Історії ж бо пишуть на столі,
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі,
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
Піснями і невільницьким плачем,
Могилами у полі без імен…
І ще:
Хто знає, що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Неназване туманом пойнялося,
Непізнане пішло у небуття…
Ці слова Ліни Костенко зринають у пам’яті, коли спостерігаєш за такою багатогранною невтомною працею нашого отця Василя Ковпака – настоятеля Церкви Святих Верховних Апостолів Петра і Павла, що в Рясному-1. Бо вся його щоденна невсипуща праця – в ім’я того, щоб “не пойнялося туманом”, “не пішло у небуття” те, чим жили наші попередники, які невмолимо відходять від нас. Для того, щоб правдива історія не канула в непам’ять, отець пише свої прекрасні захоплюючі статті, досліджує родоводи традиційних родин, родоводи переселенців, заохочує до писання всіх, хто має що згадати, виголошує свої полум’яні проповіді, навчає і старших, а особливо молодь, прагне відродити в житті парафії і Церкви те, що викорінювалося або занедбується, те, чого люди середнього і старшого покоління, а тим більше молоді не знають і не пам’ятають.
Я також знаю про ті часи тільки з розповідей. Була в нашій родині така риса, що з найменшого віку, що би не робилося в хаті, на городі чи на подвір ї, - до того обов’язково залучали дитину. І поки щось теребилося, лущилося, кришилося, товклося - текла розповідь про всю родину: про все, що пережили, хто, за що і коли загинув чи помер на чужині. Вчили катехизму, Божої науки. Багато розповідали про життя Церкви, про працю священика, про роль церкви, отця і його родини в житті села. Про роль молоді, яка десь здобувала освіту, але перебуваючи в селі на вакаціях, брала активну участь у житті парафії, в економічному, духовному, культурному житті села, в читальні, в “Просвіті”. Розказували, як з ініціативи отця-пароха було створене “Товариство тверезості”, різні союзи і спілки, щоб люди були зацікавлені в плодах своєї праці. І провідну роль в усьому цьому відігравала церква. Бо минули роки, але бабуся і дідусь ні разу не пробували взяти до рота горілки, адже колись давали присягу у своїй церкві, перед Богом і були членами “Товариства тверезості”. І тепер, спостерігаючи за життям нашої Церкви в Рясному- 1, згадую ті розповіді з дитячих років. Тата свого також знаю з розповідей. Він загинув у січні 1945 року, маючи 25 літ. Після наради обласного проводу УПА поблизу Тернополя, зрадник видав їх, бій з НКВД тривав два дні, і батько тоді загинув разом з багатьма іншими побратимами. Сьогодні стоїть там хрест. Без імен.
А до того мій тато, який називався Євстахій Олійник, закінчивши Тернопільську гімназію, вчителював то в рідному селі Дарахові, то в сусідніх селах. Всі кажуть, що мав прекрасний голос. А село наше Дарахів славилося тим, що там було багато музично обдарованих родин. Не в одній родині вміли грати на багатьох інструментах. Тато проводив серед односельців культурно-просвітницьку роботу, вів історичний гурток, навіть вчив грати в шахи, керував хором, духовим оркестром, ставили вистави, опери. Вся ця діяльність була тісно пов’язана з церквою, все відбувалося під керівництвом отця, з благословення і за участю самого отця, його синів, усієї його родини. Хор співав у церкві, а в урочисті свята і хор, і духовий оркестр брали участь у святі. Мама розповідала, що репетиції перед Різдвом відбувалися в отця в хаті, щоб людям не було холодно в не дуже пристосованих приміщеннях. І багато згадували, як їздили з хором у Різдвяні свята по навколишніх селах, там чекали-приймали наших хористів у родинах, а в читальнях дивилися вертепи, вистави, опери… Вже в часи незалежності на мітингу я зустріла маму відомого скрипаля Олега Кульчицького , і вона з радістю розповідала мені, як будучи маленькою дівчинкою, разом зі усією своєю родиною з нетерпінням очікувала запрошених гостей – славний хор з Дарахова, яким керував мій тато, згадувала, який то в нього був голос! Тоді ж на початку нашої незалежності мій покійний чоловік Андрій привіз з Австралії таку грубезну книжку “Теребовлянщина”. Там, де назва видавництва, були зазначені міста з різних континентів: Торонто – Вінніпег – Мельбурн… Тобто ті міста, де жили українці, які емігрували швидше всього до 1944 року і раніше. Суджу з відомостей, які там були надруковані про рідні місця, - про подальші трагічні роки згадок нема. Книжка прекрасна, вона на всіх, не тільки на мене справила грандіозне враження. Скільки імен – справді відданих, патріотичних, освічених людей – вийшло з того краю! Шкода, що пропала та книжка – хтось дуже уважно читає її й досі… Прочитала я там і про свій Дарахів. Здається мені, що там не було імені автора спогадів, але я здогадалася – це були ті самі розповіді, які я чула вдома у своїй хаті дитиною від своїх рідних! Безперечно, то писав син пароха нашого села – Омелян Барановський. Згадував про свою участь, участь свого батька – отця Барановського, своєї родини у житті села і парафії. Писав, як їхня родина створювала економічні спілки, товариства в селі, як велася робота в “Просвіті”, як організовувалися фестини, свята, роковини, як він разом зі своїм батьком-священиком заснував при церкві духовий оркестр, керував ним і церковним хором. Тобто та робота тривала не один рік, бо після нього, видно, продовжив її мій тато, а можливо, і в один час, бо сини отця-пароха десь здобували освіту, тож могли бути відсутні…
І зараз, коли наш отець Василь Ковпак заснував при Церкві Свв. Верх. Апп. Петра і Павла (Рясне -1) духовий оркестр, мені ці всі розповіді і та книжка пригадалися і стало приємно, що я то знаю і що була (була!) така традиція навіть у селі моїх батьків. Село славилося музикантами. Пам’ятаю, як ще в не такі далекі часи добрячий кістяк відомої Заслуженої Струсівської капели бандуристів становили мешканці Дарахова – брати Кравчуки Іван і Богдан, Юрків і ще…(боюся, що назву неточно). Машин не мали тоді, тож на часті репетиції регулярно і сумлінно у будь-яку погоду добиралися попутнім транспортом, а це 7 – 10 кілометрів… Зате тепер по кілька машин в одній хаті, а капели немає жодної…
Чому я про це написала? По-перше, тому, що отець Василь ініціював, заснував у нашій церкві те, що було забуте. Не сумніваюся, що наш настоятель, перш ніж те запровадити, досконало і ґрунтовно вивчив це питання, тож не підлягає сумніву, що то є наша традиція і що так було за часів Митрополита Андрея Шептицького. І я вірю своєму парохові, тому що переконана: отець Василь знає, що робить, бо має з чого і мав від кого черпати про це достовірні відомості. Ось і я зі своїми мізерними відомостями можу також дещо підтвердити. Навіть не обдарована музичними здібностями людина, але з почуттям гарного в душі здатна відчути, як під час урочистих особливих відправ то звучить надзвичайно гарно і піднесено, як то підкреслює велич Бога.
По-друге. З теплотою і вдячністю хочу вклонитися памяті тих, хто жив перед нами і своїми стражданнями міг вистояти в страшні часи і показати свою гарну душу. Хай ці скромні рядки засвідчать моє захоплення тими людьми, їх духом, їх подвигом. Бо ж то були прості селяни, які на заклик свого духовенства радо відгукувалися всією душею. Вони після тяжкої праці бігли до читальні, до церкви, проводили репетиції, готувалися до свят, ставили вистави і концерти, присвячували свій час, працю, здібності, яким їх щедро наділив Бог. Їздили по інших містах і селах, слухали лекції, навчалися. Їхні поля тяжкою ручною працею були вчасно і дбайливо оброблені – не так, як нині. І ті люди те мистецтво розуміли, відчували, любили і тягнулися до нього. Шанували і любили тих, які проводили ту культурну і освітню роботу. Я це відчувала ще довго у своєму житті. Мені було 9 днів, як тато загинув. Але ще добрих 50 років після його загибелі незнайомі люди, які пам’ятали його, при кожній нагоді – в дорозі, в транспорті чи ще десь спішили мені розказати, ким був мій тато для села, яким він був…
Тоді також були заможні люди. Молодь навчалася в різних закладах, але села не прийнято було цуратися. Коли юнаки та дівчата приїжджали додому, вони жили проблемами і духом односельчан, ділилися своїми знаннями з ними. Певне, не один з тих молодих людей мав змогу побачити світ, поїхати десь відпочити, але я не пам’ятаю, щоб про те розповідалося. Ніхто не хвалився, що був у Туреччині, на Кіпрі чи в Єгипті. Хоч то дуже цікаво. Жили духовним багажем рідного народу, вміли працювати, вміли цікаво організувати своє дозвілля, вміли бути жертовними. І заповідь любити своє – свою Церкву, свій народ – залишили нам. Бо знали: тільки в цьому правдиве щастя. І тому, хто може, – підтримуймо нашого отця в його праці, в його невтомності, жертовності, в прагненні привчити нас до краси, розвинути в нас почуття прекрасного, вміння святкувати, відпочивати, щоб передати це надалі, нашим нащадкам. Бо інакше – що після нас залишиться? Як каже Ліна Костенко:
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, –пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде, і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
