В пам’яті – тільки добро

Не встигла оглянутися, як проминуло життя. Відійшли рідні, близькі люди, в минулому залишилося все, чим жили, чим тішилися, чим ділилися з ними. Лишилися на згадку спомини: одні зігрівають, інші – болять. Живу тими споминами, розумію тепер, що доля була милосердною. Тепер розумію, що весь час була наді мною опіка Матері Божої і Божого Провидіння. Бо бабусині і мамині молитви до Матері Божої рятували нас завжди.

Батько загинув у бою з енкаведистами, коли мені було 9 днів. Маму заарештували, ведуть коридором, а конвоїри передають один одному: “Главного бандеровца жену привезли…”. А я в чужих людей, в чужому селі. Там я і народилася, коли мама і бабуся переховувалися від Сибіру і облав – і так два роки, день у день… На Великодні свята священик попросив вірних разом помолитися за дитину, яка є в церкві, бо батько вбитий, а маму заарештовано – і всі люди плакали і молилися. Видно, Бог почув ці молитви, бо мамі чудом вдалося вирватися з рук катів. Після двох років поневірянь і переховувань повернулися до своєї пограбованої хати: все було розвалене і розрите – шукали криївок.

Бог допомагав мені на кожному кроці: я закінчила школу, університет, зустріла людину – хлопця з такою ж долею, з яким побралися. Моєму чоловікові було два з половиною роки, коли забрали його батька і присудили до розстрілу. Та до розстрілу він не дожив: помер у Челябінську в тюрмі… Чоловік із мамою також жили в напіврозваленій хатині.

Ми створили сім’ю, коли я була ще студенткою, а чоловік – інженером на заводі. Стали на чергу на житло, якого чекали 20 років. На черзі (до того ж тільки на одній) можна було стояти тільки одному членові сім’ї. Скажімо, щоб стати на чергу для одержання кооперативного житла, потрібно було здати довідки, що не стоїш у черзі на одержання державного житла, що не стоїть на черзі хтось із членів родини і т. д. Ми винаймали різні кутки то тут, то там, а прописані були десь в іншому місці – типова ситуація для тодішніх молодих радянських сімей. Бог допоміг винайняти однокімнатну кооперативну квартиру в новому будинку, який щойно заселявся. Нашим господарям чи то по блату, чи іншим якимось шляхом вдавалося обходити ті закони з чергами: вони одну квартиру здавали, в іншій жили і ще чекали на одну – ліпшу, більш відповідну для себе. Прожили ми там кілька років, платили за помешкання справно – щомісяця половину зарплати інженера, так що по суті та квартира була виплачена нами не один раз. Але ми сподівалися, що коли наші господарі здадуть її в кооператив (щоб одержати для себе більшу), то можна буде спробувати просити збори того кооперативу, аби розглянули нашу кандидатуру серед інших претендентів і, можливо, б проголосували, щоб закріпити цю однокімнатну квартиру за нами. З господарями ми вважалися друзями і мали таку домовленість. В кооперативі все вирішували збори, а вже потім міська рада (житлово-кооперативний сектор) затверджувала їх рішення або ні.

Наш маленький синочок до п’яти рочків проживав у бабусі на Тернопільщині. Щовечора вони в кінці молитви просили: “Боже, допоможи мамі з татом дістати квартиру”. А перед святим Миколаєм наш Ромчик, як звичайно, просив для себе подарунка. І звичайно, святий Миколай ніколи не обминав його, як не обминав жодної дитини в світі, якщо та його кликала. Приходив у ясних пишних ризах, з саморобною мітрою на голові, питав Ромчика, чи чемний, чи молиться, чи слухає старших. Дитина так хвилювалася, що навіть не здогадувалася, що то добрий сусід прийшов в образі святого Миколая.

Як нашому синові виповнилося 5 років, він став мешкати разом з нами у Львові і почав ходити до дитячого садочка. Настає свято Миколая, і увечері знову святий Миколай приходить до Ромчика з подарунками. Хлопчик засинає щасливий… А другого дня раненько несподівано приходить господиня і каже, що треба негайно вибиратися нам із хати. Її тон і вигляд налякали дитину. Не було жодної можливості порозумітися: все вирішено, все горить, мусите сьогодні ж залишити помешкання…

На щастя, був у чоловікової (а потім і в нашої) родини добрий Ангел-хоронитель – підпільний монах, пізніше – священик. Його двоюрідна сестра на наш розпачливий телефонний дзвінок одразу радо погодилася прихистити нас у себе. Так і сказала: “Прошу переїздити хоч і зараз”.

Увечері того ж дня, як ми прийшли до нашого нещасного помешкання забрати вже останні речі, посходилися наші сусіди по сходовій клітці. І хоч ми мало спілкувалися і вони не знали, що ми – винаймачі, проте всі стали нас сварити, що ми дали себе викинути з хати посеред зими з дитиною. Хтось довідався, що голова і бухгалтер кооперативу хочуть продати цю “нашу” квартиру зовсім сторонній людині. Навіть жінка голови кооперативу рішуче стала на наш бік. Сусіди поприносили нам диван, розкладне крісло, ковдри, подушки і сказали: “Живіть і дочекайтеся зборів, а люди за вас проголосують”.

Дочекалися зборів. Мій чоловік попросив слова, чим переплутав начальству всі карти: пояснивши людям ситуацію, попросив нас підтримати. Свій виступ він закінчив словами Шевченка: “Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою” (Пізніше ці слова голова кооперативу згадає у своєму доносі на нас у КДБ, в якому напише, що ми неблагонадійні і він просить виселити нас, бо в березні 1973 року у нас проводився обшук, а на зборах чоловік читав заборонені вірші).

Збори підтримали нашу кандидатуру переконливою більшістю. Збираємо документи і мерщій у міську раду, а там уже зовсім інший протокол тих наших зборів – такий, як треба голові і бухгалтерові. І вже затверджено їхнього претендента! І ми знову збираємо підписи, щоб довести, що той протокол – фальшивка. Результат: надходить відповідь, що закріпити за нами квартиру немає підстав, бо ми стоїмо на державній черзі, а не на кооперативній, ну, і піднаймачі не мають прав… Але тамтой претендент зовсім не мав ніяких прав на цю хату! Почалися виклики до прокуратури, до суду… Як не дивно, ми відчували велику підтримку в усіх інстанціях (Це вже тепер я розумію, що святий Миколай не дрімав…). Суд вирішив, що для надання нам цієї хати немає підстав. Тут же в залі засідань після всього я голосно кажу до свого чоловіка: “Йдемо геть, ніде не можна добитися справедливості – такий суд, така прокуратура,така міська рада, така вся радянська влада”. Проте другого дня прокурор викликав нас і вручив нам так звану “Окрему ухвалу”, в якій на 10 сторінках були перераховані всі порушення, допущені головою кооперативу, міською радою, міліцією (яка чимскоріш прописала того претендента з сімєю там). На основі цієї ухвали, сказав нам прокурор, ми маємо право добиватися, щоб ті незаконні рішення були скасовані. А після того доводити, що якщо квартиру можна надати комусь без жодних правових підстав, то чому не нам – які стільки-то років проживають у Львові, стоять на черзі, проживали в тій хаті і т. д.

Довго ми те все доводили… Настала весна, і я прошу чоловіка лишити те все: збирання довідок, клопотань, свідків, ходіння по приймальнях, прокуратурах – хай я буду далі по чужих кутах тинятися, але хочу миру і спокою в душі. Хочу до парку – побачити весняні дерева, зелену траву, квіти… Бо коли по кілька годин вичікуєш у приймальнях, йдеш до того високого начальства, виходиш звідти, то кожним нервом, кожною клітинкою тіла відчуваєш таку втому, ніби шпали носив.

Ще коли перший раз нас викликали в прокуратуру, питання наше розглядала прокурор Тараканова – дуже справедлива жінка. Одного разу вона навіть видалила з зали засідань голову нашого кооперативу – за зухвалу поведінку. Та жінка чомусь дуже перейнялася нашою справою. І навіть коли її перевели на інше місце роботи, мій чоловік продовжував час від часу консультуватися з нею. І зараз подзвонив, повідомив, що я вже геть здалася і зламалася зовсім. Тараканова викликала мене і почала вмовляти, щоб не здаватися, радила ще кудись звертатися, писати: “Не бійтеся розворушити те осине гніздо в міськраді – нічого не втратите”.

Але в парк ми тоді все-таки пішли. Безлюдні алеї, тихо. І раптом назустріч – давній знайомий, з яким ми вже давно не бачилися. Розговорилися. Виявляється, він також пережив подібну ситуацію. Порадив, щоб ми звернулися телеграмою до Брежнєва з проханням прийняти нас особисто: мовляв, є порушення, а на місці заходи не вживаються. “Вам відповість телеграмою “Правительственная” Добрик (1-ий секретар Львівського обкому КПРС) і повідомить, що вас тоді й тоді прийме інструктор обкому”.

І так сталося. Прийняв нас Вячеслав Секретарюк, вислухав, дуже чітко і конкретно відповів, що доручить людині, якій довіряє, перевірити все викладене, бо до народного контролю в міській раді довіри немає. Якщо все написане підтвердиться, то обіцяє, що за три місяці ми будемо мати свою хату.

Все відбулося точно так, як він сказав. Через півтора року від того Миколая ми одержали однокімнатну кооперативну квартиру. Прожили там 12 років, доки після 20 років стояння на квартирній черзі на заводі отримали цю на Рясному.

Усі ці 36 років я собі думала, що святий Миколай у той суворий зимовий день був також засуворий до нас. Я боялася свят, мовби очікуючи, що вони принесуть щось недобре. І ось цього року вперше отець Василь запровадив у нашій церкві Дев’ятницю до Божого Провидіння. Я ходила щодня на ту дев’ятницю, слухала Службу Божу, молитви, проповіді отця, перебирала в пам’яті події свого життя і думала, що кожний день, кожна подія – то був Промисел Божий, хоч не завжди я розуміла, чому деякі сторінки такі суворі і часом трагічні. Минула дев’ятниця, настає свято Миколая. Отець говорить проповідь і каже, що кожен того дня пригадує собі свято Миколая з дитячих літ. І я переношуся думкою туди і пригадую подарунок Миколая із Сибіру, куди були виселені батьки і сестри мого батька – всі вони, крім однієї, залишилися там навіки у вічній мерзлоті. Коли їм за каторжну працю почали платити якісь копійки, вони мені звідтам надсилали подарунки: пальтечко, валяночки – все це я знаходила в себе під подушкою. І ось тепер у церкві на свято Миколая вперше за 36 років я зрозуміла, що тоді суворий Миколай – то також був подарунок! Бо якби господиня не порушила наших домовленостей, якби не така страшна вседозволеність і розперезаність тих людей і правління кооперативу, якби не підтримка різних добрих людей і навіть чиновників (що сьогодні є зовсім дивним!), – нічого б не було! І все це безплатно, часом без “дякую”, бо ті, що взяли гроші, повелися інакше. Але я рада, що в цій історії ніхто не постраждав, нікому не анулювали рішення, не відібрали квартири. А ми тоді ще довго прокидалися з відчуттям, що сталося щось гарне: “Ага, то ми вже у своїй хаті!” А могли і цієї не дістати через 20 років. То вже було перед розпадом Союзу: зупинялися заводи, все валилося… Скільки людей не отримало! Скільки надій не справдилося!

Підтвердженням того, що Мати За все дякую Богові! А своє таке нелегке життя вважаю суцільним чудом і Божа опікувалася мною від народження і Боже Провидіння завжди діяло в моєму житті. Бог у важкі хвилини посилав мені добрих людей. Їх було багато. Дорожу згадками про них, молюся за всіх. Навіть часом, як маю якийсь жаль, кривду чи образу, то думаю, що все минеться, всяке “жало притупиться”, бо Мати Божа завжди мене оберігала. Молюся не тільки за себе і своїх найближчих, молюся за всіх, кого зустріла в житті, в кого знайшлося для мене добре слово чи вчинок.

Хвала Богу за все!

Ярослава Пророк із Крушельницьких,
парафіянка церкви Свв. Верх. Апп. Петра і Павла
Львів-Рясне-1