Стояла на залізничному пероні, нетерпеливо очікувала. Ще хвилька, і над'їде...
Вже рік минає, як поїхав. Закінчив торговельну академію, працював в одній великій фірмі за кордоном для практики. Сьогодні вертається додому, щоб зайнятися крамницею своїх батьків. Подвійна радість для неї на ці Різдвяні свята. Приїде брат, якого вона так давно не бачила і так за ним тужила. Вона його любила найбільше з усіх людей на світі. Перед ним вона нічого не таїла. Він знав всі її думки, всі її таємниці. Вона знала, що він, її Славко, мав для неї, своєї сестри Настусі, також особливе серце. Чи думав він і на чужині стільки про неї, що вона тут про нього передумала? Але властиво вона має одну тайну. Тайну, про яку нікому ніколи не розказувала. Навіть йому, найбільшому своєму повірникові, ні. І саме ця тайна - це її друга різдвяна радість. Така велика, що їй хочеться скакати, як малій дитині, тільки що тут так багато чужих людей, а вона вже вісімнадцятилітня панна.
Вона ще змалку мріє про те, щоб стати монахинею. Її тета, а навіть її мама так багато розповідали про святе життя монахинь, так що її з думки не сходить, що вона стане обручницею, посвяченою Христові. Три роки тому прочитала вона книжечку про сестер-місіонерок. Її серце так загорілося бажанням стати монахинею-місіонеркою, що вона пішла до церкви і пожертвувалася Христові. Перед Святими Тайнами говорила гаряче з душі: "Нехай мені буде по слову Твоєму!" І відтоді її серце було між сестрами-місіонерками.
Чекала ще тільки нагоди. Дотепер своїх батьків самих лишати не могла. Сьогодні вертається брат, він займеться батьками, а вона вже вільна, а бажання побачити брата і виговорити йому цю останню перед ним тайну, так і розпирає її серце.
Але що він на те скаже: чи сподобається йому те, що вона хоче їхати на далекі місії?
Нарешті прибув потяг. З вагонів висипалася подорожні. Вона його відразу впізнала. Він також її побачив і усміхнувся, йде до неї, хвилька радісного привітання - і разом йдуть додому.
З неба почав потрушувати сніг.
- Ходімо довшою дорогою, - сказала Настуся, - по дорозі вступимо ще коротко до церкви.
- Дуже радо, - відповів Славко. - Тим більше, що я маю тобі щось цікаве сказати.
Настуся глянула на нього, здивована. Що це таке - те щось цікаве? Чи веселе воно, чи може яка сумна вістка? Але побачила тільки здорове червоне від грудневого морозу й усміхнене до неї лице брата. Більше щось з нього не могла вичитати.
Ввійшли в місто. Люди скорою ходою бігали сюди і туди. Та їх ніхто не цікавив, вони були зайняті одне одним.
- Батько й мати, може, й налякаються, - почав говорити Славко, - але ти мене, Настусю, зрозумієш. Цієї останньої осені вибралися ми з моїм товаришем на одну зустріч. У цьому місті в семінарії був його шкільний товариш, тепер священик і місіонер. Цей місіонер-священик виїздив до Китаю на місію, і з ним саме хотів попрощатися мій товариш. Я тобі, Настусю, не в силі вимовити, що за красу, що за приємність я там побачив! Про щось подібне я й не мріяв ніколи перед тим. Місце прекрасне, спокійне. Але що найкраще - то ті молоді семінаристи і ті молоді монахині, що я їх бачив у тій місцевості, це ті, що готуються на далекі місії.
В Настусі затріпотіло серце. Це якраз ті монахині, що до них вже ось три роки рветься її серце. В її лице вдарив жар, чула, що вся почервоніла. Боялася відізватися словом, щоб не зрадити себе перед братом завчасу.
Славко не зауважив її зворушення. Говорив натхненно далі: - Я бачив їх веселі обличчя і не міг зрозуміти, як можна вибиратися в таку далеку чужину на місії і при цьому бути веселим. Побачив я ті величаві місійні семінарії, їх пречудний сад і город, почав поважно призадумуватися...
Настуся взяла за руку свого брата, її душу пронизало тайне зворушення.
- А бачив ти в тім саду фігуру Матері Божої? Правда, що чудова? - Голос її затремтів непомітно.
- Так, дуже гарна. Але як ти це знаєш, Настусю?
Не відповіла нічого. Він і так був би багато зрозумів по ній, якби тільки був придивився до неї: як блистіли її очі, як зашарілося її лице, як тремтіла її рука в сильній його долоні. Але він так був перейнятий своїми враженнями, своїм оповіданням, що не звертав на неї особливої уваги.
- Коли ми вже все оглянули, нас завели до каплиці. І я побачив там мощі мучеників-місіонарів, вбитих між поганами, коли навертали їх до св. віри. Я впав навколішки помолитися перед ними. Переді мною вони стали, немов живі. В дусі я побачив, як вони йшли в далекі краї, посвятити своє життя для людських душ. А тепер тут лежать і неначе вітають нас, неначе кличуть, щоб іти в їх сліди. Мене те все так пройняло, що я почав молитися: Господи, що хочеш, щоб я вчинив? І в моїй душі визріло рішення: Я піду їх слідами!
Протягом тижня все було залагоджено. Мене прийняли до місійної семінарії.
- Настусю, - звернувся він до сестри. - Його голос був такий сердечний, так тремтів зі зворушення. - Я буду священиком... місіонарем... Тішишся тим?
Але вона мовчала. Коли б він знав, що діялося в її серці. Він і не здогадувався, що будуючи своє щастя, він валить її мрії. Обоє з дому не можуть піти. Одне коло батьків мусить лишитися. Піде він на місіонаря, то її мрії стати обручницею Христа в монастирі пропали.
- Батько і так не конче мене потребує, - говорив Славко далі. - Крамницю може продати, грошей стане, щоб зі самих процентів вигідно жити. Будуть мати тебе при собі, біди та смутку не зазнають.
Вона далі таки нічого не говорила. А що діялося в її душі, він того не знав. Що серце її стиснув біль, що ноги ослабли в очах потемніло. Він бачив тільки, що дивиться на нього щирими дитинними очима, бачив милий усміх на її лиці, що ним покривала свій внутрішній біль.
Дійшли до церкви, клякнули обоє перед престолом. Славко наслухував слів свого учителя, що й не добачав лиця своєї молодшої сестри. А вона ніяк не могла на молитві знайти спокою для свого серця, як давніше бувало. Але по молитві нова сила ввійшла в її душу.
Прийшли додому. Невимовний біль стискав її серце, але того ніхто не бачив. Славко зараз по привітанні виявив батькам свій намір. Вони виявляли йому всілякі труднощі, відмовляли його від того. Настуся зі щирим серцем прилучилася до просьби брата, хоч коштувало їй те багато. І обоє умовили батьків, виєднали згоду. Славко зможе бути місіонарем. І заки сіли до вечері, все було в порядку. Вечеря пройшла дуже весело.
Вдосвіта всі пішли до Церкви на "З нами Бог". В серці Настусі був Бог. Вона те чула, як прийняла його в Святім Причасті, в її душі знову запанував повний спокій. Неначе чула в своїй душі Його слова:
- Дай мені якийсь дарунок на Моє Різдво!
- Що ж би Ти хотів від мене, мій Ісусе? - відповіла Йому.
- Відай мені своє життя! - неначе наново чула голос.
- Боже, я хотіла те зробити. Я хотіла Тобі віддатися на життя в монастирі, але не можу. Мій брат їде з дому, я мушу бути при батьках!...
- Дай мені своє життя так, як Я те призначив, не так, як ти собі вимріяла.
Настуся зрозуміла. Бог хоче, щоб її брат йшов на місіонаря, а від неї хоче жертви. Щоб принесла з себе жертву для брата, для батьків, і вона погодилась на те. Він нехай їде, а вона догляне за нього батьків. В домашніх трудах буде віддана Йому, Небесному Обручникові, цілим серцем, всією душею.
По всій її душі розлилося щастя, невимовна насолода. Насолода, яку може принести тільки жертва люблячої душі для Бога. З недавнього болю та гіркости - ані сліду.
* * *
Шість років після того Настуся приходить до хати і, втішена, дає матері листа.
- Це від нього, з Китаю!
За шість років Настуся ніскільки не змінилася. На лиці така сама молоденька, як тоді, коли чекала на брата перед Різдвяними святами. Те саме золоте волосся, ті самі дитинні очі і той самий невинний усміх, що наводив радість на всякого, на кого глянула. Батько і мати глянули на неї, і їх лиця проясніли.
Настуся сіла коло них на ослінчику, відкрила листа від брата і почала читати вголос. Їх місіонар описував труди і успіхи своїх праць. Ті всі оповідання, його радість болем приймали їх серця.
Настуся дочитала в листі до місця, де Славко звертається до неї: "Моя дорога сестро! Я тепер думаю про тебе більше, як колись, і відчуваю, що ти тепер ближче коло мене, ніж тоді, коли ми верталися зі станції додому. Я відчуваю, що твоя молитва для мене - це постійна підпора та бадьорість. Ця думка вертається вперто до моєї душі, особливо тоді, коли за моєю причиною Бог наверне якого поганина до св. віри.
Цим разом мушу тобі розповісти щось особливо дивне. Тиждень тому я охрестив цілу поганську родину: батька, матір і їх маленького сина. Коли я полив їх голови водою св. Хрещення, підніс голову і побачив тебе. Зовсім виразно побачив я тебе, дорога сестричко. Ти стояла між батьком і матір'ю, а руку свою ти поклала на голову хлопчика. Виглядала ти зовсім так само, як тоді, коли я побачив тебе на станції перед Різдвом Христовим, вертаючись з-за кордону. Я певний, що навернення цієї поганської родини - це діло більше твоє, ніж моє. Я певний, Настусю, що ти більший місіонар від мене".
Мама Настусі ніжно поцілувала свою доню в голову.
- Так, Славко каже правду, - сказала мати. - Ти наш малий домашній місіонар.
Настуся гладила ніжно руку матері, але не відповідала нічого. Їй знову перед очима стали ті часи, коли вона так гаряче мріяла стати місіонеркою, те Різдво, коли розвалилися всі її мрії, коли вона зробила з себе жертву, коли відпустила на святе діло брата, а сама лишилася в буденнім, домашнім житті. Зробила з себе жертву, але ані брат, ані її батьки дотепер про ту її жертву ані не здогадувалися. Та жертва її коштує до сьогодні. Але вона задоволена з Божого зарядження. А тепер вона особливо вдячна Господеві, що за її жертву так дивно помагає братові на місіях. Її жертва, що її дала вона Христові в дарунок на Різдво, наповнила її тепер новою насолодою. В її душі заясніли слова Христа: "Хто знайде життя, той стратить його. А хто стратить його Мене ради, той направду знайде його!"
