В одній старій книзі розповідається, що одного разу захворів король і лікарі не могли зарадити його хворобі. Він дуже хотів жити і втішатися своїм родинним щастям, тому не жалів грошей для повернення свого здоров’я. Скликали лікарів з різних країн, вони давали різні поради і ліки, але безуспішно. Король марнів і втрачав сили.
Приїжджали до нього всілякі знахарі і шептухи, але й вони не змогли йому допомогти. Один знахар дав таку пораду: вберіть хворого в сорочку зі щасливої людини, і він відразу одужає. Негайно розіслано посланців шукати щасливу людину.
Спочатку вони відвідували багачів, потім середняків, згодом вчених, лікарів, професорів, адвокатів, інженерів, суддів та інших, але не могли знайти між ними щасливого, бо кожного щось турбувало.
Вертаючись додому, при дорозі одного села вони зауважили під деревом старого діда з палицею і жебрачою торбою, що грав на сопілці.
- Здорові були, дідуню! Граєте на сопілці?
- Аякже, сину, граю, бо якось весело на душі…Чуюся щасливий…
- Ви, дідуню, щасливий? То продайте нам свою сорочку…
- Мою сорочку? Не продам… – впирався дідусь.
Ті ж не переставали просити. Тоді дідусь сказав: “Не продам, бо не маю сорочки…”
Багатства землі не можуть дати людині тривалого щастя і не варто надавати їм надто великого значення, а тим більше ніколи вони не повинні бути метою нашого життя.
Ми прийшли на цей світ з нічим і покинемо його з нічим.
