Моя свіча під небом пам'яті і правди

Остання субота листопада, як день вшанування жертв Голодомору і всенародної молитви за упокій їхніх душ, поступово вкорінюється в духовній культурі і свідомості нашого народу.

Голодомор став національною катастрофою України. У 1932 році на її території щогодини помирала 1 тисяча людей, старих і малих, щодоби - 25 тисяч. Пік цієї трагедії припав на весну 1933 року. 11 тисяч сіл стали пусткою. У сусідніх з Україною російських селах, розповідав етнограф, фольклорист і літературознавець Григорій Нудьга, який мешкав у той страшний час із родиною на Сумщині, на пограниччі з Росією, голоду не було, але ні одна душа не могла роздобути тоді ані крихтинки хліба - на російську територію міліція не пропускала нікого.

Мої батьки (тато 1905 р. н., мама - 1907), корінні ме­шканці Луганщини, запевняли, що урожай того був літа прекрасний: зерно лежало на току і біля кол­госпних комор горами. Лежало, злежувалося, прі­ло, горіло, але до нього нікому наближатися не дозво­лялося: чужі озброєні люди день і ніч охороняли його.

Сталінський режим мав намір не лише зламати хребет українському народові, поставити його на коліна - планувалося знищити генофонд української нації шляхом ліквідації численного прошарку заможних і незалежних від держави селян-під­приємців. Це був далекосяжний стратегічний розрахунок і політична мета.

Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, внаслідок чого зникали цілі покоління землеробів-універсалів, було зруйновано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність. І хай не кричать сьогоднішні політики про те, що від того голоду страждали всі на­ціональності, які мешкали тоді в УРСР та в інших місцевостях Радянського Союзу. Може, й страждали. Але досить поглянути на статистику розподілу народонаселення тих часів, і кожній неупередженій людині стане зрозуміло: після 1933 року наших "старших братів" на території України побільшало, а нас поменшало на мільйони... Що тут іще доводити?! Де поділися українці зі своєї споконвічної землі? Може, випарувалися?.. Полетіли в космос? Чи раптом усі в одну мить у такій неймовірній кількості переписалися на іншу національність? Чому? Хіба таке може бути?!

ГЕНОЦИД!!! І навіть могили заморених спланованим голодом зрівняно з землею. Щоб ні табличок, ні імен, ні дат. Бо зразу кожного все те неминуче наводить на роздуми: чому таким "урожайним" на смерті був 1933 рік?

Коли сьогодні мій "цивілізований" земляк, ревний поборник прав людини, народний депутат України з прізвищем, як у мене - на "-енко", кричить на різних шоу по всіх телеканалах: "Покажите мнє докумєнт! Нє било такого пріказа свише! Кто єво подпісивал? Докажитє, гдє это зафіксіровано?!", так і хочеться сказати: "Невже ж ти думаєш, мудрагелю ти наш, що хтось би тобі ось так узяв і все те показав, прямо підніс на тарілочці... Та найточніша і найстрашніша правда давно вже знищена або надійно схована у броньованих сейфах Москви за стома замками. Саме на тобі здійснився най­головніший партійний задум: щоб ти ім'я, і рід свій, і національність свою забув. Ось ти і є тим самим документом, який "сотворили" організатори Голодомору. Ти є безпосереднім доказом і під­твердженням того, що вони свого домоглися".

... Над померлими від того страшного голоду ніхто не читав молитов, не відправляв панахид. Люди качалися, повзали, валялися мертві і напівживі попід плотами, на подвір'ях, і нікому було їх збирати, нікому ховати - не встигали. Як казав мені один свідок, також із моєї рідної Луганщини: "Отак ковирнеш ногою, щоб відсунути з дороги або поглянути, хто то, і підеш далі". Нікого було кликати на допомогу. Хіба єдиного Бога... Часто ті, хто відвозив покійників на цвинтар, заздрив їм, що муки їх скінчилися...

...Запалюємо лампадки біля підніжжя великого хреста з Розп'яттям на найбільшій площі Рясного. Багато лампадок. З рамен хреста, з самої його вершини спадають донизу жалобні стрічки, мов чорні промені української долі, і тремтять-тремтять на осінньому вітрі... Довго і невпинно гудуть жалобні дзвони, і ці тривожні звуки, наче стогони померлих, пронизують серце наскрізним болем. Болем пам'яті. Всенародна хвилина мовчання. Вірні Святої Унійної Традиціїї УГКЦ всіх поколінь разом зі своїми священиками, сестрами-монахинями ЧСВВ і братами-семінаристами численно зібралися тут цієї останньої суботи листопада для вшанування пам'яті жертв усіх Голодоморів і репресій над українським народом. Поминальні урочистості розпочинаються панахидою. Ми знаємо, що в ці хвилини в молитві й жалобі з нами єднаються українці всіх континентів земної кулі. Єднаються з нами в цей час також і душі наших дорогих безневинно замучених одно­племінників, за яких ми возносимо до неба свої молитви. У вікнах мікрорайону на підвіконнях і на балконах то тут, то там рясно спалахують вогники запалених свічок. Просимо Милосердного Бога, щоб прийняв душі замучених і закатованих до Свого Небесного Царства. Щоб простив ворогам нашим, яких засліпила злоба. Просимо, щоб ми самі собі не стали ворогами і не зробилися безбатченками. І щоб такий жах, така трагедія ніколи ніде більше не повторилися...

"Святий Боже, святий кріпкий, святий без­смертний, помилуй нас!" - ридають на всю околицю труби парафіяльного духового оркестру.

Після панахиди шкільна молодь парафії Свв. Верховних Апп. Петра і Павла розпочинає свій виступ-реквієм, в якому і декламація, і пісні, і ґрунтовна історично-аналітична інформація про перебіг і наслідки тієї національної катастрофи (деякі цифри і тези з неї використано в цьому матеріалі). Звучали вірші нашої парафіянки, надзвичайно талановитої і мужньої жінки, Лесі Ставової-Ухач, чудово і проникливо співала її донька Оленка. А на завершення виступу семирічний Ромчик Гординський прочитав "Молитву дитини про захорону від голоду".

І попливла у небеса трагічно-велична мелодія: "Вічна вам пам'ять, вічна вам слава і наш доземний поклін!" Дякуємо Тобі, Господи: у той момент, мабуть, кожен із нас відчув, як Твоя Сльоза за ними і за нами, грішними, спливає і тихо падає прямо в наше зажурене серце...

А наші лампадки під тим хрестом і на підві­коннях багатьох львівських осель горіли до ранку наступного дня. Хай кожен наступний ранок на українській землі буде світлішим і щасливішим! А головне - з Богом, у Бозі і для Бога...