10-а річниця заснування СБССЙ
Дорогі брати і сестри!
День заснування Священичого Братства Святого Священномученика Йосафата випадає на 27-28 вересня 2000 року Божого. Минуло десять років з того часу, і зібрані священики Братства, отці-диякони, семінаристи, сестри-монахині і вірні дякували Господу Богу за ці прожиті роки. Який ми могли скласти найцінніший дар перед Престолом Всевишнього? Тим даром була подячна Божественна Свята Літургія і урочиста Хресна дорога.
Десять років – це невеликий період, але для священиків і вірних він був надзвичайно важливим. Це був час застанови, духовної боротьби і випробувань, шліфування нашої духовності і утвердження у Святій Вірі. Щоб краще зрозуміти час і ситуацію, в якій ми з вами живемо, мусимо здійснити коротеньку подорож у найближче минуле. Це дасть нам змогу побачити і усвідомити, що життя в світі, до якого ми прагнули, будучи поневоленим народом комуністичної тюрми, не є вже таким вільним і солодким, як ми його собі уявляли. Це можна порівняти з періодом у житті ізраїльського народу, коли Господь Бог визволяв його з неволі і обдаровував земним багатством, а той дуже швидко забував свого найвищого Добродія і кидався добровільно в обійми чужих богів. Також і сьогоднішня Європа забула, яка релігія зробила її могутньою, процвітаючою, вільною, бо нині не знайшлося місця в її Конституції, щоб належним чином підкреслити значення і вплив християнства на її народи.
Тому ми мусимо доглибинно зрозуміти час, в якому живемо, а також час, який дав Господь кожній людині, щоб сповнилося Слово Боже: “Неправедний хай ще неправду чинить, і скверний нехай ще скверниться, і праведний ще творить правду, і святий ще освячується” (Од. 22, 11). В нинішній час сповнюється так багато євангельських пророцтв. Одне з них – “Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; Він буде знаком протиріччя” (Лк. 2, 34).
Десять років тому світ “тріумфально” увійшов у третє тисячоліття. Людство сьогодні подібне до “дорослої, освіченої” людини, яка, зробивши великий поступ у технічному прогресі і освоєнні космосу, сказала, що їй вже не потрібно Батька, який би провадив її, тримаючи за руку, щоб вона часом не загубилася, або не впала в провалля, чи не спіткнулася об якийсь небезпечний предмет, що лежить посеред її життєвої дороги на цій долині сліз. Оці самовпевненість і гордість, людський егоїзм і зарозумілість, відкинення Бога з публічного, державного і родинного життя, стали причиною падіння багатьох християнських держав і народів.
Господь Бог має бути центром життя Всесвіту, кожного народу і родини, бо Він сам сказав: “Я – Альфа і Омега, початок і кінець, /…/ хто єсть і хто був і хто приходить, Вседержитель” (Од. 1, 8). І ось цей Вседержитель став народами погорджений і заборонений, а його Декалог відкинутий, висміяний, зневажений або в кращому випадку перекручений на власний розсуд людини. Навіть ті, які б мали захищати Боже право в державі і родині, стали сьогодні, як навчає Слово Боже: “Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий! Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст моїх” (Од. 3, 15-16). Більшість християн нині і є отими літеплими, які не в силі стати в обороні Святої Віри.
Запитаймо одне одного: з чим це пов’язано, що християни третього тисячоліття не в силі стати в обороні Святої Віри? Духовні цінності, якими жила Європа і християнський світ, сьогодні зневажені. Багато людей, які називають себе християнами, не в силі захистити своє християнське “я”. Багато можна зустріти віруючих людей, які “комфортно і сміливо” почуваються в храмі Божому, але в суспільстві, на робочому місці, в товаристві, на різних імпрезах і зустрічах – їхнє християнство “розчиняється”, як аспірин у воді: вони стають непомітними, втрачають дар мови, дар мужності і відваги, щоб стати в обороні правди, в обороні Святої Віри. Більшість із таких християн мовчать, коли зневажають і висміюють релігію, духовенство, Заповіді Божі, моральні й духовні цінності. І як тут не згадати євангельську науку Христа-Спасителя: “Кожний, отже, хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед Моїм Отцем небесним. Хто ж Мене зречеться перед людьми, того і Я зречуся перед Отцем Моїм небесним” (Мт. 10, 32-33). Це дуже важлива євангельська засада, бо в ній – виразне і чітке повеління Христа-Спасителя: не вільно християнам під жодними умовами зрікатися Віри Христової.
Христос вказує нам, що існує щось більше за земне життя тому, коли ми навіть його стратимо або у нас його відберуть, то не можуть віруючі в Ісуса Спасителя впадати в розпач чи зневіру або зрікатися своєї Святої Віри: “Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть; а бійтеся радше того, хто може погубити душу і тіло в пеклі” (Мт. 10, 28). Подобатися світові, здобути славу і пошану від світу, йти в ногу зі світом – це дуже велика небезпека для всіх часів християнства. Коли особа, навіть глибоко віруюча, зближається з цим світом, починає іти в ногу зі світом, світ її переможе. Тому недаремно Христос-Спаситель на Тайній Вечері проводить цю межу, границю між Апостолами і світом: “Ненавидить вас світ – то знайте: мене він ще перед вами зненавидів. Були б ви від світу, то світ би своє любив. А що ви не від світу, бо Я вибрав вас від світу, ось тому й ненавидить вас світ. Згадайте слово, що його був Я вам вирік: слуга не більший від пана свого. Переслідували Мене – переслідуватимуть і вас. А слово Моє зберігали – зберігатимуть і ваше. Та все те робитимуть вам за Моє ім’я, не знають бо того, хто послав Мене” (Йо. 15, 18-21). Христос пояснює Апостолам причину цих переслідувань: бо не знають, не хочуть знати, мають вуха, а не чують, мають очі, але не хочуть бачити, не хочуть пізнати Христа і його науку. З цього приводу Апостоли не мають вельми переживати і боятися, ставити перед собою питання, що буде далі і як буде, бо Слово Боже буде передане і збережене до кінця віку.
В Архієрейській молитві Ісуса Христа бачимо, наскільки серйозно Спаситель переживає за своїх Апостолів, Він благає, молить Отця Небесного, щоб опікувався ними, бо світ жорстокий і страшний. Месія повертається до неба, а їх залишає, як овечок серед вовків, тому Його Найсвятіше Серце настільки стривожене, що Він не може, не має права не промовити до Отця Небесного слова за своїх учнів. Спаситель знову акцентує на тому, який небезпечний для Апостолів є цей світ. Вони не можуть заховатися від нього і перед ним, але коли Отець Небесний освятить їх і буде берегти перед злом, то вони переможуть світ. Світ не має змінити Апостолів – це Апостоли, проповідуючи Добру Новину, мають змінити світ. Тому Ісус з великим запалом Духа, з гарячою любов’ю Свого Найсвятішого Серця промовляє до Отця в присутності Апостолів: “Молю ж за них: не за світ молю, лише за тих, яких Ти передав Мені, бо вони – Твої. І все Моє – Твоє, Твоє ж – Моє, і в них Я прославився. Я вже більш не у світі, а вони у світі, і Я до Тебе йду. Отче Святий! Заради імени Твого бережи їх, тих, що їх Ти Мені передав, щоб були одно, як Ми! Бувши з ними у світі, Я беріг їх у Твоє ім’я; тих, яких Ти передав Мені, Я їх, стеріг, і ніхто з них не пропав, лише син загибелі, щоб збулося Писання. Тепер же іду до Тебе, і кажу те, у світі бувши, щоб вони радощів Моїх мали у собі вщерть. Слово Твоє Я передав їм, тож зненавидів їх світ, – не від світу бо вони, так само, як і я не від світу. Не молю, щоб Ти узяв їх від світу, лише – щоб зберіг їх від лихого. Вони не від світу так само, як і Я не від світу. Освяти їх у Твоїй істині: слово Твоє – істина. Як послав єси Мене у світ, так послав і Я їх у світ. Віддаю Себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині” (Йо. 17, 9-19). Як багато разів Ісус Христос на погадує Апостолам про їх роль у світі: як мають втікати від нього і його стерегтися, а вкінці звертається до Отця Небесного і віддає в Його батьківську опіку Своїх учеників, щоб освятив їх Всевишній у правді і вберіг від усякого злого.
Світ і Бог, світ і Христос, світ і Апостоли… Це питання є надзвичайно важливим як для духовних, так і для світських осіб, які називають себе християнами. З історії Вселенської Церкви добре відома така проста, але дуже важлива істина: коли духовенство зближалося до світу або бажало наблизити Церкву до світу, то світ його використовував, ошукував, а в кінцевому результаті висміював і зневажав. Така є правда: того, хто зближається зі світом, світ погубить. Хто в своєму житті перевагу дає не Христові і Його науці, а дослухається до думки світу і зважає на неї, хто своє життя будує на засадах і принципах, як сподобатися світові і жити для світу, той не в силі буде протистояти “князеві” цього світу і з часом стане його невільником, навіть сам не помітивши і не збагнувши, як це з ним сталося.
На початку 60-х років минулого століття ще перед початком ІІ Ватиканського Собору кардинал Октавіані, голова Конгрегації священної канцелярії у січні 1960 року, бачачи не занадто тверезу духовну обстановку в церковних колах, писав: “Ніхто вже не боїться потискати руку новим антихристам. Більше того, відбуваються змагання – всі прагнуть якомога швидше потиснути їм руку та обмінятися з ними усмішками”. Багато духовних осіб того часу настільки перейнялися справами світу, що справи тогочасного суспільства поставили вище за справи Божі. Під “новими антихристами” кардинал Октавіані має на увазі тих, які поборюють, висміюють, зневажають, переслідують Христову Церкву в багатьох країнах світу – різного роду революціонерів, комуністів, масонів, лібералів, атеїстів. Церква вже не вбачає в їхній ідеології небезпеки, а старається і шукає певного примирення з ними, кардинал же вбачає в цьому велику духовну загрозу для спасення людських душ. Такий підхід засудив Святіший Отцець Пій ХІ в Енцикліці “Mortalium Animos” 6 січня 1928 року, де він викриває хибні шляхи до релігійного єднання: “З цією метою організовуються з’їзди, зібрання і публічні лекції з обов’язковим залученням слухачів і запрошенням для обговорення цієї справи всіх без різниці: і нехристиян (поган) різних напрямків, і християн, а навіть тих, котрі, на жаль, відійшли від Христа чи заперечують Його Божу природу і послання.
Католики жодним чином не можуть похвалити такі зусилля, тому що вони базуються на хибній точці зору, що всі релігії є більш-менш добрими і похвальними, оскільки в однаковий спосіб, хоча в різній формі уявляють і виражають нашу природну сутність, котра потягає нас до Бога і до вірного визнання Його панування.
Прихильники цієї ідеї не тільки помиляються і обманюють себе, але й відступають від правдивої віри, перекручують її поняття і крок за кроком попадають в натуралізм і атеїзм. З цього випливає, що від релігії, через Бога нам об’явленої, цілком відступає той, хто підтримує такі ідеї і зусилля… Ці заходи, оживлені таким запалом, часто знаходять багато прихильників і під своїм знаменом об’єднали навіть могутній загін католиків, яких звабила надія унії, об’єднання християнства, що фактично відповідає бажанню Святої Матері-Церкви, яка якнайсильніше прагне відшукати своїх заблуканих дітей і повернути їх до свого лона. В тих привабливих словах криється, однак, зловісна помилка, що глибоко руйнує основу Католицької Віри”.
ІІ Ватиканський Собор поставив перед собою завдання оновлення, осучаснення Католицької Церкви. Зблизити Церкву до світу, відкрити двері Церковні для світу. Після Собору серед духовенства стала дуже популярною думка: мовляв, не потрібно лякати людей, не потрібно відрізнятися від світу; ми такі самі люди, як вони, то чому наш одяг має бути відмінний від їхнього, треба зовнішнім виглядом з’єднатися з людьми світу, злитися в одно. Спочатку ще носили принаймні колоратку, а з часом і вона вже стала зайвою і тісною. Так реверенда, монаший габіт стали чужими і обтяжливими для духовних осіб.
Ще одне питання: не потрібно “афішувати, рекламувати” своєї віри релігійними атрибутами, символами, сакраменталіями, Бога треба мати в серці, це твоя приватна справа, і ніхто до неї не має права втручатися. Відбулася “третя світова війна”, – духовна війна, гіркі плоди якої ми тільки сьогодні починаємо збирати. З монастирів і храмів почали викидати розп’яття, бічні престоли, статуї Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, Божих Угодників. Вони вже стали обтяжливими для людини, людство стало дорослим, Бога і релігію розуміє “досконало”, тому не потребує вже християнських символів, які наближають людину до Бога і вказують на живу присутність Божу в її житті.
Чому церковна архітектура має відрізнятися від світської? Це зайве. У світі поширилася тенденція будувати католицькі храми без “зайвої розкоші і прикрас”, а радше перейти на “функціональний стиль”. Почали будувати нові святині, нові культові споруди, які за зовнішнім виглядом важко відрізнити від світського приміщення. Одне і друге в одному стилі. Так що важко відразу зорієнтуватися, проїжджаєш біля храму чи біля цирку, театру. Не тільки зовнішній вигляд, але й внутрішній інтер’єр сучасного храму жодним чином не свідчить про те, що це дім Божий, дім молитви. Внутрішньо він нічим особливим не відрізняється від офісу, залу засідань чи протестантських домів молитви. Центром святині завжди був кивот – Пресвята Євхаристія. Тепер же треба не раз (якщо це велика будівля), “сходити ноги”, аби знайти, де ж то вони “заховали” Євхаристійного Ісуса. Внутрішні відчуття завжди були особливими, людина відчувала, що вона перебуває у святині, в домі Божому. Де б вона не глянула, на неї дивилися лики святих, біблійні сцени, запах кадила і свічок, прикрашені живими квітами престоли. Зовнішність і внутрішність Божого храму вказували на те, що ми перебуваємо в особливому місці, яке наближає нас до Господа Бога. Тут маємо забути про все, а перейнятися справами духовними. В ньому маємо залишити багаж наших гріхів і невдач, а отримати полегшу на душі і серці.
Після собору духовенству немовби “відкрилися очі”, впала заслона: тисячі духовних осіб покинули священство, своє покликання і повернулися до світу, з якого їх Христос покликав для Своєї душпастирської праці. Священство, покликання стали тягарем, від якого захотіло звільнитися так багато душ. Немає священиків, монахів, монахинь, немає робітників на ниві Господній – тоді не шириться Царство Боже на землі, немає кому голосити Боже Слово, катехизувати дітей, молодь, опікуватися старшими і хворими. Людина тоді є в пошуках і часто потрапляє в руки різних шарлатанів, які ведуть її згубною дорогою в житті.
Ісус Христос вибрав Апостолів, які б продовжували Його місію серед народів усього світу. Спаситель так багато часу присвячував для своїх учеників, щоб вони достойно несли людям Добру Новину. Ісус, бачачи велике духовне спустошення серед народів, просив Апостолів, щоб вони молилися за покликання: “Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангелію Царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу. Він, бачивши юрму народу, милосердився над ними, бо вони були стомлені й прибиті, немов ті вівці, що не мають пастуха. Тоді Він каже Своїм учням: “Жнива великі, та робітників мало. Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива” (Мт. 9, 35-38).
На превеликий жаль, після Собору в Церкві запанував інший підхід до священичого і монашого покликання. Про такий факт описує у своїй книзі “Цеблівські сестри в Паранщині” (Львів, 2005) світлої пам’яті о. Василь Зінько, ЧСВВ. Українські сестри Святого Йосифа, які працювали в Канаді серед нашого народу, не мали кандидаток до монашого стану, як і багато інших згромаджень і чинів. Певного часу прийшла до них одна кандидатка, якою сестри дуже раділи. На жаль, їхня радість була недовготривалою. Сестра Йосифа розповіла отцеві Зінькові, як розв’язалася справа з цією кандидаткою, що хотіла стати монахинею: “Прибув отець-монах провадити реколекції, а це було після Другого Вселенського Ватиканського Собору і тоді почалася ота веремія та розгул між посвяченими. Провідник увесь час наголошував у своїх поученнях, що можна бути святим і на світі. Сестра Йосифа подумала, що наша кандидатка не втримається і піде за тою “радою” ієромонаха. І так сталося”.
Життя Католицької Церкви змінилося докорінно. Багато людей, які мали добру християнську формацію і католицьке виховання, не розуміли, що відбувається, для них це був дуже важкий духовний удар. Але не тільки звичайні люди-миряни не розуміли, що відбувається, розгубилося також і духовенство. Світлої пам’яті кардинал Октавіані з гіркотою заявив: “Я сподіваюся померти до закінчення Собору, бо тоді я помру як кардинал Святої Римської Церкви, а не як чиновник протестанської і прокомуністичної Церкви”. (Vie Nuove, 1963, 13 giugno, С. 13). Багато можна писати і говорити про ту болючу духовну рану, але, Богу дякувати, що Боже Провидіння зарядило так, що нинішній Понтифік Венедикт XVI повертає Святій Католицькій Церкві ті духовні цінності, якими вона жила впродовж віків.
Аналізуючи все, що пережила Церква в останні півстоліття, можемо краще зрозуміти нинішній духовний стан Європи і світу. Не дивуймося, що сьогодні змушують викидати християнську символіку – знак Святого Хреста з публічних місць: навчальних закладів, шпиталів, офісів. Ця боротьба точиться вже багато років, коли почали «викидати» видиму християнську символіку з святинь, які посвячені для Божого культу. Коли традиційні вірні приходили до настоятелів монаших спільнот, настоятелів парафій, то вони, усміхаючись, з погордою промовляли: треба мати Бога в серці, а не на дереві чи полотні. Вони виховали “досконале” суспільство без християнської символіки, без видимого знаку нашої Святої Віри, це їхні плоди, що сьогодні знак Святого Христа погорджений і висміяний у багатьох католицьких країнах Європи і світу.
У першому десятилітті ІІІ тисячоліття все частіше лунають голоси противників християнської релігії, які вимагають прибрати з публічних місць знак Святого Хреста. У країнах Євросоюзу точаться дебати щодо християнських цінностей: чи вони мають право на подальше життя в тій чи іншій країні, чи їх просто треба замінити, або взагалі викреслити з публічного життя. Християни багатьох європейських країн обстоюють і захищають, виборюють свої права у найвищому суду в Страсбурзі. Це досить сумна картина: те, чим пишалася Католицька Європа, несучи Світло Євангелії всьому світові, сьогодні необхідно захищати, доводити своє християнське коріння і великі цінності Католицької Церкви на цьому континенті. Ще кілька десятків років тому ніхто б, мабуть, не міг припуститися думки, до чого дійде вільна і суверенна християнська Європа. Це не спонтанність і не випадковість, це план, над яким вже багато років працюють ворожі сили Христа і Його Обручниці – Святої Матері-Церкви, щоб понизити Її, оплювати, зневажити в очах всієї світової спільноти, виставити на посміховисько. Мусимо визнати, вдарившись у груди, що самі християни-католики своєю толерантністю, приймаючи ліберальний погляд і науку, спосіб мислення і життя, відійшли від тих християнських ідеалів і цінностей, які посідала Свята Мати-Церква.
Ми своєю байдужістю спричинилися до того, що наші діти і молоде покоління були виховані на засадах католицького лібералізму, боячись “когось образити” назвати речі своїми іменами, сказати на біле, що то є біле, а чорне – то є чорне, або то є гріх, а то є чеснота і між ними є велика різниця. Ми толерували, допускали до серця своїх дітей, що кожна людина має право вибору, навіть якщо її вибір є неправильний і шкідливий. Ми хотіли поєднати темряву зі світлом, добро зі злом, ненависть із любов’ю, ми вірили в нездійсненні ідеї, які нам нав’язували. В наших серцях і в душах наших дітей вироблялося почуття меншовартості наших надбань духовних, нашої славної християнської історії і Святої Традиції. Нас примушувано стидатися свого релігійного і національного “я” або створювано таку обстановку, щоб ми відчували провину і сором за своє славне героїчне минули. В цьому велика заслуга ліберальних ЗМІ, які вдавалися до перекручення історичних фактів, спотворення цінностей, викривлення реальної дійсності в тій чи іншій ділянці суспільного, культурного, наукового чи політичного життя народів Європи.
Християни-католики були притиснуті, поставлені “в кут”. Такий гнітючий стан, такий тиск на віруючих людей породжує негатив. Певна частина людей втрачає довіру до Церкви, до духовенства, до церковної історії. Саме цього і домагаються противники Віри Христової – заламати віру в душах людей, підірвати авторитет Церкви, посіяти в серцях християн недовіру. До цих постійних нападів на Церкву Христову з боку антиклерикального табору додаймо в не такому далекому минулому постійні перепрошення з боку церковної ієрархії за “гріхи які вчинила Церква” в тій чи іншій ситуації, проти тих чи інших осіб чи ідеологій. Сьогодні свідомо не беруться до уваги всі ті великі, грандіозні заслуги Святої Церкви впродовж Її 2000-літньої історії, перед світом в усіх ділянках людського життя. Гадаємо, що вони спеціально замовчуються, приховуються, применшуються, щоб молоде покоління не знало цієї інформації. Силам темряви потрібно змалювати Церкву у якнайтемніших кольорах і не дати можливості людям побачити ті обильні плоди, які принесло християнство для більшості народів світу. Постійно говорити негативно про Церкву, постійно критикувати, зневажати, висміювати, перекручувати факти – і це воно само собою впливає на особу, а відтак і на усю спільноту. Тоді в наших очах церковна спільнота – це вертеп розбійників.
Віруюча людина, яка читає Слово Боже, будує своє життя у Його Світлі, вникає в Його суть, дуже добре розуміє, про що йде мова. Диявол названий батьком всякої брехні. Знаряддя в його руках – це фальш, брехня, обман і ошуканство. Ось засоби, якими він орудує. Ми були свідками того, якого галасу наробили “останні відкриття” ”Код Да вінчі” Брауна, а також “Євангелія від Юди”, на якому високому рівні були представлені ці “відкриття”. Дебати, документальні фільми на телебаченні, на перших шпальтах найбільших світових часописів – новинка, сенсація: “Код Да Вінчі”. Звинувачення Церкви в замовчуванні, приховуванні перед вірними історичної правди, людська фантазія, марево не мало границь, говорили, скільки хотіли, як хотіли і про що хотіли. Блискавично книгу переклали різними мовами, все робилося дуже оперативно. В Україні не було, мабуть, книжкового магазину, де б не продавали цієї книги. Від неї вгиналися книжкові стелажі. На такі великі тиражі книг у світовому масштабі потрібні немаленькі фінанси. Хто ж фінансував? Хто зацікавлений, щоб підірвати авторитет Церкви? Чиїх рук це справа? Тут не йдеться тільки про фінанси, тут ведеться ідеологічна війна проти християнства.
У книзі висміяне і зневажене Божество Ісуса Христа. Якщо зневажене Божество, тоді автоматично ставиться під сумнів Відкуплення людського роду і так далі. Сили пекла хотіли захитати саму основу Святої Віри. Як відреагувала Церква на цю публікацію? Можна сказати, спокійно. Ми ж толерантні, поважаємо думку кожної людини, навіть якщо ця думка зневажає мого Спасителя Ісуса Христа. Хіба це не страшно? Хіба це не вказує на ту глибоку духовну кризу, яка існує в Католицькій Церкві і в християнському світі? Ми є свідками останніх подій в Європі і Америці, як мусульмани не дозволять собі, щоб зневажали на письмі чи усно їхню віру і їхнього Бога Аллаха. То що сталося з нами, християнами? Можливо, віра для нас уже не має важливого значення в нашому житті, коли нам байдуже, про що пишуть і говорять про нашого Господа Ісуса Христа? Християнські цінності набагато скоріше розчиняються в цьому модерно-ліберальному світі, ніж ми собі можемо уявити. І тут велика загроза і небезпека для Європи. Візьмемо таку країну, як Польща. Часто з уст самих поляків (світських і духовних осіб) можна почути вислови: Католицька Польща, Католицька країна, Батьківщина слуги Божого Івана Павла ІІ тощо. Всі ми пам’ятаємо похорон Папи Римського Івана Павла ІІ, Папи-поляка. З яким болем, жалобою проводжали поляки свого земляка у вічність у рідному краю і в усьому світі. Справді, можна було твердо сказати: Католицька країна. Щось подібне ми могли оглядати по телебаченню у часі Смоленської катастрофи, коли загинув президент Польщі Лех Качинський, його дружина Марія та інші достойники польського народу – всього 96 осіб. Велика катастрофа і великий біль усього народу. Та невдовзі ми стали свідками того, як цей народ мовби забув про своє католицьке коріння, і про свого земляка Папу Римського, і про трагедію під Смоленськом. Бо хрест, який стояв перед президентським палацом, хтось поспішав забрати, бо він там комусь заважав. “Йому там не місце”, – аргументували противники хреста. Що сталося в такому короткому часі, що народ, який, здавалося був таким релігійний і патріотичний, так скоро змінився? Нам, пересічним людям, видається, що єдиною загрозою для Святої Віри був воюючий атеїзм з комунізмом, ми заскоро почали відпочивати і втішатися свободою, вважаючи, що вже ніякої загрози немає. Сьогодні загроза для Святої Віри набагато більша, ніж тоді. Атеїзм, комунізм, масонерія – це були видимі і явні вороги Христової Церкви. Лібералізм і модернізм – це ті ж самі вороги Церкви Христової, тільки працюють вони сьогодні в делікатніший і культурніший спосіб, але мета у них одна – ослабити, а відтак і знищити християнство. Тому не будьмо занадто спокійними і самовпевненими і не довіряймо сліпо різним гаслам сучасності, ідеям, обіцянкам, бо це дуже небезпечно.
Ліберальні ЗМІ вміють все гарно подати, прикрасити, причепурити, зацікавити людей, тобто зробити добру рекламу для своїх публікацій. Варто придивитися і застановитися над оформленням книги “Євангелія від Юди”, яка вийшла в Москві російською мовою (видавництво АСТ “Астрель”, 2006). Впадає у вічі обкладинка, на якій написано білими буквами: “Мировая сенсация! Обнаружена единственная уцелевшая копия!”. Відтак зображення Ісуса Христа, якого цілує Юда, внизу заголовок: “Евангелие от Иуды”. Аби ще більше заохотити читачів, знову білим кольором внизу написано: “Первая публикация на русском языке, NATIJNAL GEOGRAPHIC”. Ця книга зовсім не є світовою сенсацією, про неї говорили і писали в перші віких християнства, Церква нічого ні перед ким не приховувала і нічого не боялася. Це мільйони читачів стали обдурені, через ліберальні ЗМІ.
Це коротка оцінка того, що відбувається в Католицькій Церкві на Заході. Зараз розглядаємо нашу тему: чи слушно було засновувати Священиче Братство Святого Священномучиника Йосафата в УГКЦ? Для того, щоб читачі краще зрозуміли стан нашої Церкви і в яке русло спрямовує її нинішня ієрархія, наведу окремі цитати з книги Антуана Аржаковського “Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства Видавництво Українського Католицького Університету, 2006”. Окремі уривки з тих бесід – це не виривання з контексту окремих фраз, слів, після яких можливе інше розуміння чи тлумачення, просто вони ясно і виразно висвітлюють позицію глави УГКЦ кардинала Любомира Гузара, стан нашої Церкви і те, якою є нинішня ієрархія і до чого вона прямує (не можна сказати, що вся, але принаймні більшість). Ось окремі цитати, які висвітлюють духовний напрямок в УГКЦ: “Якщо розуміти уніятизм класичним способом, як засіб нового установлення єдності, ми більше його не підтримуємо. Нас обманула ця концепція… Ми хочемо бути православними, бути в тій традиції, хоч не завжди цілком були їй вірні. Я вважаю, що ми втратили щось таке з цієї традиції, що повинні знову віднайти… Наша позиція дуже практична. Ми вважаємо, що у нас нема з православними різниці у вірі. Питання про чистилище, непорочне зачаття, філіокве є питаннями богослов’я, а не віри. Що стосується сопричастя, то наша позиція така: якщо католик перебуває в місці, де нема католицької церкви, він може вільно йти до православної церкви й отримати там Таїнства. І навпаки, якщо православний не може знайти православного священика, ми йому не відмовляємо в уділенні Таїнств, особливо що стосується Святої Сповіді і Святого Причастя…”. Такий підхід має глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар щодо церковних справ.
Мені як священикові дуже боляче читати такі вислови, думки, таку позицію глави УГКЦ. Глава Греко-Католицької Церкви заявляє, що більше не підтримує, не є прихильником ідеї Унії, бо ця концепція нас “обманула”. Це болючий меч, смертельний меч в історію Уніатської Церкви. Виходить, що Свята Унія, як називали її наші єпископи мученики, сповідники, – це помилка? Тисячі мучеників, українська, білоруська, литовська земля зрошена кров’ю мучеників, які приносили своє життя в жертву в ім’я Бога, Церкви і свого народу, – і сьогодні називати це помилкою? В такий спосіб ми зневажаємо пам’ять всіх тих, які ставали в обороні правди і Христа. Це зневага історичної пам’яті і справедливості, любові до Уніатської Церкви і всіх тих, які відстоювали її права у великій боротьбі. Якби не було Унії і її Традиції – до кого б ви повернулися, Еміненціє, з закордону в 1990 році? Кардинал виразно і чітко заявляє: ми хочемо бути православними. Хто заважає, хто стоїть на перешкоді, щоб вони були православними? Вислів Глави УГКЦ справедливий: за 20 років виходу з підпілля церковна ієрархія хіба тільки тим і займається, що безпощадно винищує греко-католицький дух у тих священиків і вірних, які ще його мають, і насильно насаджують православіє. Блаженніший жаліє, що греко-католики “не завжди були вірні православній Традиції”. Так виглядає, що Еміненція більше жаліє і переживає за православних, ніж за греко-католиків. Можливо, і сама назва “УГКЦ” не є приємною для більшості владик нашої Церкви. Їм би більше імпонувала “Помісна Церква”, “Київська Церква”, “Православна Церква”. Саме слово “уніат”, “греко-католик” для них, мабуть, принизливе і чуже. Проживши гарний вік, все життя віддавши на служінню Богові і Греко-Католицькій Церкві, Кардинал ставить перед собою і всіма членами Церкви таке питання: ми втратили щось таке з цієї традиції, що повинні знову віднайти… Втратили – невідомо що втратили? Шукати і – невідомо що шукати? Стільки неясності, плутанини. Якщо керманич УГКЦ не знає, де і до кого він веде свою Церкву, – це справді страшно. Можливо, нам тоді треба вдатися до Московського Патріарха, до Автокефальної Православної Церкви, до Константинопольського Патріарха, щоб нам, українцям греко-католикам, вказали, що ми загубили, що маємо знайти і де його шукати? В той же час відкинути ті великі надбання, духовні скарби, що придбала Греко-Католицька Церква після Берестейської Унії. Це великий і до кінця не зрозумілий парадокс.
Вищезгадані приклади не можна назвати думкою усієї УГКЦ. Деякі єпископи, священики і вірні мають протилежне бачення від Кардинала Гузара. Хоча Блаженніший і посилається в багатьох випадках на Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького, але між ними є розбіжності. Так, Кардинал каже: “ У нас нема з православними різниці у вірі”. Митрополит Андрей, благословляючи видання молитовника “Господи, воззвах к тебі!” (Львів, 1944), у вступному слові “Не стидайся своєї віри” пише: “Між нами, греко-католиками, і т. зв. “православними” є та різниця, що вони не визнають Римського Папу видимим головою Церкви, і тому правильнішою для них буде назва “нез’єдинені”. Крім цього, нез’єдинені богослови вчать, що в Пресвятій Тройці Святий Дух походить тільки від Отця, а не від Сина, чи через Сина, що має те саме значення, як вчить Католицька Церква. Далі, вони не визнають за догму віри Непорочне Зачаття Пресвятої Богородиці, а ми віримо, що Пречиста Діва Марія, хоч зачата, як усі людські діти, була однак, як майбутня Богородиця, споконвіку охоронена від плями й вини первородного гріха”.
Погляди і наука Блаженнішого Гузара відмінні від тих, яких навчала і якими жила УГКЦ до ІІ Ватиканського Собору. Бо, на превеликий жаль, греко-католикам сьогодні не можна голосно говорити про свою героїчну і славну історію. Молоді священики мають виховуватися в екуменічному дусі, а не в любові і посвяті для служіння Богові, Греко-Католицькій Церкві і своєму народу. Читаю невеличку книжечку оо. Василіан “Католицька Церква в Західній Україні”, яка видана в Канаді Монтер, Алта. 1947. Невеличка книжка, але який глибокий в ній зміст і історична інформація про Греко-Католицьку Церкву. Читаючи такі книжки, людина утверджується у Святій Католицькій Вірі, бажає наслідувати мучеників і сповідників Уніатської Церкви, дякує Господу Богові, що є членом цієї церковної спільноти. І навпаки, коли людина читає нинішні “дослідження” з церковної історії Уніатської Церкви, вона не утверджується у Святій Вірі, вона почуває себе меншовартісною, з неповагою дивиться на митрополитів, єпископів, священиків, які нібито завдавали велику “кривду” своїй Церкві, бо її “латинізували”; така людина стає байдужою, легковажною до своєї Церкви і Католицької Віри. Тоді православіє стає для неї рідним і вона іде в його обійми, а частина вірних, на Великий Україні пішла в римо-католицькі костели. Все, що будувала Уніатська Церква впродовж усього часу після Берестейської Унії, сьогоднішній провід УГКЦ висміює, зневажає, забороняє, ліквідовує, очищає.
Наведу лише декілька цитат зі згаданої книги “Католицька Церква в Західній Україні”, щоб читач сам мав змогу зробити порівняння і побачив ці історичні відмінності в науці ієрархії УГКЦ. Ось як описується знищення Унії царем Миколою І :“17 липня 1832 р. скасовано зовсім Василіанський Чин, а його добра забрано в користь держави і православ’я. Далі указом з 1832 р. наказано, щоб усі діти з мішаних подруж виховувалися у православ’ї… Черговим наказом з того самого року знесено всі уніатські богословські школи та заряджено, щоб відтепер кандидати на уніятських духовних виховувалися в православній Духовній Академії в Петербурзі… Уніатські єпископи одержали наказ, щоб відібрали своїм священикам католицькі служебники, евхологіони й інші церковні книги і дали їм церковні книги, запечатані в 1831 р. в Москві, та щоб уніатські священики вживали тільки московських церковних книг. Одночасно скасовано в уніатських Церквах тихі Служби Божі, клякання, дзвінки при вівтарах і навіть самі бічні престоли. Далі заборонено кілька свят, які досі святкувала Уніатська Церква, як Свято Божого Тіла і святого Йосафата. Якнайгостріше заборонено уніатським священикам виголошувати в церквах проповіди та вести катихизацію, а це в тій цілі, щоб не усвідомлювали вірних про різниці між католицизмом і православ’ям… Російське правительство наказало замкнути або збурити всі уніатські каплиці, молитовні доми і дочерні церкви і заборонило будувати нові церкви та направляти старі. В тих парафіях, де народ противився переходови з Унії на православ’я, обіцювано опірним звільнення від усіх данин та інші привілеї, коли перейдуть на православ’я. Коли ж ті обіцянки, як це переважно було, не осягнули бажаного успіху, тоді російське правительство вживало підступу і насильства. Воно вишукувало звичайно нікчемних і безхарактерних одиниць та спонукувало їх вносити до правительства іменем цілої громади просьбу прийняти громаду до пануючої православної Церкви. Коли таку просьбу внесено, то негайно приїздила урядова комісія і передавала місцеву церкву православним, парафіян, що протестували проти того, били і в’язнили, католицьких парохів проганяли або арештували, а на їх місце впроваджували парохів православних. Після того проголошувано “торжественно”, що ця або та парафія “добровільно” покинула Унію та “перейшла на православ’я”. Ніщо не помагало на просьби і благання уніатів, щоб залишити їх при їх вірі. Російське правительство на всі ті просьби і благання було глухе.
Вкінці наступив останній акт трагедії Унії в Росії (Західна Україна): її остаточне знищення. Той акт незвичайно прикрий. Бо доконало його російське правительство руками своїх креатур з-поміж самого уніатського духовенства. Тими креатурами були: член луцької уніатської консисторії, опісля литовський єпископ Йосиф Сємашко, адміністратор білоруської полоцької дієцезії Василь Лужинський і Берестейській єпископ Антоній. Вони й є формально грабарами Унії…”
В особи, яка перечитає таку інформаційну історичну довідку, пробуджується почуття відповідальності, жертовності, вдячності, любові до своєї Церкви. Прилад мучеників і сповідників кличе її сумління наслідувати героїчні вчинки тих відважних людей, які віддали своє життя за Бога і Святу-Матір Церкву. На такому випробуваному, міцному духовному фундаменті має будуватися сьогодення і майбутнє нашої Матері-Церкви. Народ, який добре знає свою історичну духовну спадщину, буде дорожити неї, він буде гордий за героїчні подвиги своїх предків, буде старатися їх наслідувати, передавати своїм дітям і онукам. Він буде берегти цю спадщину як зіницю ока і нікому не дасть права її зневажити або перекрутити, сплюндрувати чи забути. Така героїчна історії взиває до нашого християнського сумління і пам’яті, людина з неї черпає цю духовну міць, вона вливає в наше серце духа мужності і відваги, проганяє байдужість і легковажність. Вона проливає світло тоді, коли ворог атакує нас і хоче знову закувати в духовні кайдани.
Хіба можна змиритися з офіційною позицією Глави УГКЦ, який називає шлях, пройдений Уніатською Церквою, помилкою? Те, чим би хвалилися народи Європи і були горді за своє героїчне минуле, нам сьогодні забороняють любити. Нам нав’язують протилежну думку: це все – не наше, це “латинізація”, про неї треба забути і викорінити з життя народу. Здається, що більша частина нинішньої ієрархії УГКЦ вже уві сні бачить місце нашої Церкви в одному з Патріархатів Православної Церкви. Це вельми сумно і боляче. Хоч, мабуть не всі такої думки, проте таку думку має провід, а всі інші мовчки його підтримують.
Минулого року, коли відійшов у вічність світлої пам’яті Архієпископ Мирослав Марусин, мені подзвонив із Рима знайомий священик, який часто відвідував покійного владику, і розповів: “Ще перед місяцем я був у владики Марусина, він мене дуже радо прийняв. Ми довго з ним спілкувалися на різні теми, владика хотів багато знати від мене, які новини з України, що нового в світі. Коли зайшла мова про Україну, політичні і церковні справи, владика на лиці дуже змінився і з великим жалем сказав: “Не той, ой, не той шлях вибрала наша Церква, не тією дорогою вона пішла, якою мала йти, не ті її повели…”. Мій приятель дзвонив у день смерті владики і дуже жалів, що цю розмова не було закінчено: він мав прийти через тиждень, але не зміг, відклавши цю розмову до іншого разу, але вона вже ніколи не відбудеться на землі…
У цих моїх розважаннях хотілося підвести читача до найважливішої проблеми: щоб він зрозумів, чому постало Священиче Братство Святого Священномученика Йосафата. Щоб він зрозумів дуже просту істину: чи можна називати розкольниками тих, які відстоюють Святу Унійну Традицію? Тих, що плекають звичаї і духовні перлини, практики, які впровадили в духовне життя Греко-Католицькі блаженні – Хомиш, Коциловський, Гойдич і багато інших? Чи мали ми моральне право перед пам’яттю минулих поколінь, які своїм життям аж до крові захищали Святу Унію, спокійно капітулювати і перейти на православіє або прийняти модернізм? Тому постало Священиче Братство Святого Йосафата, щоб заявити явно і виразно: ми не цураємося своєї прадідівської Віри і Унійної Традиції, вона для нас є дорога, рідна, вона для нас є духовна Мати, мами не можна продати, замінити, мамою не можна торгувати. Не можна використовувати фальшиві гасла, які говорив о. Мірчук у духовній семінарії в Рудному, “Так, як Христос приніс себе в жертву на горі Голгофті, щоб спасти людей, так і нашу УГКЦ маємо принести в жертву, щоб об’єднати наш народ”. Таке порівняння навряд чи виправдане. Не можна за народ жертвувати своєю мамою. Народ потрібно вчити, усвідомлювати, просвічувати, викорінювати вади, оздоровляти морально – тоді будуть плоди, а не приносити Святу Церкву в жертву задля якоїсь ідеї, навіть не знаючи, які будуть наслідки і результати цієї жертви. Так упродовж історії нашого народу і Церкви були різні гіпотези, але бачимо, що тільки окремі з них були корисні і принесли плоди. Всі інші, хто б їх не висував, не обстоював, не виправдали себе, тому не варто деколи прикриватися тими чи іншими особами, знаючи, що вони мають авторитет в народі, і говорити: так хотів той чи інший достойник. Достойникам, навіть найбільшим, також властиво помилятися, особливо, коли справа політична чи народна є в них на першому місці, а Господь Бог і Церква як знаряддя для осягнення цієї мети.
Дуже боляче і прикро, що колись Святу Унію переслідували російські царі Петро І, Катерина ІІ, Микола І, мінський Архієпископ Віктор Садковський, єпископи Йосиф Сємашко, Василь Лужинський, Володимир Попель тощо. Сьогодні ж сам провід УГКЦ висміює, зневажає і переслідує Унію – це парадокс.
Часто запитують нас: до якого часу ще будуть ці цькування і переслідування? Можна сказати, що за нинішнього Папи Венедикта XVI ніби вже “трошки притихло”, бо Апостольська Столиця бажає розв’язати це питання і у Ватикані працює двостороння комісія в цій справі, але в світі ще багато неприятелів Святої Традиції, хоча й появилося дуже багато прихильників та симпатиків як зі серед духовенства, так і серед світських осіб.
Наше братство народилося 27-28 вересня 2000 року Божого. Ми, народжені під Хрестом, не хочемо його зректися, покинути, зневажити, хочемо його нести стільки, скільки захоче цього сам Господь Бог. Народжені під Хрестом – це знак, над яким, мабуть, на початку ніхто із нас не задумувався і не застановлявся. Тоді нікому не прийшло в голову, що ця дата не випадкова. Бо священики, які приїхали до нас на обговорення наших духовних проблем, були римо-католики і не знали, як у нас обходять релігійні свята і що саме того дня випадає Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. В цьому також є дія Божого Провидіння: Господь Бог захотів, щоб саме в такий день постала наша спільнота, бо після її народження Хрест буде центром нашого духовного життя. Тільки тепер, після 10 років існування нашої духовної спільноти, ми щойно почали усвідомлювати і розуміти, яка це велика Божа благодать – бути народженим під Хрестом… Через Хрест ми стали ближче до Бога, через Хрест ми сильніше з’єднанні з Ісусом, через Хрест ми іншими очима оцінюємо наше життя, через Хрест ми глибше пізнали Божу любов, через Хрест ми поставили Бога на першому місці в нашому житті, а все інше не має значення. Через Хрест ми усвідомили, для кого маємо жити і кому служити в цьому світі. Народжені під Хрестом, ми дякуємо Господу Богові в Тройці Святій Єдиному за всі ласки, уділені для нас і наших вірних. Під Хрестом стояла Його Мати, Пречиста Діва Страждальна, і ми вдячні нашій Матері за любов Її Непорочного Серця до своїх немічних дітей. Ми вдячні Святому Йосафатові і всім святим мученикам і ісповідникам Уніатської Церкви, які давали свідчення своїм життям аж до смерті, за їх молитву і підтримку в цій справі. Боже, благослови нашу спільноту на подальші роки духовного життя!
