євхаристії. Я не знав напам’ять молебнів до Святого Йосифа, святого Йосафата і Пресвятої Євхаристії; чув, як співали сестри, але не приділяв цьому особливої уваги. Тих молебнів не практикували у Львівській дієцезії, їх відправляли в Станіславській і Перемиській дієцезіях.
Сьогодні є дуже вдячний, що властиво пані Євдокія просто “тиснула” на мене, коли прийшов місяць жовтень року Божого 1990, чому не відправляю молебня до Святого Йосифа, а в листопаді до Святого Йосафата. Не було ради – треба було задовольнити духовні потреби дячихи, а то могла залишити мене самого і роби що хочеш… А це не було так легко – дати собі раду в час відродження Греко-Католицької Церкви. Люди звертали увагу, особливо неприятелі відродження УГКЦ, деколи єхидно підсміхалися з наших священиків: вони, мовляв, цього не знають, того не вміють. Бракувало священнослужителів, дяків. Я погодився, але з усмішкою сказав: “Я буду співати, ви будете мені підспівувати, а вірні стоятимуть, як на концерті, слухати нас і знову скажуть, що наш священик щось видумав”.
Але тут я глибоко помилився. Коли ми розпочали молебень, на моє велике здивування більшість вірних співала його і то добре співала. Після закінчення богослужіння дячиха переможно заходить до захристії: “Ну що, отче, Ви чули, як гарно люди співали молебень до Святого Йосифа? А Ви сумнівалися і казали, що його ніхто не знає…”. Пізніше я довідався, що це вірні зі Щеп’ятина підспівували цей молебень, якого їх колись навчили сестри-монахині в рідному селі. З пізнішої душпастирської праці на парафії я переконався, який добрий фундамент заклали сестри-монахині в серця дітей, бо більшість із них зберегла ту їхню науку до самої смерті. Також вони брали активну участь у щоденних богослужіннях і числено належали до Апостольства Молитви.
З великою радістю згадую і пишу про ці нелегкі, але приємні хвилини духовного відродження нашої парафії. Хочу застановитися над життєвим шляхом найстаршої парафіянки не тільки нашої парафії Святих Верховних Апостолів Петра і Павла, ЛьвівРясне, а й всієї Греко-Католицької Традиції – пані Емілії Тенюк. Минулого року вона розпочала 101 рік своєї земної мандрівки. Народилася у селі Щеп’ятин року Божого 1908 в сім’ї Сильвестра і Катерини, мама походила з Терношина з роду Пєкних. В сім’ї було п’ятеро дітей: Анастасія (1903 – 1999, померла в Канаді, м. Торонто), Марія (1905 – 2002), Григорій (1912 – 1967), Анна (1915 – 2000). 1944 року Емілія виходить заміж за Гілярія Тенюка. В 1945 році Господь Бог благословляє подружжя дитиною: народжується дівчинка, їй дають ім’я Марія. В кінці квітня 1946 року родину разом з односельцями виселяють із рідного села, і вони опиняються у селі Рясне Яворівського району Львівської області.
Деякий час більшість із них живе надією, що це тимчасове явище – місяць, два, півроку – і знову повернуться до рідних осель. Але так не сталося, як сподівалися: нове місце стане їм рідним, і в цій землі вони спочинуть. Напевне найбільшу тугу мали літні люди. Молодь завжди скоріше пристосовується до нових обставин життя. До Рясного заселяли людей з різних місцевостей і околиць. Не всі родини відразу отримали помешкання: в одних ще жили поляки в очікуванні на виїзд, інших до одного помешкання позганяли декілька родин, доводилося жити в шопі, засіці, в хліві, не було де готувати їжі і що готувати.
Де б не закинула доля наших людей, вони самі могли не мати вигідного помешкання, але старалися про храм Божий. В Рясному була невелика римокатолицька святиня. За розповідями, костел був досить убогий, і до того ще й зруйнований бомбою у часі війни. Людям в їхніх переживаннях, хворобах, немочах, тузі за рідними порогами, в голоді й і холоді потрібна була святиня, духовний провід і опіка. Таким духовним батьком, добрим пастирем Христового стада був Блаженний отець Олексій Зарицький – парох церкви великомученика Димитрія у Рясній Руській. Плебанія Блаженного Зарицького була прибіжищем і захистом для багатьох людей, особливо скривджених, голодних, хворих, опущених. Блаженний ділився останнім куском хліба, лягав спати без вечері, розпочинав свій день без сніданку, все, що мав, роздавав своїм ближнім. У кожній терплячій особі він бачив терплячого Христа Спасителя. Блаженний Олексій ніс духовну опіку усім людям без винятку. Не забував дітей і молодь, готував їх до Першого Святого Причастія, катехизував, відправляв у церкві Божественну Святу Літургію, сповідав хворих, уділяв інші Святі Тайни.
Коли батько Емілії Тенюк Сильвестр тяжко захворів, її чоловік Гілярій поїхав кіньми по о. Зарицького. Блаженний взяв Святі Тайни і поїхав сповідати хворого. По дорозі їх зупинив міліціонер, почав зневажати і погрожувати Блаженному: чому він ще не підписав перехід на православіє, а ходить і баламутить людей. Отець спокійно відповів, що ніколи не зламає присяги, яку склав перед Господом Богом на вірність Святій Католицькій Церкві, і ніколи не буде служити диявольській державі, яка переслідує і нищить віру Христову. Міліціонер сплюнув на землю, почав ще сильніше зневажати Блаженного. Коли Гілярій відвозив отця після сповіді, Блаженний попросив, щоб він зупинився. Напроти них ішла вагітна молода жінка. Священик, мабуть, знав її, встав, підійшов до неї і просив, щоб вона змінила свій спосіб життя, щоб навернулися до церкви, до Бога, покинула комуніста-безбожника, з яким живе без шлюбу і Божого благословення. Священик переконував, що цей чоловік – непевна і нерозважлива людина, що з ним не буде життя, що він лише використовує її. Невдовзі слова Блаженного Зарицького справдилися…
Після арешту Блаженного отця Зарицького духовне життя пішло іншим руслом. Вірні, які отримали добру католицьку формацію в дитинстві, розуміли, що таке віра, як її треба триматися і берегти в своєму серці і душі. Перші священики, які працювали на парафії у Рясному після отця Зарицького, були з греко-католицьких священиків, що перейшли на православіє з різних причин: через тиск комуністів, зі страху за свою родину, з боязні фізичних знущань, Сибіру… Більшість із них у серці і духом залишалася греко-католиками, вони не міняли богослужінь, не впроваджували насильно православних звичаїв і обрядів, тому деякі люди довіряли їм і підтримували їх.
Наскільки мені відомо з розповідей парафіян, а також з особистих вражень ще перед священством, найбільш свідомими греко-католиками були переселенці зі Щеп’ятина. Більшість із них спочатку не ходили до православної церкви. Аж коли стали з Сибіру повертатися греко-католицькі священики, лише тоді вони почали підтримувати їх і ходити до них на богослужіння. Особливо запам’ятався людям світлої пам’яті ісповідник віри о. Адам Муравський, який проживав у Рясному; також вони часто відвідували підпільних священиків у Брюховичах (о. Бемко) та на Збоїськах.
З плином часу люди стали усвідомлювати, що на повернення до рідних осель надії немає. Поволі почала формуватися місцева спільнота, треба було закладати фундамент села, яке стало для них рідним. Для людей старого, доброго, християнського виховання осередком духовного життя є храм Божий. Віру потрібно живити, підтримувати, берегти як зіницю ока, поливати, як квітку, бо інакше засохне, пропаде. На той час бракувало, з одного боку, грекокатолицьких священиків, давив страх перед комуністичною владою, а з іншого – поступово людей опановувала байдужість, легковажність. (Далі буде)
