... Сьогодні свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Слухаємо проповідь про те, як батьки Матері Божої виконують обітницю, дану Богові - віддають свою маленьку трирічну донечку до Єрусалимського храму Богові, щоб там, у домі Творця, її виховували духовні особи, готували її до дорослого життя. Отець наголошує, яку науку маємо взяти з цієї події і з цього свята. Як завжди, в проповідях нашого настоятеля - фрази чіткі, лаконічні, точні, справжні афоризми. Кожна фраза така глибока, правдива і повчальна, що спонукає до перегляду свого життя, своїх вчинків. Думки, навіяні проповіддю, викликають часом сором, часом каяття і жаль. Жаль, що нічого вже не зміниш з упущеного, що не мали колись такої науки в своєму житті. А натомість - що ми мали і навіть сьогодні маємо поза церквою? Гірше ніж у ті страшні і далекі часи. Бо завдяки науці Церкви, завдяки розповідям і публікаціям про Її Святих у нашому журналі та книжках, які виходять стараннями отців Священичого Братства Святого Священномученика Йосафата, ми знаходимо приклад для наслідування, приклад чеснот і святості аж до самопожертви, приклад віри і любові до Бога. Бо що без цього тримало б нас у житті, давало силу протистояти злу, опору в житті? Здається, скрізь мали б пропагуватися ці чесноти, добро і чистота. А що насправді поза Церквою пропагується в нашому суспільстві нашим телебаченням, оточенням, політиками?.. Який приклад для наслідування ми бачимо? Яка гидота ллється з усіх щілин суспільного організму!
Отець особливо наголошує: "Обітницю, дану Богові, треба виконувати". А я думаю: в кожній сповіді обіцяєш поправитися. І що? Кожен раз постановляю: не допущу думок, що спричиняють осудження, гріх. Не пущу їх в серце, голову, хоч би під час Служби Божої. І що?
Друге застереження отця: "Не робіть експериментів над своїми дітьми". Саме тут думаю, що моє покоління - теж продукт експерименту, подвійної моралі. А те моє покоління - чи не робило експерименту зі своїми дітьми? Куди ми тільки їх не записували - в які гуртки, в які студії, щоб вони були "різносторонніми" людьми! Як дбали про їх "розвиток", про різні книги (не знати, чи аж так потрібні), щоб вони їх читали, як хотіли дати освіту, всім забезпечити в міру своїх можливостей... А релігії, молитви колись бабусі вчили - то й вистачить...
... Мені 6 років, щойно пішла до школи. Очікуємо отця з Йорданською водою. В хаті чистота, ні пилинки ніде, на столі - білий, як сонечко, лляний накрохмалений і випрасуваний обрус. Але найдорожчий момент очікування - це той трепет у душі. Бо ж отець будуть щось питати, а ми мусимо не розгубитися, щоб чемно відповісти, "не зробити встиду родині". Оте - "не зробити встиду" супроводжувало нас упродовж усього життя. І назавжди в душі залишиться постать отця, його лагідний голос, благословення, образочок напам'ять... Погладив по голові і каже: "Бідні ті діти тепер, мусять жити таким подвійним життям - вдома одна наука, в школі інша". Багато було Різдвяних свят, років, коли чекали отця з водою, але набагато більше було тих років, коли не чекали...
Вдома існувало залізне правило: все, що каже вчитель, потрібно виконувати, вчитель завжди має рацію, а дитина ніколи не має рації. Найголовніший аргумент виховання: "Якби ти була чемною...". І цього було досить. У мене були прекрасні вчителі, вони знали і викладали більше, ніж було у шкільному підручнику чи освітянській програмі. Як цікаво було слухати, наприклад, старшого віком вчителя географії, який навчався ще в гімназії! То була екскурсійна поїздка, і в автобусі, коли ми проїжджали через Плугів (містечко між Золочевом і Тернополем), він захотів розказати нам про ту місцевість. Ніхто його не спонукав, не зобов'язував - небайдужий учитель просто захотів це нам розказати. Виявляється, що то - найвище місце Подільської височини, що там є такий хребет, вододіл, звідки беруть початок два водні басейни на Схід і на Захід; по один бік всі ріки, які там беруть початок, течуть на Захід, а по інший бік того хребта - на Схід. Як багато цікавого в кожному предметі, в кожній науці! Як багато цікавого навколо нас! Але так буває: одні шукають кому б розказати, а інші - хто б їм розказав...
І ще одна думка з проповіді на свято Введення Пречистої Діви Марії - що ми ліниві. І що цю лінь ми успадкували від своїх перших прародичів. Її потрібно долати, викорінювати з себе. Вкотре отець наголошував на важливості виховання з раннього віку. Не жаліти дітей, не потурати їм, не панькатися з ними, а вимагати. Бо якщо би батьки не були наполегливими і вимогливими свого часу, то людська цивілізація не мала б сьогодні багатьох знаменитих і видатних особистостей, композиторів, музикантів, вчених... На згадку приходять імена Моцарта, Ньютона, Паскаля і ще, і ще, і ще...
А мозок свердлить думка про подвійну мораль, в якій ми виховувалися в часи комуністичного панування, яка нас сформувала, і що через те з нами сьогодні відбувається.
... Великдень 1960 року. Наказано учням всіх шкіл районного містечка на Тернопільщині зібратися біля приміщення райкому партії. Всі повинні мати в руках граблі, мітли. Зібралися, чекаємо. Чекаємо довго, аж врешті виходять до нас керівники райкому партії, комсомолу, розпочинається мітинг. Маємо вказівку: пройти демонстрацією містом, мітли тримати піднятими догори і голосно співати, щоб почули в церкві, де відбувається Богослужіння, всі "забобонні", що там позбиралися. Відповідно - "наука" про таку-сяку релігію і ганебну роль Церкви, яка заважає будувати комунізм. Наша "місія" - пройти з піснями урочистим маршем, після чого всі розійдемося по домівках.
А згодом, уже працюючи у Львові, кожного року на Святий вечір ми очікували на робочому місці "гостей". Вони обов'язково приходили за 10 хвилин до закінчення робочого дня - народний контроль, партійний контроль, різні комісії: перевіряли, чи ми ще "трудимося"...
Не менший моральний тиск відчуває і син, який навчається в початкових класах. Великдень 1977 року. Дорослі, забезпечивши собі всі контролі, всі суботники (якось викрутившись...), збираються їхати на села до мамів. Бо яке ж то в наших батьків свято без нас, своїх дітей! Аж раптом мій малий заявляє, що не може їхати, бо мусить на Великдень бути в школі. Я знаю, як крається при цьому його серденько, адже їхати до бабусі - завжди найрадісніша подія для нього. Обіцяю, що постараюся залагодити все в школі, що ми обов'язково поїдемо. Плаче: "Ой, ти не знаєш! Якщо ми не прийдемо в цей день до школи, то нашу вчительку звільнять з роботи". А вчительку свою він дуже любив. Була вона вже передпенсійного віку, а на руках у неї - старенька мати і доросла дочка в інвалідному візку. Дирекція школи тільки й очікувала нагоди, шукаючи зачіпки, аби звільнити її. І ми не поїхали ... Вдома в селі нас чекали, не знали, що з нами сталося, і, звичайно, переживали. Але якщо дитина так перейнялася долею своєї вчительки - це переважило все.
Думки мої про свята, але чомусь не дуже святкові. Та й далекими вони видаються від свята Введення в Храм Пречистої Діви Марії. Мабуть, через те, що дороги нашого життя не вели до Храму, ми маємо сьогодні те, що маємо. Не з тих свят брали науку, не ті постаті були нам прикладом. Прости нам, Господи, що ми тепер такі...
