До 20-ї річниці виходу церкви з підпілля
20 вересня 2009 року у Львові відправилася подячна Архієрейська Божественна Свята Літургія з нагоди двадцятої річниці виходу Греко-Католицької Церкви з підпілля. Цій події приділяли велику увагу ЗМІ: висвітлювали на телебаченні, можна було перечитати на шпальтах часописів різного роду коментарі, спогади. Цю подію кожен висвітлював відповідно до свого бачення, а також за безпосередньою участю в ній. Хочу також поділитися своїми враженнями, спогадами – всім тим, що переживав, очікував, мріяв, здається, в недалекому, але вже в історичному минулому. Намагатимуся до цієї справи підійти виключно з об’єктивної точки зору, не маючи ні до кого жодних претензій, жалю чи образ, бо не пишу про себе особисто, а про те що бачив, пережив і був безпосереднім свідком тих подій. Не маю наміру когось принизити, образити, комусь дошкулити. Перечитавши пресу, переглянувши Інтернет, телебачення, вважаю своїм обов’язком додати те, про що не було сказано. Розумію, що кожен висвітлював те, що пережив, бачив, згадав, а можливо, забув (чи навмисно забув – і таке в наш час буває) із того недалекого минулого.
В часі горбачовської перестройки повіяв “вітерець свободи”. Цей час можна прирівняти до ранньої весни. Ще стоять сильні морози, дні стають усе більші, сонце піднімається вище, дає більше тепла, з-під снігу появляються перші квіти – проліски. Зима не хоче уступати, тому деколи ще вирує заметіль, хуртовина, падає сніг, але кожному відомо, що це явище тимчасове і воно довго не може тривати. Україна пережила довготривалу зиму. Цією зимою була окупація українських земель різними народами, державами, ідеологіями. Сходило проміння весняного сонця, не завжди народ був мобілізований, щоб використати це проміння, нагоду до будівництва своєї держави, а в серцях багатьох людей під простою селянською стріхою і в колах інтелігенції жив цей промінчик весняного сонечка, але часто люта зима, хуртовини не давали пробитися цій весняній квітці.
Цією лютою зимою в українському народі були трагічні історичні події в ХХ столітті. Хочу зауважити, що трагедія народу була трагедією Греко-Католицької Церкви. Не можна відділити терпіння народу від терпіння Церкви. Останнє століття чітко виявило роль Греко-Католицької Церкви, яка була дороговказом для нації, рушійною силою, вишколювала молоде покоління у глибокій патріотичній християнській любові до Бога, Церкви і свого народу. На жаль, великий, грандіозний вклад Греко-Католицької Церкви впродовж усієї історії, нині здебільшого є замовчуваний, перекручений, до кінця не досліджений. Сьогодні першенство в державі, як бачимо, належить тим, які ще в недалекому минулому були вірними слугами Москви і прославляли Руську Церкву як Церкву українського народу, а греко-католиків обливали брудом, називали зрадниками, поляками, буржуазними націоналістами. Змінилася влада – і вони тепер великі патріоти, націоналісти. Дай Боже, щоб їхнє навернення і усвідомлення своїх помилок було щирим насамперед в очах Божих і в ділах народу. Не бажаю сіяти якусь недовіру між вірними, підозри, розправи, з’ясування стосунків. З другого боку, правда має право на життя. Якщо сьогодні ще не час говорити, писати, навчати, висвітлювати ці події для тих, які були виховані в дусі безбожництва і атеїзму, а також молодого покоління, і на засадах Божої правди закладати фундамент, то тоді взагалі чи настане такий час, в нинішньому секуляризованому світі, щоб висвітлити правду такою, якою вона була і є на сьогоднішній день. Не півправду, не правду, яка десь далеко від нас у тумані, але правду, якою жила Церква і народ.
Христос навчав своїх учнів, промовивши: “до тих юдеїв які увірували в Нього: коли ви пробуватимете в моїм слові, справді будете учнями моїми; і ви пізнаєте правду, і правда визволить вас”. Хоч багато юдеїв увірували в Христа, але, почувши ці слова, в серці своєму вони збунтувалися, як Ісус міг про них таке подумати і казати, що правда їх визволить, вони ж ніколи не були невільниками, і тому відповіли Йому: “Ми потомки Авраама й не були ніколи невільниками ні в кого. Як же Ти говориш: будете визволені? Ісус відповів їм: – Істинно, істинно кажу вам: кожен, хто чинить гріх – гріха невільник! Невільник не пробуває в домі повіки; син пробуває повіки. Отже, як Син вас визволить, справді будете вільні” (Йо. 8, 33-35). Диявол через гріх робить людину невільником, Христос через благодать Божу визволяє людину від влади диявола і гріха. Тому, коли людина живе з Богом, вона і живе в правді його, і навпаки – як тільки людина відходить від Господа, на неї відразу чигає диявол, щоб взяти її до себе в неволю.
Мусимо глибоко усвідомити, що причиною всякого зла, непорозумінь, воєнних лихоліть, насильства, терору, вбивств, є найбільше зло, тобто гріх. Людина, відкинувши правду, яка була в Господі, легко пішла за брехнею, яку запропонував їй люцифер. Наслідки жахливі, які людство пожинає по сьогоднішній день і буде збирати до кончини віку. На жаль, людині важко було визнати колись (і так є сьогодні), що причиною всяких незгод і негараздів у родині, суспільстві, народі і цілому світі є гріх і брехня. Чи переживало б людство сьогодні фінансову кризу, якщо б могутні цього світу керувалися засадами Заповідей Божих і правдою? Без найменшого сумніву стверджую, щоб не було б у світі жодної фінансової і економічної кризи, коли б усе будувалося на правді.
Не можу змиритися і з тим, що все частіше і частіше (і навіть саме духовенство) повторюють ворожі гасла, які мали місце і зародилися в часах безбожної, масонської Французької Революції, що Церква відокремлена від держави. Греко-Католицька Церква, яка впродовж віків понесла такі великі жертви в ім’я Бога і свого народу, – чи не має права, щоб голос її сьогодні був почутий в тих чи інших питаннях які стосуються духовності і моралі суспільства. Все частіше ми будемо дослухатися до голосів чужої ідеології, поглядів, накинутих нам чужими принципами і ідеологіями, які не мають ніякого підґрунтя, традиції і фундаменту в нашому народі, але будемо ставити їх нарівні з нашою Церквою, яка кров’ю своїх синів і дочок здобувала майбутнє народу і держави. Церква – це Божий народ, Містичне Тіло Христове. Держава – це також народ. У нашій трагічній історії ми століттями не мали української держави, але ми були нацією, ми були народом. Цю націю, народ виховувала, живила, виростала, підтримувала, лікувала, доглядала Церква.
Народ і Церква – це одне тіло. Хіба знайдеться така нерозумна людина, яка скаже: мені не потрібна права чи ліва рука, я можу обійтися одним оком чи однією ногою, мені не потрібні дві нирки, одна зайва для мого організму? Немає такої людини, а навіть якби знайшлася, ми б сказали, що вона розумово відстала. Також і держава, народ сьогодні не може сказати, що Церква, яка була для них світлом, дороговказом, є зайвою і непотрібною. Виховання дітей, молодого покоління, молодих сімей без впливу і авторитету Церкви є неповноцінним. На мою думку, поставити Греко-Католицьку Церкву, Церкву-мученицю українського народу, на один рівень з різними новітніми сектами, угрупованнями, ідеологіями – це жахливе приниження Церкви, викривлення історичної правди.
Перш ніж перейти до теми виходу Греко-Католицької Церкви з підпілля, хочу провести паралель переслідування народу і Церкви в ХХ столітті (факти річ незаперечна).
Перша світова війна. У складі австрійської армії на початку війни був створений з українців легіон Українських січових стрільців (УСС), який нараховував 2,5 тисячі вояків. Стрільці найбільше прославилися в запеклих боях за гору Маківка в Карпатах у квітні-травні 1915 року. Взяття гори, яка декілька разів переходила від однієї армії до іншої, стала переломною у воєнних операціях 1915 року, після чого австро-німецькі війська перейшли в наступ. Українські січові стрільці в їх складі в червні 1915 року увійшли до Галича й вивісили тут на знак перемоги жовто-синій прапор. У липні був сформований 1-ий полк УСС на чолі з отаманом Г. Коссаком. Німецьке командування відзначало, що полк УСС – “найкращий підрозділ з усієї австро-угорської армії”.
Великою трагедією для Галицької землі було, коли вона опинилася під владою окупантів росіян. Верховний головнокомандувач російських військ великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловив радість, що “російський народ обє’днався” і збулася віковічна мрія усього народу. Такому нахабству не було меж. Російський царат цинічно проголосив, що Галичина – це “давня російська земля”, яка тепер “навіки з’єдналася з матірю-Росією”. Генерал-губернатор краю чорносотенець граф О. Бобринський самовпевнено заявляв: “Східна Галичина і Лемківщина – споконвіку корінна частина єдиної великої Росії. На цих землях корінне населення завжди було російським, тому й лад має бути російським. Я буду впроваджувати тут російську мову, закон та устрій”.
На превеликий жаль, цю жахливу, брутальну, шовіністичну політику російського царату активно підтримували лідери західноукраїнських москвофілів В. Дудикевич, С. Бондасюк, Ю. Яворський, які повернулися в Галичину з еміграції разом з російською армією. Москвофіли, які добре знали дух галицьких українців, виявляли і видавали українських патріотів, яких згодом депортували вглиб Російської імперії. Тільки через київські тюрми було відправлено до Сибіру 12 тисяч галицьких українців.
Ця трагедія галицьких українців була також і трагедією Греко-Католицької Церкви. Серед арештованих, виселених в Сибір чи в глибинку Росії були сотні ні в чому не повинних греко католицьких священиків, в тому числі Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький. Греко-католицькі єреї терпіли тільки за те, що були католиками і українцями і в трагічні часи для свого краю підтримували свій народ і були разом із ним. Це був героїчний приклад великого християнського патріотизму щодо Бога, Церкви і свого народу.
Як відомо, російські війська приїхали до Львова не самі, з ними прибув православний волинський архієпископ Євлогій Георгієвський, відомий в колах Руської Православної Церкви як великий противник і нищитель унії. З Архієпископом приїхало православне духовенство. Вони старалися підступами і залякуванням насаджувати православних батюшок на “вакантні” парафії, з яких росіяни вислали в Сибір греко католицьких-священиків. Це був духовний терор греко католицького населення Галичини. Багнет, сила, влада, терор, насильство, історична фальсифікація, брехня – ось засоби, якими керувалися російські окупанти, в тому числі Архієпископ Євлогій і православне духовенство. Все пов’язане з духовністю і культурою галицьких українців практично було паралізоване, переслідуване, заборонене. Така жахлива шовіністична політика царської окупаційної влади в Галичині шокувала самих тверезо мислячих росіян. Відомий російський політик Павло Мілюков назвав її в Державній думі “європейським скандалом”. Хто підтримував, опікувався, допомагав, потішав ті сім’ї, родичі яких були виселені в Сибір? Хто ніс духовну і національну підтримку народу, який перебував під царською окупацією? Без найменшого сумніву – Греко-Католицька Церква.
Хтось може сказати: це вже ХХ століття, а до того – яке лице було уніатської Церкви? Вона, мовляв, була прислужницею Польської держави. Це історична фальсифікація і брехня. Уніатська Церква завжди працювала для духовного і національного прозріння українського народу. Не можна з поодиноких випадків, фактів, чи вчинків окремих осіб судити про всю спільноту. Серед Апостолів був також Юда Іскаріотський, який за тридцять срібняків продав свого Учителя. Апостол Петро тричі зрікався Ісуса, але Христос не відкликав його першенства, яке перед тим дав йому.
Як Польща, так і царська Росія дивилися на Уніатську Церкву, на “кістку в горлі”. Тільки в часі розбору Польщі 1772 р., коли Галичина дісталася під австрійське панування за цісаревої Терези (1740-1780), як коронний край під її історичною назвою “Галичина і Володимирія”, під патронатом Австрійської імперії для українського населення почалася нова доба. Ось як описує стан української спільноти на той час історик, професор Львівського університету Михайло Грушевський: “Під Австрією опинилися темні, панщизняним ярмом приборкані панщизняні маси селянства з таким же малоосвіченим і заляканим духовенством, майже без міщанства, без своєї шляхти і без інтелігентного проводу. Неволя селянських мас досягла вершка свого насильства; здавалось, що вже кінець українському життю”. Такий жалюгідний стан був в українському народі в Галичині.
Хоча польський історик міста Львова Владислав Лозинський дивиться дещо іншими очима на стан українського населення у Львові і загально в Галичині: “Дивна річ, львівські міщани, що від ХVI століття вже здебільша по-польськи говорили і писали, одягалися по-польськи, навіть у головній фортеці своєї окремішності – в “Ставропігії” – радили і списували протоколи по-польськи, на портретах і вотах, на домовинах і гробницях у підземеллях Успенської церкви ставили польські або латинські написи, ця назверх ополячена Русь не переставала ані на хвилю бути собою і почувала себе, неначе держава в державі”.
Хто вливав до цієї української лампи оливи, щоб вона не загасла? Так, були періоди, коли вогник ледь-ледь горів, але він ніколи не погас. Ця олія в тих часах була в руках уніатського духовенства, яке ділило долю і недолю свого поневоленого народу впродовж багатьох століть, “од рода в род”! Так, це правда, коли більшість міщанства, шляхти, зрікалася своїх звичаїв, традицій, мови і культури, тоді на варті народу стояла його Церква зі своєю незмінною богослужбовою мовою з богослужебними старослов’янською мовою писаними книгами, з її кириличним письмом. Тут варто пригадати “гура-патріотам”, які сьогодні висміюють богослужіння церковнословянською мовою: мовляв, традиціоналісти працють на Москву і її Церкву” – перегляньте добре сторінки історії минулих століть і побачите, яку важливу роль відіграла церковна мова в житті українського народу, котра, на превеликий жаль, сьогодні є відкинута і висміяна. Хто нехтує своєю історією або не прислухається до минулих поколінь, є легковажним і байдужим, такому народу дуже легко нав’язати різні ідеології, течії, він легко пристає до них тому, що не має основи, фундаменту.
Богу дякувати, що і в наш час є люди, для яких не байдужа церковна мова і все, що відбувається в церкві. Люди, які вивчають, шанують, знають, люблять і живуть традицією і історією своєї церкви і народу. Які не викидають до архіву минуле, а його аналізують; помилки вивчають, щоб їх знову не повторити, а цінні перла дають для прикладу молодому поколінню, як маємо будувати своє майбутнє. Таким захисником прадідівської традиції, особливо щодо церковнословянської мови, є довголітній (50 років) диригент кафедрального перемиського хору “Горі Серца” п. Володимир Пайташ. Можна подивляти його: людина незряча, але обдарована музичним талантом, скільки довелося йому побороти життєвих труднощів. Незламна воля до життя наказувала йому працювати не лише над собою, але з іншими і для інших. Можливо, хтось подумає, що регент може багато знати і розумітися на тому, що діється в церкві, бо ж його справа – диригувати. Пан Володимир не тільки музикант, регент, що має закінчені повні теологічні студії, він також патріот свого народу і своєї Церкви. Про церковну мову він писав: “Маючи такі ціні докази древності літургійної мови та її тривалості, не можна отак легко, одним розпорядженням чи постановою змінити традиційну мову Літургії на сучасну українську, яка постійно змінюється. На цій мові виховувалися тисячі поколінь, і нам не вільно її усувати, це наш скарб культури… Церковнослов’янська мова не підлягає жодним змінам, а значення поодиноких слів залишається сотні років те саме. І навпаки, як швидко міняються слова у “живій”, розмовній мові, яка зазнає впливу середовища, природи, сусідніх держав, цивілізації”. Ще важливу річ пише в своїй книжці “Горі Серца” п. Пайташ (Перемишль, 2007 р.). У спілкуванні з одним польським знаним музикантом, коли зайшла справа про церковнослов’янську мову, той (поляк) дав її таку оцінку: “Якби ми малу Службу Божу з часів наших королів, яку відправляли в цій мові, ми б її ніколи не замінили, то був би великий скарб нашої культури. Ви, греко-католики, маєте великий скарб вашої культури, писемність і Службу Божу ваших предків. Якби ми щось такого мали, то кожне слово б позолотили”.
На завершення своїх роздумів про церковнослов’янську мову п. Пайташ пише: “Проминуло тисячу сто років з того часу, як на Черемиському замку учні Кирила і Методія переклали наші богослужіння з грецької мови на словянську. Цінуючи це, дорожачи та підтримуючи нашу традицію, до сьогодні головна Служба Божа в Перемишлі співається в церковнослов’янській мові, і так повинно залишитися на майбутнє. Підсумовуючи цю тему, доходжу до висновку: Ті, що насильно усувають з богослужіння церковнослов’янську мову – це несвідомі, а може, свідомі гробокопателі нашого сакрального мистецтва, придбаного нашими предками і плеканого протягом тисячі років. Схаменіться!”
(далі буде)
