Середина червня. “Петрівочка – мала ніченька, не виспалась наша дівочка…” – слова з народної пісні, записаної колись від мами. Ще тільки восьма ранку, а сонце вже припікає з усієї сили. Лише тут, на дні зеленої балки (балка – глибокий яр, густо порослий кущами глоду, бузини, шипшини…), що круто збігає вниз до Сіверського Дінця, до якого всього метрів триста, можна трохи затриматися, аби перевести дух і витерти чоло. Тихо. Не чути навіть галасливого птаства – хоч воно вже давно не спить, проте поховалося в затінку: не до співу йому в таку спеку. Сизий приземкуватий євшан (різновид степового полину) лагідно, як у дитинстві, лоскоче ноги, заливаючи своїми пахощами всю околицю індустріального міста. Посередині балки при самій стежці – незвичний пам’ятний знак: на постаменті чорна брила кам’яного вугілля з прикріпленою на ній табличкою: “Здесь, в Лисьей балке, по указу Екатерины 11 от 14 ноября 1795 года была построена первая шахта Донбасса”. Неподалік у сквері височіє помпезний пам’ятник “первому российскому рудокопателю”, якомусь Ніколаю Капустіну, а в центрі ще помпезніший – першому “гробокопателю” всіх народів, “вождеві пролетаріату” Владіміру Лєніну. Не бракує й інших пам’ятників “міцного” ідеологічного та імперіалістичного навантаження. Забракло місця лише для скромного пам’ятника українським чумакам, які дорогою в Крим, зупинившись на відпочинок своїми валками з сіллю, насправді першими виявили тут поклади кам’яного вугілля, брили якого виступали на поверхню серед моря ковили. Про них донині – жодної згадки в офіційній історії, яка настійно намагається переконати нас, що слава пасує не якимось там голодранцям, а самій “Височайшей імператрице”!
Так, це оспіване Володимиром Сосюрою “Лисиче над Дінцем”, відоме з його поеми “Червона зима” – програмного твору середньої школи. Тут могили ближчої і дальшої рідні цього найніжнішого лірика радянської епохи.
Тихо і щемно... Але що це? З розлогого схилу сусідньої балки несподівано долинає незвичний спів – три жіночі голоси і один молодий чоловічий:
У Бога всі живі – безсмертна ж бо душа.
Нікого з нас Господь повік не залиша.
За спокій душ усіх, кого нема між нас,
Помолимося всі у цей спасенний час.
Просим за наших батьків, рідних, братів і сестер,
Просим за наших дітей, просим за всіх, хто помер.
Боже, Ти їх пом’яни і за гріхи не вини,
Знаємо ж милість Твою – місце їм дай у раю…
Хто ці люди? І що робить тут цей молодий чоловік, зовсім іще юнак, у наглухо застебнутому в таку жару довгій чорній реверенді греко-католицького священика? Яке в нього пильне діло у цих краях? Звідси, від цього місця, в який бік не візьми – чи на південь, чи на північ, чи на схід – зовсім рукою подати до російського кордону. Луганщина, єдина з областей нашої держави, усім своїм географічним і духовним хребтом глибоко вклинена в Росію. І тільки один напрям звідси до справдешньої України – на захід. З трьох сторін цю найсхіднішу область, пронизуючи її наскрізь, обступає російський дух, російський уклад життя і такий же спосіб мислення, відповідні симпатії і орієнтації. Хоч так було не завжди. Різка зміна ментальності інтенсивно розпочалася тут після Другої світової війни, а точніше – від 60-их років минулого століття. Про давню українськість цих земель свідчать такі питомі козацькі прізвища на могильних хрестах: “Клименко”, “Чуй”, “Попсуй”, “Стеля”, “Оридорога”, “Квач”, “Святипаска”, “Скубак”, “Божко”, “Обійдихата”… Проте “За спокій душ усіх” тут не прийнято молитися. Батюшки РПЦ відспівують покійників лише в хаті – і по всьому. Проводжати тіло померлого аж до самого місця поховання тут не заведено, в цих краях – це небачена розкіш, нечувана дивина. Тому молодий греко-католицький священик, молячись за душі усопших, що вписані у нього в листочку, додає від себе: “І за всіх, що спочивають на цьому цвинтарі…”. Зараз він поїде далі – ще на один цвинтар, де також посвятить пам’ятники і відправить панахиду за всіх померлих, чиї імена відомі і невідомі. А потім ще має посвячувати хату і нехитре господарство Степана та Віри, які давно чекали цього дня...
Щоб прибути сюди пораніше, священик мусив встати о третій годині ночі, відправити Службу Божу і одразу ж, ще до світанку вирушити в неблизьку мандрівку. Зі своєї парафії, розташованої у Донецькій області, стареньким автом він добирався до Лисичанська цілих 120 кілометрів степовими розбитими дорогами, скорочуючи шлях і уникаючи велелюдних трас.
Степан і Віра вийшли на дорогу зі свого флігеля святково одягнені і з квітами, вклякли перед отцем і поцілували його в руку. Потім привіталися з мамою отця і насамкінець – зі своєю тіткою, яка нарешті таки привезла їм давно обіцяного традиційного греко-католицького священика…
Віра старається хоч раз на рік побувати у Львові, кожного разу з радістю і побожністю відвідуючи Богослужіння на традиційних парафіях УГКЦ, Хресні дороги в Страдчі і в Янові. Вже від кількох років систематично, день у день відмовляє вервички – загальну, до Божого Милосердя, до Ран Христових, до Полум’я Любові Непорочного Серця Марії, дотримується всіх постів, свят і набоженств літургічного року, які практикують вірні Св. Унійної Традиції, передплачує журнал “Дзвін з Фатіми”, читає традиційну духовну літературу, слухає та переглядає касети і диски Священичого Братства Святого Священномученика Йосафата, фільми про життя і духовні подвиги святих Вселенської Церкви. Однак через життєві обставини жінка змушена ходити до так званої Української Православної Церкви (Московського, звичайно, патріархату – святинь іншого підпорядкування у її місті немає). Багато молиться за Св. Традицію, за Україну, за душі в чистилищі, а найбільше, мабуть, – за свого Степана. У подружжя немає дітей, а всі їхні рідні одне за одним переселилися вже до Небесної Батьківщини.
Зі Степаном не така проста справа. Свого рідного батька він ніколи в житті не бачив. Мати і молодший брат трагічно пішли з цього світу. Старший брат, можливо, ще й живий, але слід його давно загубився десь на неозорих просторах Росії. Помер і вітчим. Так що Степан не зазнав у своєму дитинстві (та й пізніше) тепла і ласки, чоловічої дружби, підтримки і розуміння. Змалку тяжко працював нарівні з дорослими. Усе горіло в руках хлопця. Тільки вірна Віра змолоду обійняла його любов’ю свого серця, жаліла, як власну душу. Тітка зі Львова свого часу ублагала Степана прийняти Святе Хрещення в церкві, і він послухав її, хоч мав уже тоді 42 роки. Бог оберігав його на кожному кроці. А скільки ж то Степанових товаришів-шахтарів загинуло під землею чи покалічилося! А скільки навколо позагиналося від горілки і пішло на той світ по-дурному! Така доля могла спіткати й Степана. Його добре серце, кмітлива голова і золоті руки стали причиною того, що він був, так би мовити, нарозхват: усі навколо кликали його до тієї чи іншої справи, потребували його поради і підказки. А він не вміє себе жаліти заради інших, подобається йому бути потрібним: кликали його до різних робіт – то газ провести, то дах перекрити, то бруківку покласти… І в себе в господарстві цей чоловік також лад тримає, нічого не занедбує. Його думка в господарській площині спрацьовує моментально і бездоганно. Поки хтось інший чухає потилицю – Степан уже за роботою. Тож не дивно, що всі навколо шанували його і наввипередки поспішали віддячитися. А найпростіше – як віддячитися? Чим у нас заведено розплачуватися? Та чим же, як не півлітрою. І Степан поволі втягувався… Через те поступово й характер почав у нього псуватися. Народ про таких каже: “Як тверезий – хоч до рани прикладай, а як вип’є – то хоч з хати утікай”.
Проте Віра своєю турботливістю і лагідністю старалася перемагати чоловікове серце – і в молодості, коли вони тільки побралися, і тепер, делікатно, а то й рішучим наступом боронячи його від чарки та від непевних друзів.
Давно схиляла чоловіка взяти церковний шлюб, просила, вмовляла, благала. А надто стала наполягати на цьому тоді, коли дав їй Господь ласку глибокого навернення, коли пізнала, що означає для спасення людської душі це Святе Таїнство, які благодаті дарує воно людині. Розуміла: встановлена Богом Тайна подружжя – це не формальність, а вищий духовний закон. Проте Степан і чути про щось таке не хотів. Навіть на коротеньку молитву в нього завжди не було часу, виправдовувався, що має багато роботи або що голова болить, що втомився... Віра і її тітка у Львові тихенько журилися цим і молилися, молилися без перерви за Степанове навернення. Минали місяці, роки… Степан вийшов на пенсію, проте без роботи не сидів. Минулого року тітка упродовж дев’яти місяців у кожну першу п’ятницю місяця без перерви приймала Святе Причастя, жертвуючи його за навернення Степана, благаючи Бога про овоч “Великої Обітниці” для нього. Вони з Вірою влаштували мовби своєрідне молитовне змагання: хто більше відмовить у наміренні Степана вервиць і дев’ятниць.
Уже було домовлено, що цього літа тітка приїде до них зі священиком. За пару місяців перед тим вона написала листа особисто Степанові, пояснюючи, як поводитися при цьому, як підготуватися до загальної сповіді… Телефонуючи в Донбас, кожного разу запитувала Віру: “Ну як?” Племінниця була на межі розпачу: “Та так, як і було”. Мало того: Степан став неначе ще різкішим, уникав серйозної розмови, кидаючи на ходу: “Вам і меду не давай – одно молилися б і молилися. Якщо всі так будемо молитися – хто ж тоді робить буде? Усі з голоду повмираємо…”. Ех, якби ж то всі хотіли молитися і дякувати Богові – тоді б Він кожному дав нові очі і нове серце, кожному б відкрив розуміння справжніх цінностей життя! І кожен став би тоді сильнішим, мудрішим, добрішим і щасливішим на цій долині сліз, живучи для вищої мети.
Тітка втішала племінницю: “Не переставаймо молитися далі, а там буде видно. Бог усім покерує”. Наближався день зустрічі. Віддавши все в руки Господа, тітка дала собі з тим усім спокій, сказавши до себе: “За все, що Ти, Боже, пошлеш мені в цій поїздці, – дякую Тобі. Зрештою, якщо Ти благословиш, аби священик тільки відправив панахиду на могилах моїх рідних та посвятив хату моїм племінникам, – це буде для мене велика ласка”.
… Після відвідин другого цвинтаря вони трохи затрималися, бо знайомі запросили їх на чай. Степан, який залишився вдома на господарстві, поглянув на годинник: 12 -30. А йому на 16-00 на роботу. Задзвонив до тітки й дружини: “Де ви всі пропали? Я вас тут жду-жду…”. Невдовзі стареньке авто отця було вже на місці. Жінки, зайшовши до хати, почали радитися про дальший хід подій, а Степан поїхав з отцем поставити авто на ніч – на подвір’я покійної тещі, де був гараж. Це на сусідній вулиці, тож повернулися вони дуже скоро – буквально хвилин за 15.
Краєм ока тітка зауважила, як Степан шмигнув до іншої кімнати і вийшов звідти одягнений у нову чисту сорочку. Серце її тенькнуло в якомусь передчутті. Мама запитала свого сина-священика: “Що, отченьку, будете тепер посвячувати хату?” Отець заклопотано відповів: “Так. Але спочатку буде шлюб, а перед тим – загальна сповідь” – і став одягати єпитрахиль. Усі три жінки заніміли. Тітка мало не зомліла, а Віра поблідла, губи у неї тремтіли…
Віконниці були закриті, вікна зашторені – це допомагало хоч трохи рятуватися від спеки. А разом з тим створювалося враження якоїсь таємничості. “Як у підпіллі”, – подумалося.
І здійснилися на краєчку України два великі Святі Таїнства в житті двох уже немолодих людей, які прожили разом 25 років: Таїнство покаяння і Таїнство подружжя. І благословила їх Мати Божа Неустанної Помочі (цей чудотворний образ був у хаті) і Мати Божа Фатімська (її чудову фігурку передав зі Львова як подарунок для “молодят” отець Василь). І великою була для всіх та довгоочікувана і водночас така несподівана запізніла (полинова!) радість…
Коли сусіди і знайомі згодом вітали Степана і Віру, то щиро зізнавалися, що заздрять їм. А Вірина братова (вдова) запитала Степана: “Слухай, ну як це все случилося – ти ж не хотів? Як той отець уговорив тебе?” Степан, ніяковіючи, відповідав: “Та хіба я знаю? Отець так якось обняв мене, пригорнув до себе – і я вже готовий був іти за ним на край світу…”. Ось так Божа ласка в незбагненний спосіб заторкнула серце, здавалося б, зовсім зачерствілої людини.
А Віра, проводжаючи другого дня вдосвіта своїх дорогих гостей, сказала: “Дякую Вам, отче. Тепер я знаю, до якої Церкви належу”.
* * *
…Щиро, всім серцем хочу подякувати отцеві Мар’янові Білокуру за здійснену ним духовну місію у мої рідні краї, за виконані найконечніші релігійні треби для моїх рідних – живих і померлих. Дякую всім священикам Священичого Братства Святого Священномученика Йосафата за їхню жертовну працю на теренах Східної України – Донеччини і Слобожанщини. Дякую шановній пані Мирославі Білокур, яка розділила зі мною труд і невигоди цієї далекої поїздки, супроводжувала і підтримувала мене.
Дякую традиційній сестричці-монахині Вероніці Лутчин з Чину Святого Василія Великого Провінції Божого Милосердя за наспівану з відстані 1200 кілометрів (де Львів, а де Лисичанськ!) її ніжно небесним голосом мелодію новоствореної заупокійної пісні, яку ми, від’їжджаючи в Донбас, не встигли закріпити у своїй пам’яті.
Дякую незнайомому пенсіонерові з Лисичанська, в якого я купила унікальну книжку – збірку історичних творів українських письменників, бо в ній знайшла вражаючої сили маловідоме оповідання Івана Франка “Місія” – про сповнену трагічних небезпек і випробувань таємну подорож римо-католицького священика до українських уніатів на Підляшшя в часи панування там російського царату.
Дякую і тому маленькому завзятому жайворонкові у небі над Запаро-Мар’ївкою на Донеччині, який так щиро співав нам, невтомно тріпочучи своїми крильцятами, довго-довго супроводжуючи нас, коли ми йшли полями у неймовірну спеку, від якої потріскалася земля…
Дякую всім вірним Святої Традиції УГКЦ в Донецькій, Харківській і Луганській областях, які приймали нас у своїх домівках зі щирим і відкритим серцем. Дякую всім священикам і вірним традиційних парафій на Львівщині, які молилися за нашу щасливу подорож.
Дякую Тобі, Всемогучий Боже, за послані Тобою ласки, які перевершили всі мої сподівання! “Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству!” Хочу, щоб віднині щоденним обов’язком для кожного вірного Святої Унійної Традиції стала хоч одна малесенька молитва чи жертва, хоч один стрілистий акт чи зітхання – за успіх місій на Сході нашої держави, за священиків, які там працюють (повірте: в дуже не простих умовах), за витривання наших співбратів там у правдивій єдиноспасаючій Католицькій вірі, за примноження релігійності в нашому народі, за навернення закам’янілих грішників. Постановімо собі це, візьмімо на себе цей обов’язок. Ми не маємо права тільки пишатися і тільки втішатися своєю вірою чи, борони Боже, загордитися в ній – наша віра повинна працювати на всіх. Наша Батьківщина, особливо зараз, потребує багато молитов, постів, умервтлень і жертв, дуже потребує. За нас цього не зробить ніхто. Допоможи нам, Господи!
А Ти, Пречиста Діво з Фатіми, оберігай домівки і серця, в яких Ти поселилася, чувай неустанно над нами, пригорни усе хворе людство до Свого Непорочного Материнського Серця і приведи кожну спраглу душу до Найсвятішого Серця Свого Сина – нашого Спасителя Ісуса Христа.
Всі Святі і Блаженні українського народу, моліте Бога о нас, грішних!
Дякую Божому Милосердю за все!
Слава Ісусу Христу!
