Серед різних випробувань і незбагненних викрутасів долі не раз думалося про цю проблему - позбування так званих небажаних дітей, рішучу відмову прийняти Божу волю... Життєві дороги нерідко зводили з людьми, яких ця проблема заторкнула в болючий і дивний, а то й благодатний спосіб. Повірте: ця тема варта того, аби про неї говорити частіше, аби над нею замислитися глибше, подумати ще і ще... Звичайно, сьогодні, коли людська душа остигла і зчерствіла (порівняно навіть із тим станом, який спостерігався серед нас ще всього років 10-20 тому), а більшості здається, що Богові до нас байдуже (а нам до Нього - хіба ні?), мало хто надто переймається докорами сумління з приводу вбитої за власним бажанням дитини. Пошвидше, мерщій, негайно спекатися цього непотрібного, незручного тягаря, викинути його, як набридливу непотрібну валізу - і вперед! Жиймо далі, мовби нічого страшного не сталося. Для нас - усі свободи, насолоди світу, для них, беззахисних Божих створінь, - сміттєзвалище або каналізаційні стоки. Вбивство невинної безсловесної крихітки стало загальноприйнятою нормою для «цивілізованих» суспільств, для розумної, виваженої (а точніше вирахуваної і жорстокої) модерної людини.
Пригадаймо: невже нашим батькам у середині XX століття, одразу після війни, було легше, ніж нам сьогодні? Не хочеться згадувати про одні чоботи на трьох у сім'ї, латаний-перелатаний одяг, який перешивався і переходив з плечей на плечі, коржі з коріння гіркої трави-пшінки. Було, пече мама млинці, а ми, дрібнота (семеро душ), стоїмо біля плити і одне поперед одного хапаємо їх прямо з гарячої пательні - у неї з-під рук... Мама не знала: чи плакати, чи сміятись. Пам'ятаю, як день у день шарпали ми її з усіх боків за фартух: "Мамо, що їсти? Мамо, що їсти?" Тільки пізніше, ставши на самостійні ноги, зрозуміли: як же краялося у такі моменти її бідне серце! Зізнавалася нам згодом, уже дорослим, що часто в такі хвилини їй хотілося у відчаї кричати: "Та їжте вже мене, і край!" Але батьки наші мали живе, справжнє серце, а в ньому - глибоко вкорінену боязнь Бога. Боязнь, яка переросла в самовіддану любов до Нього, до всіх ближніх. Любов ця стала для них законом добровільної жертви, законом щоденного твердого обов'язку. Мої батьки прожили довгий вік на землі: тато 85 років, мама - 93. В голоді, в холоді, переживши дві світові війни, два голодомори, безнастанні злидні і колгоспну кріпаччину... Не втратили жодного з дітей. І не зазнали черствості і байдужості ні від кого з них. Померли спокійні, умиротворені, доглянуті, у всезагальній турботі і ласці, залишивши в наших душах ніжне сяйво своєї дорогої присутності, приклад безоглядної жертовності.
... Після закінчення одинадцятирічки і професійно-технічного училища (початок 60-их років минулого століття) багато з моїх ровесників стали до праці на Лисичанському заводі гумотехнічних виробів (Луганська область), який щойно будувався. Зводили корпус за корпусом, рили траншеї, вгризаючись кайлом у промерзлу землю. Дівчатка, вчорашні школярки, працювали плече в плече з зеками, грілися з ними біля одного вогнища. Треба сказати, що саме зеки були там основною робочою силою. Хоча над прохідною заводу день і ніч сяяли величезні неонові літери: "Ударная комсомольская стройка". Але найважливіше, на чому хочеться наголосити, - і в ПТУ (де, як прийнято було вважати, навчалися самі хулігани та безбатченки), і на заводі, серед зеків, панувала надзвичайна теплота стосунків, доброзичливість і пристойність у поведінці та спілкуванні. Про щось аморальне не могло бути й мови. Особливою скромністю і сором'язливістю відзначалися "петеушні" хлопці, родом з Білорусії.
Раз на тиждень лисичанці різних вікових категорій, початківці-літератори, збиралися в редакції міської газети на засідання літературного об'єднання. Читали свої нові твори, обговорювали їх художню вартість, робили одне одному конкретні, ділові, а інколи й досить суворі зауваження, ділилися враженнями від прочитаних творів радянської і світової класики. Загальним улюбленцем був Ваня Кравцов - сором'язливий хлопчина років 16, якийсь занедбаний і завжди ніби чимось пригнічений. Він навчався у професійно-технічному училищі, мав стати шахтарем і незабаром спуститися у підземну лаву. Мешкав у гуртожитку. Його оповідання були настільки дорослими і життєвими, що всі дивувалися. Та й сюжети для них він вибирав не прості, а якісь болючі, пронизливі. Але особливо вражало те, що хлопчина цей був такий худющий, блідий і майже зовсім... без зубів. Видно, що збідована дитина.
Довідалася, що виховувався Ваня у дитячому будинку, тож не зазнав ніякої опіки і ласки, хіба казенної муштри. Ми потоваришували, адже різниця у віці в нас була невеликою.
Одного разу розходимося з засідання, а Ваня поспішає не в напрямку свого гуртожитку як завжди, а зовсім в інший бік. "Куди це ти?"- питаю. - "До матері. Вона прихворіла, і треба її відвідати". Я отетеріла: як, у нашого Вані є мати?! Неймовірно, не може бути! Але, виявляється, була, була у Вані мати! Мала чоловіка і трьох від нього дітей. А Ваня був ніби непотрібним. Так виглядало. Адже з якоїсь же причини здала вона його в дитбудинок! Минав час. Якось на літоб'єднання завітала юна гарненька школярочка Віра, і ми всі дружно кинулися опікуватися також і нею. А особливо Ваня. Він ступав за нею крок у крок, буквально не зводив з неї очей. Вони побралися зовсім молодими, як я вже навчалася в університеті у Львові. Ваня закінчив гірничий технікум і став працювати майстром у своєму колишньому ПТУ. "Де ж ви живете?" - запитую їх, приїхавши на свої студентські канікули. Зі здивуванням довідуюся, що притулилися вони у матері Івана. З тією жінкою стражденної долі ми встигли познайомитися ще задовго до мого від'їзду до Львова. Тітка Ганна була вже добряче старшою і спрацьованою жінкою, а крім того - моєю близькою землячкою із сусіднього села. Про все розмовляли ми з нею, а от про ситуацію з Іваном - ніколи. Не випадало. Була вона геть непривітна, всім незадоволена, постійно бурчала (частіше чомусь саме на Ваню) - видно, щось її постійно мучило. Чоловік помер чи покинув, троє дітей від неї віддалилися, замешкали в іншій області, старість і хвороби пригинали її все більше і більше. Аж ось розбив нещасну параліч... І тоді Ваня з Вірою заопікувалися нею.
Навідавшись у черговий раз через кілька років додому, знову забігаю до них. Радіємо: Віра чекає дитинку. Але тітка Ганна всихає все більше і більше. Лежить прикута до ліжка - затишна кімнатка, чистенько навколо, солодкий виноград на тарілці біля хворої. Сили бурчати вже не має. Дивиться на мене: впізнала. Ворухнула паралізованою рукою: прикликає до себе ближче, хоче затримати, про щось поговорити. Всі вийшли. "Я хочу тобі щось сказати, - ледве хрипить. - Про Ваню. Я ж його колись хотіла в Дінець вкинути з того мосту височенного, знаєш? Щоб утопити. А він сьогодні бере мене на руки і несе в ванну купати. А вони обоє сьогодні зі мною панькаються, носяться, як із писаною торбою...". Тітка Ганна заплакала - так їй було боляче, тож хотілося хоч комусь вилити свою душу. Не було священика, але Милосердний Бог послав бідній жінці великий святий жаль за скоєним гріхом, ласку покаяння. Невдовзі померла. Тепер ось думаю: а чи послав би Бог їй цей щирий жаль, якби вона справді вбила тоді своє дитя? Гаразд, що в останню мить спохопилася і віднесла хлопця в дитбудинок... Ліпше вже так, ніж смерть заподіяти.
...Незбагненні, несподівані дарунки підносить нам у житті Боже Провидіння. Частіше всього - цілком незаслужено. Ми чинимо опір Його святій волі, бунтуємося, впадаємо в розпач, а коли нарешті змиримося, упокоримо, переламаємо себе - як же буваємо за це щедро винагороджені!
...Звичайна львівська сім'я: тато, мама і двоє діточок - хлопчик і дівчинка. Сім'я не бідна - можна сказати, що навіть заможна: бізнес іде добре, все вдається. Є ще порівняно молоді дідо і баба з обох сторін, за внуками пропадають. Всі, дякувати Богу, живі-здорові. Навіть мають змогу за кордоном відпочивати, ні в чому собі не відмовляють. Але ось мама чомусь засумувала, очі часто на мокрому місці. П'ятирічна Іринка не розуміє, допитується у бабусі: хто скривдив маму? І тоді мудра бабуся делікатно покерувала: "Давай, Іринко, допоможемо мамі. Давай будемо просити Бозю, щоб дав тобі ще братика або сестричку. Ти ж хочеш братика або сестричку?" Щодня вони отак удвох молилися, просили Бога, аби тато не гнівався на маму і дозволив їй народити ще одну дитинку. Тато вважав, що з них уже досить. Аби хоч цих двох на ноги поставити та в люди вивести. А головне - це ж знову стільки клопоту, руки зв'язані, та й часи важкі... Мама не піддавалася, бо була переконана, що Бог на її боці. Та й бабуся з Іринкою не переставали молитися.
Коли народилася Мартуся - радості всіх не було меж! Особливо малеча прямо шаленіла: як це так - не було нічого і раптом сестричка! Рожевенька, м'якенька і так солодко пахне молочком! А мама така гарна, ще гарніша стала. Лишень тато все ще ніби сердився. Ходив насуплений, з бабцею і з мамою майже не розмовляв, а в бік Мартусі так і дивитися не хотів. Всі чекали: коли ж нарешті зм'якне чи розтане його серце? Якось, як нікого не було в кімнаті, семимісячна Мартуся лежала і розмовляла сама з собою у своїй розкішній люлі. Вона ніколи не сумувала, була завжди усміхненою і веселою. Це створіння взагалі вміло радіти з усього. Аж тут якась невідома велика кругла іграшка зависла прямо над нею і дивиться. Запахло чимось таким знайомим, рідним-рідним. Мартуся передумала лякатися і залепетала: "Тя-тя-тя-тя-тя-тя-тя!", а потім потягнулася біленькою ручкою до того, що дорослі називають вусами. Татове лице розцвіло в усмішці, і він узяв свою донечку на руки...
Тепер, коли Мартусі виповнилося цілих чотири роки, в неї дуже багато роботи. Вона хоче замітати, прибирати, ліпити вареники... її всюди повно. А найбільше вона любить не давати татові спати. "Татусю! - гукає дівчинка кожного недільного ранку. - Вставай, бо ми до церкви спізнимося!" - "Ой! -стогне тато. - Ну дай мені хоч у неділю довше поспати!" - "Не можна! Бозя ж там нас чекає! - не вгамовується Мартуся. - Дивись, я тобі вже й мешти твої знайшла. Учора їх почистила. А яку ти сьогодні візьмеш краватку? Я тобі вже несу!" Стала біля ліжка - не відчепиться. "А мене одягати не треба, – каже до мами. – Я сама".
Іринка пишається молодшою сестричкою більше за всіх. Бо знає: якби не вони з бабусею - не мати б їм цього сонечка, без якого їхня оселя не була б сьогодні такою щасливою. Як добре, що Бозя не нагнівався тоді на татка і почув їхні молитви!
...Іще одна сучасна львівська сім'я. Коли Надія довідалася, що завагітніла третім - розгубилася: як вони будуть жити - п'ятеро в однокімнатній квартирі? І хіба то можна назвати життям? Діти в них - Андрій і Люба - добрі, викохані, чемні. Воно й третє не завадило б, але товктися день у день таким гуртом на 32 метрах... Хоч сядь та й плач. Стали радитися з чоловіком: як бути, що робити? Не хотілося йти на аборт. Страшно, та й гріх це великий. Мали такі-сякі заощадження, які з таким трудом збирали, бо давно мріяли купити більшу квартиру. Але це їм ніяк не вдавалося - нічого підходящого не траплялося. А тут постали перед вибором, коли зволікання недопустиме...
Як їм не хотілося переїжджати на те Рясне! Бо саме там у панельному дев'ятиповерховому будинку надибали собі дві кімнати. І доплата їх влаштовувала. А головне - маленького можна було б лишити при житті... Незатишним видався їм цей мікрорайон. Незручним в усіх відношеннях. І ні одної душі не мали там знайомої. Але виходу не було - їхній Тарасик мав прийти на світ!... І тут ми ще раз переконуємося, як Бог винагороджує тих, хто вміє пригасити свої бажання і примхи, хто жертвує стабільністю і спокоєм - аби тільки Господа не прогнівити. Хто йде проти своєї волі, аби чинити волю Господню.
Так сталося і в цьому випаду. Надія на останньому місяці вагітності стала шукати на Рясному, де замешкали, "своєї" церкви. Церкви, де б душа її знайшла світло. Побула і там, і там. Заглянула і туди, й сюди. Аж ось показали їй дорогу за колію... Дорогу до традиційної церкви Святих Верховних Апостолів Петра і Павла.
З того часу вони всі п'ятеро тут мало не щодня – на всіх урочистостях, адораціях, дев'ятницях. Їх можна бачити на кожній Хресній дорозі, на кожній прощі. Особливо діти беруть активну участь у житті парафії: Андрійко - у вівтарній дружині, Люба - у Братстві. А ось і найменшенький - п'ятирічний Тарасик: з білим чубчиком, з надзвичайно серйозним виразом обличчя. На ньому гарна вишиваночка, світлий костюмчик. Клякнув перед святим священномучеником Йосафатом, склав рученята свої човником, уста шепочуть молитву. Думаю: ось дитя нашої традиційної парафії. Благословенне дитя, що цілком змінило життя своїх батьків, усієї родини, принесло їм щастя віри, повноту світлих духовних переживань у згоді з сумлінням. Інколи Тарасик просить маму, щоб повезла його на Службу Божу до Традиційної семінарії. Там хлопчик завжди довго стоїть і роздивляється на стенді знак - герб Братства Святого Священномученика Йосафата. Намагається прочитати по буквах напис: "Вірні Богові, скалі Петровій...". "Мамо, - запитує, - а що таке скала Петрова?" - "Скала Петрова, синочку, -розповідає йому Надія, - це наша нескорена Католицька Церква, наша Традиція і наша тверда непохитна віра в Господа Ісуса Христа".
...Своїми роздумами і спостереженнями ділюся зі знайомим молодим традиційним священиком, а він каже: "Ось так Бог дає людям і цим мовби хоче сказати: "Дивіться, що Я вам дав! Подумайте, який скарб могли б ви втратити!"
...Величезна (кількатисячна!) повноводна заквітчана людська ріка урочистої Євхаристійної процесії на Божого Тіла. На її чолі цьогоріч - сто дітей, які вперше прийняли Святе Причастіє і прирекли на вірність Богові, Католицькій Церкві. Мов ангели, їхні постаті пливуть. Від престолу до престолу - через увесь мікрорайон Рясне. І знову до рідної церкви... Це - майбутнє нашої парафії, Святої Традиції. Плекаймо їх, бережімо їх, молімося за них.
"Євхаристійний Ісусе, поблагослови наших діточок!"
А нас усіх прости, помилуй і спаси...
