У році Божому 2011, який добігає кінця, в нашому журналі ми присвятили велику увагу вихованню молоді. В № 2 за березень-квітень у статті "Катехиза й покута - оновлення душі" ми поміщали Пастирські листи блаженного Йосафата Коциловського: про релігійне виховання шкільної молоді, до родичів шкільних дітей, до батьків і матерів, до священиків у справі катихизації в неділі і свята. В тих душпастирських листах блаженного ми бачили, наскільки був перейнятий справою молодого покоління владика. Також ми частково надрукували спомини Агафії Ваврикевич із села Лисі Ями біля Любачева. В цьогорічному останньому номері завершуємо нашу розмову.
Все частіше можна почути нарікання від батьків: що з того - ти виховуй, навчай, проси дитину, а вона все одно зробить по-своєму. Справді, дуже багато випадків у житті родини, коли наука батьків не сприймається відразу або діти роблять навпаки. Чи маємо в цьому розчаровуватися, опустити руки і казати: з мене досить, більше не буду займатися вихованням? Такий підхід неправильний, а навіть і небезпечний. Вихованням дитини треба займатися усе життя.
Як мають батьки ставитися до того, що їхні діти не сприймають науки виховання відразу? Тут можна було б зробити таке порівняння. Настає весна - чи всі квіти починають цвісти відразу? Звичайно, що ні, кожна квітка має свій час і свою пору. Сіємо чи садимо різні зернові культури - але чи всі вони в один час виходять із землі? Також ні. Отже, як кожна квітка, дерево, рослина має свій час пробудження до життя, так і людина: одна сприймає відразу і вводить добру науку в ритм свого життя, а інша мусить її "переварити" в своїй свідомості, проаналізувати, а деколи вчитися на своїх помилках. Тому ніколи не треба розчаровуватися і знеохочуватися у справі виховання молодого покоління - на все свій час.
Завдання батьків, вчителів, вихователів, священиків, катехитів - сіяти зерно науки, в різних серцях воно буде сходити в різний період і давати плоди в різну пору. Така правда, така реальність. Звичайно, кожен з нас хотів би бачити плоди своєї праці сьогодні і вже. Так не буває, а якщо буває, то це поодинокі випадки. У своїй душпастирській праці я зустрічав багато випадків, коли діти усвідомлювали і зрозуміли науку своїх батьків після їхньої смерті.
Про своє дитинство Агафія Ваврикевич згадує з великою радістю, хоча знаючи історію передвоєнних, воєнних і післявоєнних часів - чи можна було радіти? Але якщо людина виховується на засадах віри, Божа радість її супроводжує на усіх життєвих дорогах. Хіба можна забути про сестер-монахинь і захоронку, яку вони провадили? Сестри-монахині вчили дітей релігії, виховували їх у любові до Бога, Церкви свого народу. Діти переписували різні вервиці і набоженства, яких їх навчали сестри. Однією з улюблених була вервиця до Матері Божої Неустанної Помочі.
У Любачівській парафії Святителя Отця Миколая були катехитами священики Мищишин та Юліан Горницький. Вони були дуже ревні і добре виховував дітей. Діти всі мали книжку "Катехизм", яку брали на урок релігії. Хоч були також різні діти, деякі навіть не знали "Отче наш" і "Богородице Діво". Виходить, що і в тих часах не всі батьки як слід дбали про духовне виховання молодого покоління. Священик також старався виховувати дітей, як вони мають правильно поводитися в різних ситуаціях. Адже були сироти, а крім того, чимало дітей походило з простих селянських родин, в яких батьки були неграмотні, тож виховну місію брали на себе священики.
Особлива увага приділялася духовному вихованню. Священик особливо наголошував на ролі Святих Тайн у житті дитини, а також навчав про Божественну Святу Літургію: як діти побожно мають слухати Службу Божу, коли мають хреститися, клякати, дзвонити. Про глибину його науки свідчить те, що п. Агафія по сьогоднішній день, перебуваючи на Святій Літургії, пам'ятає молитву, якої її вчив отець-катетит. Вона після освячення хліба, яке стало Тілом Ісуса Христа, промовляє: "Вітаю Тебе, Пресвяте Тіло Господа нашого Ісуса Христа, прославляю Тебе і в найглибшій покорі складаю свій поклін!" А коли вино на слова священика стало Кров'ю Божого Сина, вона молиться іншу молитву: "Вітаю Тебе, Найдорожча Крове Спасителя мого, обмий мене з усіх гріхів і будь мені джерелом вічного спасіння!" Приступаючи до Святого Причастія, згадує п. Агафія, відмовляли стрілистий акт: "Оце я приступаю до Божого Причастя. Творче, не опали мене задля недостойної участі, Ти бо єси огонь, опалюючий недостойних, но очисти мене від усякої нечистоти". Пройшли роки, різні були терпіння, випробування, хрести, і здавалося, що це мало б десь загубитися в суєті цього світу. Ні. Ці слова не те що не загубилися - ця наука живила душу усе життя.
Яка глибока була духовна наука, яка набожність до Святої Літургії і Пресвятої Тайни Євхаристії! Сьогодні в більшості храмів вірний люд не приклоняє своїх колін в часі молитви і Служби Божої. Скільки спілкуюся з людьми, бачу - не мають загального розуміння того, що таке Пресвята Євхаристія.
Пригадується чимало випадків з часів виходу УГКЦ з підпілля. Тоді по наших селах були різні ситуації, навіть дуже напруженні. Одні з одних насміхалися, кепкували, що католики - то кати, поляки. Одне слово, плели всякі нісенітниці.
На Яворівщині в одній парафії мала місце така історія. Питаються католики одного православного чоловіка, який вважав себе великим патріотом і оборонцем Православної Віри: "А в вашій Церкві є Пресвята Євхаристія?" Той зніяковів і відповідає: "Може є, а може і немає - я сам не знаю". У наш модерний час рідко хто зі звичайних мирян, як православних, так і католиків, навіть серед тих, які відвідують щонеділі Службу Божу, може пояснити, що таке Пресвята Євхаристія. Тут ми бачимо велику відмінність між наукою, яку провадили греко-католицькі священики перед Другою світовою війною, і тією, яка провадиться сьогодні. Парох Любачева о. Михайло Козак часто любив нагадувати своїм парафіянам: "Ви християни тільки з метрики і того, що носите ім'я християнське, але життя ваше часто не є християнським". Глибокі духовні науки провадив на парафії також о. Анатоль Гірняк.
Спілкуючись з п. Агафією Ваврикевич, дивуєшся: як то можна все це пам'ятати, знати? Переконаний: це тому що мала добре християнське виховання в родині і школі. У сім'ї Ваврикевичів виховувала дітей мати. Батько був добрий, дбав про дітей, про господарку, походив з мішаної польсько-української родини, не був такий свідомий, як його жінка. Мама була ревнителькою Апостольства Молитви, виписувала журнал "Місіонер", який читала не тільки сама, а й своїм дітям, та розповідала іншим членам Апостольства Молитви всі новини духовного і національного життя в краю і у світі. Будучи маленькою дівчинкою, Агафія запам'ятала гасло з "Місіонера": "Горівка і самогон - це отрута душі і тіла. Геть з отрутою!" Проблема з алкоголем упродовж віків була серйозною проблемою не тільки окремих родин, а також усього українського суспільства. Духовенство, українська інтелігенція тих часів дуже добре розуміли, що ніколи не можна підняти народ на вищий духовний і національний рівень життя, доки він буде залежати від алкоголю. Тому антиалкогольна реклама містилася також і в журналі "Місіонер".
Члени Апостольства Молитви збиралися в четвер перед першою п'ятницею місяця і відправляли спільно Святу Годину, а в першу п'ятницю йшли до Святої Сповіді, в першу неділю місяця ревнителі міняли своїм членам таємнички. Також разом молилися на святій вервиці, часто збиралися на спільні молитви вдома в ревнительки. Під час війни, коли молодих дівчат - членів Апостольства Молитви забрали до Німеччини, ревнителька роздала таємнички дітям, щоб вони відмовляли за тих дівчат, які перебувають на чужині.
У Греко-Католицькій Церкві дуже була поширена набожність до Пречистої Діви Марії. У травні дітвора бігла до Матері Божої Цариці Мая. Також і в парафії в Любачеві ця набожність була особливо любленою серед вірних. Кожної маївки діти збиралася за балясами, шикувалися процесійно. Дітям роздавали лілеї, хлопці несли барилко, дівчата фани, священик брав Найсвятіші Тайни і переносив на престіл до Матері Божої. Священик з вірними співав Молебень до Пречистої Діви Марії, марійські пісні, яких дітей вчили сестри-монахині, на закінчення була суплікація і благословення Святими Тайнами. Агафія з деякими своїми ровесниками старалася завжди іти до Любачева на маївку, дітей це вабило, а крім того, в дитячому серці зароджувалася і міцніла чеснота любові дитини до матері.
В Лисих Ямах стояли два місійні хрести. На початку села один поставили поляки, а з іншої сторони села українці. Поляки ввечері також збиралися на маївку, і самі без священика співали Літанію до Матері Божої. "Ідемо на нешпор!" - казали (тобто на вечірню). Дівчата могли іти під місійний один і другий хрест, на набоженство до Матері Божої. Українці були більш толерантними і згідливими. Коли відправлялася маївка біля одного чи другого хреста, то вони йшли на набоженство, без різниці, біля якого хреста відправлялося. Поляки були більш стримані, і рідко хто з них ходив молитися під хрест, поставлений українцями. Хоч місцеві поляки між собою спілкувалися українською мовою (хіба якесь прислів'я могли сказати по-польськи). Коли українців виселили до Радянської України, то місцевих поляків треба було вчити польської мови.
В той час і духовенство, і батьки старалися виховувати дітей так, щоб вони в своєму житті виконали Заповідь Любові до Господа Бога і свого ближнього. Найбіднішою людиною того часу вважали ту, яка є сліпою. В Любачеві був костел Святих Апостолів Петра і Павла. На відпуст сюди з'їжджалося дуже багато людей з навколишніх сіл. Біля костела були торги, а також сиділо багато "дзядів". То були старші люди, часто каліки, хворі, немічні, серед них можна було зустріти навіть і дітей-сиріт. Ці люди співали різні пісні, а особливо про Страшний Суд Божий. Біля тих "дзядів" збиралися діти, слухали їх співу, науки. Серце дитини наповнялося жалем і любов'ю до тих бідних людей. Так зароджувалося почуття милосердя, яке певного часу переростало в чесноту любові.
Батьки могли давати дітям пару грошів або милостиню, щоб вони дали бідному чи сліпому. В народі тоді говорили таке прислів'я польською мовою: "Цо дзядові даш, то в кишені маш". Дуже глибокий зміст. Бо що з нами піде на другий світ, до Господа Бога? Весь маєток, весь наш статок, що ми доробили собі на цій землі, перейде в інші руки, наших дітей чи онуків. З нами на другий світ підуть наші добрі і злі вчинки. З науки катехизму знаємо, що Господь Бог за добро нагороджує, а зло карає. Тому це прислів'я має глибокий духовний зміст: не та людина щаслива, яка багато зібрала маєтку в своєму житті, а та, яка роздала багато, особливо бідним і потребуючим. Коли на подвір'я прийшов якийсь жебрак, хворий чи сліпий - нікого не відпустили з порожніми руками, це був святий закон. Давали те, що було в хаті: шматок хліба, яйце чи якусь страву. В такий спосіб люди подавали приклад милосердя своїм дітям і збирали собі скарби для Царства Небесного.
В час німецької окупації люди по-різному давали собі раду. Здавали німцям худобу, за те отримували шкіру, також міняли на нафту, сірку, олію, матерію, цукор тощо. У разі небезпеки з німецького чи польського боку люди втікали в схрон, беручи з собою й худобу. Від багатьох людей доводилося чути, що німе сотворіння дуже мудре: під час небезпеки корови не мукали, а були тихо, як і люди. Господарка в родини Ваврикевичів була велика: мали худобу, коней, різну птицю - самих гусей було понад 60. Засіяли зерно, була картопля, і ніхто нікуди не збирався. Батько пошив собі нові чоботи, дітям нові черевики: мріяли про спокійне післявоєнне життя. Люди не припускали думки, що їх хтось може кудись вивезти, вважали, що все найстрашніше позаду. Покійний батько Іван був самовпевнений і любив повторювати: "Мене звідси ніхто і пальцем не рушить". А сталося навпаки. Прийшов час, і треба було покидати рідне село, рідні пороги і йти світ за очі, не знаючи, що тебе очікує...
Людей з Лисих Ям переселили в Жовкву, а опісля до Смерекова. В Рясному проживають родини, примусово виселені з Лисих Ям: Баран, Лепцьо, Схаб, Левус, Смолинець, Райс, Оверко. Почалося нове життя в Радянській Україні - в державі, яка заперечувала будь-яку релігію, де панував войовничий атеїзм. Вірні, які були свідомі своєї приналежності до Католицької Церкви, шукали духовного прибіжища. Звичайно, що таким прибіжищем була римо-католицька катедра, а також підпільні греко-католицькі священики. Були важкі часи. З часом родина Ваврикевичів почала ходити до місцевої Православної Церкви Святих Апостолів Петра і Павла в Рясному. Як каже п. Агафія: "Ми ходили до тієї церкви, але своє сиділо в серці... не було такого задоволення. Завжди людина відчувала, що то чуже, не твоє". Покійна мама Катерина завжди у Великий піст відправляла Хресну дорогу (книжечку привезла ще з дому, з Лисих Ям), у четвер перед першою п'ятницею Святу Годину, в травні маївку, в червні молебень до Серця Христового. Всі ті набожності, що були в парафії Святого Отця Миколая в Любачеві, не зникли, про них ніхто не забув, вони були в серці і душі багатьох вірних, їх практикували й надалі, хоч і не прилюдно в церквах, а в сімейному колі, в своїй хаті і родині.
І ось настав час, коли 10 грудня 1989 року Божого парафія Свв. Верховних Апп. Петра і Павла в Рясному повернулася в лоно УГКЦ. В пам'яті багатьох переселенців відновилося все те, що було в рідному місті чи селі - ті самі богослужіння, співи, релігійні практики. Багато літніх людей немов знову повернулося в своє дитинство, в свою святиню.
Коли постала незалежна Українська держава і виникла можливість відвідати свої рідні місця, Агафія Ваврикевич поїхала в своє рідне село Лисі Ями. Це була зворушлива поїздка. Після стількох років повернутися туди, де минуло твоє дитинство, де ходила до школи і до церкви, де було родинне гніздо предків! Звичайно, багато змінилося в селі. З хати родини Ваврикевичів після їхнього виселення зробили дитячий садочок, а зараз там магазин. Прийшла, стала біля рідної хати, але нога не могла переступити порогу магазину, стиснулося серце, з очей горохом покотилися сльози...
Не та річка Любачівка, не та, якою її знала. Там була чистенька вода, як сльоза з очей, там, якби вкинув голку, то на дні річки побачив би її. Влітку після важкої праці люди йшли купатися до неї. Вона була така мила, приваблива - окраса села, а зараз заросла, брудна і чужа. Різні почуття змішалися в серці - любов, жаль, туга, смуток, печаль і радість, що після стількох років стоїш на рідній батьківській землі.
Ніколи не можна забути того, що тебе вчили батьки, вчителі, священики-катехити. Можна це на деякий час "приглушити" в своєму сумлінні, пам'яті, але тільки на деякий час. Сумління пробуджується, як і кожен з нас. Спимо, проте який би сон довгий не був, але людина прокидається, встає і зустрічає новий день. Так є і з нашим сумлінням. Деколи воно задовго спить, в деяких випадках гойдає його гріх, але приходить час, і воно "зривається" зі сну, встає на ноги і повертається до нормального життя. Батьки, ваша наука ніколи не є даремною, її треба завжди підкріплювати, живити вашою щоденною молитвою - і будьте певні: свого часу будуть благословенні Богом плоди.
... На закінчення нашої розмови п. Агафія Ваврикевич цитує вірш, який запам'ятала зі шкільної лави:
Наймиліше мені в світі там, де я родився,
Там я зріс, пізнав там Бога, в школі там учився,
Деревце там кожне знаю і дуби старії,
Там прожив я дні веселі й літа молодії.
