“Я дуже люблю бувати у вас...”

Пам'яті Ірини Калинець

Минуло вже 23 роки від тих бурхливих, благо­словенних, емоційних днів, коли всю нашу землю, а особливу нашу рідну, дорогу Галичину, оживило прагнення свободи. Свободи для народу, Церкви, прагнення самостійної Української Держави...

Життя завирувало не тільки у великих містах і маленьких містечках, а також і в найменших селах та хуторах. Люди під­ходили до тих подій по-різному: переконані ко­муністи не могли зми­ритися з тим, що настає крах їхньої імперії зла, дисиденти, право­захи­сники, свідомі українські патріоти бачили ще одну можливість, яку Господь Бог посилає українському народові, щоб здобути незалежність для Укра­їни. Було нелегко усвідо­мити: невже така могутня імперія, як СРСР, пере­стане існувати? Певний острах проймав серце старшого покоління, яке було живим свідком жорстоких міжлюдських відносин після Другої світової війни і зазнало сталінських репресій.

Більшовицька окупація України дала також свої ідеологічні плоди. Комуністичний режим у Галичині підтримували не тільки родини прибулих після війни ідеологічно переконаних комуністів-патріотів з Великої України, Росії та інших радянських республік. Серед місцевого населення, особливо в мішаних родинах, також не бракувало прихильників побудови "райського" комуністичного життя. Цьому не треба дивуватися, адже в Радянському Союзі ідеологія була на першому місці. Любов до панівної влади закладалося в дитячі серця від ясел, дитячі очі від колиски споглядали на образ Леніна та інших діячів компартії.

Пригадується одна картина: там "дєдушка" Ленін - усміхнений, радісний, дбайливий - як добрий і люблячий батько в оточенні дітей. Безперечно, ідею цього образа комуністи взяли від християнського, на якому Христос-Спаси­тель обнімає і благо­слов­ляє дітей. Радянські дитя­чі й молодіжні орга­нізації - жовтеняцькі, піо­нерські, комсомольські - виховали частину молоді, яка свято повірила в їхні гасла. Ко­муністи вихову­вали любов до всього радянського навіть до такого фана­тичного сту­пеня, що лю­дина мала бути готовою з радістю відда­ти своє жи­ття за більшо­вицьку ідею. Ідеологічна пропаганда вигадала десятки героїв, яких взагалі не існувало в реальному житті, прикрасивши і зробивши їх такими взірцевими, що перечитавши книгу про них чи переглянувши фільм, молода людина захоплю­валася цим "світлим образом" і прагнула наслідувати його.

Більшовицька ідеологія закладала велику жертвенну любов до всього прокомуністичного, а з іншого боку - виховувала людей в лютій ненависті та злобі до ближнього: якщо твій батько, мати, брат, сестра, приятель не підтримує ідеї більшовицької революції, якщо він противник побудови світлого комуністичного майбутнього, тоді він твій най­більший смертельний ворог і твоє завдання - знищити його.

Знаємо, що комуністи боролися не тільки проти національної ідеї кожного поневоленого ними народу: їхнім найпершим запеклим ворогом, як вони самі це визнавали, була Греко-Католицька, або, як тоді з неприхованою люттю говорилося, Уніатська Церква. Церква, яку вони в насильницький спосіб зліквідували на Львівському псевдособорі 1946 року, заарешту­вавши всю ієрархію, силою примушуючи священиків підписувати й давати свою "згоду" на "добровільний перехід" у лоно своєї "матері" - Російської Православної Церкви. Ту "добровільну згоду" виривали у духовенства під дулом автомата, криком чи грюканням по столу кулаком якогось енкаведиста або апостата Гавриїла Костельника, які кричали: "Здохни в Сибіру, якщо не хочеш ставити свого підпису на перехід в РПЦ!"

У 1989 році Греко-Католицька Церква виходить із підпілля як Церква-мучениця, що поклала на вівтар свободи в ім'я Бога і свого народу найкращих синів і дочок. Церква не тільки сама вижила, але й допомогла вижити багатьом вірним дітям свого народу, даючи їм духовну поживу, а також матеріальну підтримку. На превеликий жаль, не всі про це сьогодні згадують, пам'ятають і пишуть. Цієї могутньої Божої сили боялися кому­ністи, боялися переконані ідеологи войовничого атеїзму і, звичайно, священнослужителі РПЦ та їхні родини.

Національний рух всіляко намагалися знесла­вити в очах народу - через перекручування різних історичних фактів, висміювання українських героїв. Цим послідовно займалося, зокрема, львівське телебачення за допомогою ефірної програми "Кому вони служать", в якій упродовж десятиліть висмі­ювалися й зневажалися найкращі духовні й націо­нальні провідники українського народу.

В який спосіб вони прагнули знеславити Греко-Като­лицьку Церкву? Як згадувалося вище, комуністи були добрими, фаховими ідеологами. Подібно, як їхній вождь і натхненник Ленін, вони розраховували на прості, необізнані, неосвічені, духовно відсталі маси. Частково їм це вдалося. Католик, втовкмачували вони, походить від слова "кат", отже ми не бажаємо Церкви, яка катувала людей: інквізиція, христові походи - такої Церкви нам не потрібно. Це був перший "аргумент" противників Греко-Католицької Церкви.

У містах і селах Галичини мешкає багато людей, переселених сюди з етнічних українських земель, які від 1945 року опинилися у складі теперішньої Польщі. Зрозуміло, що українсько-польські відносини не були на той час найкращими: скривджених ще пекли рани вбитого батька, матері, брата, сестри, в їхніх очах ще палахкотів вогонь рідної домівки, спалених сіл і церков... І ось ще один аргумент: ви пам'ятаєте, що поляки-католики робили з нами, як знущалися, виганяли нас з рідної землі? Папа Римський - поляк, такої Церкви ми не хочемо. Ми хочемо козацької, української Церкви, а не польської...

Такі гасла збаламутили багатьох людей, поділили сім'ї, почалося ворогування, ненависть, а ворог, який кинув ці фальшиві гасла, сидів і насолоджувався. Було моторошно...

Більшість людей була несвідомою. Насамперед через недостатню обізнаність: тоді не існувало таких засобів інформації, як сьогодні - час комуністичного панування зробив своє, багато людей було збала­мучено. Наприклад, на Мостищині одна доярка, коли її запитали, якої Церкви вона хоче, відповіла: який колгосп - така й Церква. І цим усе сказано: комуністичний колгосп, комуністична церква. Тодішня влада, особливо по селах - голова колгоспу, бригадири, працівники контори - перебували в добрих стосунках із місцевим православним священиком, а священик не хотів переходити в лоно УГКЦ. В такій ситуації звичайні селяни, будучи з переконання греко-католиками, не мали ніякої надії, що в їхньому селі може щось змінитися. Адже від влади залежали всі: виорати землю, привезти сіно чи солому або інша найменша допомога по господарству...Піднісши свій голос спротиву, ти залишаєшся без жодної опіки і підтримки. Тому люди мовчали, були безсилі, не знали, як мають зарадити собі в такій ситуації.

В цей час по містах і селах відновлювали зруйновані пам'ятники Січовим Стрільцям, розкопу­вали могили чи криївки воїнів УПА, реставрували зруйновані хрести, фігури, релігійні знаки, будували нові пам'ятники духовним і національним героям українського народу. При кожній такій нагоді священики відправляли Святі Божественні Літургії, Панахиди, Молебні. Заздалегідь про такі великі і знаменні урочистості повідомляли радіо і теле­бачення, різні політичні організації винаймали автобуси, люди з'їжджалися з різних міст і сіл, а навіть з інших областей. На такі зустрічі запро­шували також представників різних партій, істориків, знаних в суспільстві людей, політв'язнів. Зазвичай відбувався мітинг, виступ різних хорів, співаків.

На таких зібраннях у різних куточках Галичини і всієї України незмінно можна було побачити покійну Ірину Калинець. Силою свого слова вона вміла ввійти в людське серце і душу, її дзвінкий, мелодійний голос змушував слухача тривожитися, палати любов'ю до свого народу, застановлятися над почутим. Покійна Ірина не жаліла сил і енергії, старалася по можливості бути всюди і завжди. Хоч звичайній людині це не під силу, але не раз робила такі речі, що в них неозброєним оком можна було бачити видимий знак Божого Провидіння. Всі знали про церковну позицію покійної Ірини, якої вона ніколи не приховувала: вона належить до УГКЦ! Тому не завжди її сприймали, особливо там, де виникало протистояння або священик твердо стояв на позиціях православ'я, не бажаючи навіть пустити вірних УГКЦ на почергове богослужіння.

Про родину Калинців я знав ще перед розпадом Радянського Союзу. В ефірі радіостанцій "Радіо Свобода" і "Голос Америки" часто можна було почути їхнє прізвище. Ближче наше знайомство відбулося в час, коли священики підпільної Греко-Католицької Церкви почали відправляти свої щоденні Богослужіння на горі біля тоді ще закритої святині оо. Кармелітів. Не маю зараз наміру зосереджу­ватися спеціально на подіях, що відбувалися на цій горі і на непорозуміннях між оо. Василіанами і світлої пам'яті владикою Володимиром Стернюком. З цієї гори розпочалося відродження Греко-Католицької Церкви. З кожною неділею людей ставало все більше і більше, і згодом цей людський потік переріс у велику релігійну маніфестацію, яка зібрала понад 100 тисяч вірних, що вимагали повернути катедру Святого Юрія її власникові, тобто Греко-Католицькій Церкві.

Це була велика боротьба. І в ній велику роль відіграла покійна Ірина. Велися переговори в міській раді. Покійний владика Никодим РПЦ непохитно стояв на православній позиції, потрібно було докласти багато зусиль, праці, щоб ця святиня повернулася до свого законного власника.

Мабуть, кожна віруюча людина, проходячи центром міста Львова, обов'язково зверне увагу і на декілька хвилин призупиниться біля фігури Матері Божої Непорочної Зачатої. Біля цієї скульптури завжди можна побачити людей різного віку - від наймолодших, студентів і старших. Тут бувають туристи і гості з різних країн, а також наші земляки з Великої України: вони бачать, як моляться біля Матері Божої люди, в тому числі й молодь, і це має на них свій позитивний вплив. Сюди приходять також і молоді пари, щоб попросити в Небесної Неньки опіки і благословення в родинному житті, яке розпочи­нають. Львів'яни вже звикли до цієї фігури, і нам здається, що вона тут завжди стояла. Ні, дорогі, був час довжиною у 50 років, коли цієї фігури не було на цьому місті.

На початку 90-х був створений комітет з відновлення цієї фігури, до якого належав і я. Насамперед треба було домогтися дозволів з різних інстанцій міської влади на відновлення фігури на цьому місці. Потрібні були великі фінансові затрати, щоб виготовити цю фігуру і встановити, привести до порядку постамент, фонтан - одне слово, непочатий край роботи. Існували великі проблеми з про­ектантами, архітекторами, різними державними інституціями. Але надзвичайно важко було з фінансами: був нестабільний час, час економічної руїни, коли мільйони людей втікали з рідного краю у пошуках роботи. Проте якось із Божим благо­словенням ми почали вирішувати всі ці справи. Багато людей сприймало цю ініціативу добре, позитивно, навіть з радістю. І тут виникає проблема, якої ніхто не очікував. Навіть на думку не могло прийти, що щось подібне може трапитися у Львові.

Одне з польських видань написало, що у Львові відновлюють фігуру Матері Божої Непорочно Зачатої, і Мати Божа знову поверне поляків до Львова. На одне з засідань комісії, яке відбувалося в приміщені Порохової Вежі, прийшли окремі представники львівської інтелігенції (не називаю їхніх імен, бо мені соромно за них і по сьогоднішній день). Було підключено також колишніх політв'язнів, воїнів УПА, які почали нам тикати під ніс цією газетою, висловлювати своє обурення. Вони так накрутили, намутили, що члени комітету зі встановлення фігури Пресвятої Богородиці виглядали майже ворогами українського народу і прислужниками Польщі.

Для мене, молодого священика, це було дуже боляче. Я зустрічався з безбожниками в школі, у війську, на роботі, навчанні, я їм прощав і молився за них, бо це були атеїсти, які зневажали Господа Бога і боролися проти Церкви Христової. А тут я був страшенно розчарований і розбитий: люди, про яких говорить уся Україна, які б мали підтримати нас і допомогти у цій справі, вишукують, вигадують різні причини, щоб тільки не відновити фігури Непорочно Зачатої Діви Марії у центрі Львова - там, де вона стояла до війни. Наведу деякі їхні "важливі аргументи". Один з найперших - що поляки "заберуть" Львів. Другий - там не місце для фігури, бо тиняються різні бродяги, бомжі... Або ще: фігура не вписується в архітектурний простір між будинками і багато інших несуттєвих причин.

Сьогодні пригадую, скільки клопотів мали блаженні Григорій Хомишин і Йосафат Коциловський з ліберальною і радикальною українською інтелі­генцією, перебуваючи на становищі правлячих архієреїв у Станіславові і Перемишлі. Скільки всяких доносів, очорнень, насмішок, зневаг мусили вони натерпітися від безбожної інтелігенції, яка часто використовувала Церкву і віруючих людей у своїх примітивних політичних і безбожних інтригах, а владик зневажала, звинувачуючи в непатріотизмі і запроданстві. Тим часом самі ж ці інтелігенти нерідко провадили народ в духовну і національну прірву, здалека споглядаючи, як той народ марнує свої фізичні й духовні сили на їхні нерозумні ідеї.

Замість того, щоб розпочати роботу, ходити по організаціях і добродіях, збирати кошти, справа була призупинена в міській раді. Слід було шукати порозуміння між прихильниками і противниками встановлення фігури Матері Божої. У своєму житті я знав дуже багато таких випадків і реальних фактів: якщо ми, українці, не маємо проблем або можемо їх легко і тихо обійти, життя нам стає нецікавим. Ми мусимо створити собі проблеми самі.

У кого ми мали шукати підтримки? Звичайно, в церковної влади. На Святоюрській горі в канцелярії правлячого Архиєрея нам не сказали ані так, ані ні, але дали зрозуміти, що цього робити не варто. А присутній там о. Іван Музичка з Риму почав нас переконувати в тому, що фігур у нашому обряді не ставлять - це латинізація. І порадив зробити якусь мозаїку... Одне слово, з чим ми прийшли, з тим і пішли. А навіть ще гірше, бо була втрачена певна довіра, надія - щось надщербилося тоді в наших серцях.

Не пам'ятаю хто з членів комітету запропо­нував піти до владики Андрея Горака УПЦ КП до церкви Покрова Матері Божої, що на вулиці Грушевського. Звичайно, я туди не пішов, але, як розповіли мені опісля, покійний владика Горак дуже радо прийняв членів комітету і поставив свій підпис-згоду на встановлення в центрі міста фігури Матері Божої.

Навіть попри велику кількість прихильників, наша справа тоді або була б взагалі програна, або заморожена на тривалий час. Але знаємо, що добрий і милосердний Господь Бог не опускає своїх дітей і завжди допомагає і благословляє їм у їхніх добрих намірах. Світлої пам'яті Ірина Калинець належала до Марійської Дружини. Членкині Марійського Братства мали обов'язок ширити культ Пресвятої Богородиці, в особливий спосіб почитати Пречисту Діву Марію, заносити свої щоденні молитви до Небесної Неньки. Покійна Ірина вислухала позицію комітету і докладно ознайомилася з нашою справою. Незважаючи на відсутність офіційної підтримки ієрархії УГКЦ і на те, що в рядах противників відновлення фігури Матері Божої Непорочно Зачатої в центрі міста і перейменування назви площі навколо неї на Марійську перебувало багато її друзів і знайомих, пані Ірина займає чітку й однозначну позицію: фігура має бути відновлена і по­ставлена там, де сто­яла до часу зруйнува­ння її більшовиками.

На неї тут же по­сипалися обмови, осу­дження, насмішки і зневаги, однак вона на це не зважала, бо зна­ла, що справа Божа цього вартує, і була готова потерпіти за неї. Така була позиція цієї відважної і мужньої жінки: якщо вона в чомусь була переко­нана - сміливо йшла проти вітру, незважаючи на те, з якої сторони він віє і хто за ним стоїть. Її переконливе слово на засіданнях із державними чиновниками різного рівня, дебати і дискусії з противниками встановлення фігури завжди мали резонанс у суспільстві, до неї прислухалися - і врешті влада видала рішення про дозвіл на встановлення фігури на площі Марійській у центрі міста Львова.

Коли 2004 року прес-служба Верховного Архиєпископа Кардинала Гузара оголосила, що о. Василь Ковпак вийшов з УГКЦ, що було звичайною дезінформацією, для священиків і вірних, які підтримували Святу Традицію, це було великим ударом. Знаємо, як буває у світському житті: коли ти на посаді, то маєш багато друзів, приятелів, тебе "люблять, поважають", а втрачаєш посаду - ряди твоїх прихильників, друзів рідшають, а з часом ти нікому не потрібний... Подібно буває і в духовному житті. Раз такий вердикт винесла правляча церковна влада - значить все, до тебе ставлення, як до прокаженого в Старому Завіті: ти ворог, тебе треба обминати, з тобою не можна спілкуватися...

На превеликий жаль, наші люди рідко вміють аналізувати, протиставляти, дошукуватися істини, їм легше сліпо повірити і йти дорогою, якою їх ведуть, хоч та дорога може завтра завести їх у Православну Церкву. А ти скажеш: ну, так має бути, треба чинити послух, якщо навіть він і змінює мою духовну орієнтацію, спадщину минулих поколінь, змінює духовні цінності, але я покірно піду цією дорогою, бо вона легша, на ній не потрібно жодної духовної боротьби, люди тебе люб­лять і поважа­ють, бо ти є таким, як усі.

Звичайно, важко вистояти тоді, коли зва­жишся йти проти сильної бурі, урага­ну, який збиває тебе з ніг, коли інші насміхаються і зневажають тебе та чіпляють на тебе різні ярлики: сектант, відступник, розкольник... Тут уже мало казати, що ти віруючий. У цій ситуації мусиш складати іспит своєї віри, мусиш просити про особливі дари від Святого Духа, тобто потрібно вести духовне життя, постійно перебувати в молитві, жити духовним життям, щоб вогник віри ніколи не погас у наших серцях і родинах, щоб наша віра не перебувала на рівні етнографії, а завжди була такою, як вчить Апостол Павло: "Любов хай буде не лицемірна; ненавидівши зло, приставайте до добра. Любіть один одного братньою любов'ю. Пошаною один одного випереджайте. В ревності не будьте ліниві, духом горіть, Господеві служіть; веселі в надії, в горі терпеливі, в молитві витривалі; святих у потребах спомагайте і дбайте про гостинність" (Рм. 12, 9-13).

Не буде правдою, коли скажу, що усі від нас відвернулися - тоді б ми просто перестали існувати. Традиція завжди мала і надалі має багато прихиль­ників з-поміж осіб різного віку і статусу. Чимало людей духом перебувають із нами, підтримують нашу ідею, але не можуть в силу різних життєвих обставин висловитися про це вголос. Багато священиків після того, як Папа Венедикт XVI зняв екскомуніку з традиційних єпископів, почали по-іншому ставитися до нас. Коли пішла поголоска у ЗМІ про загальне примирення, не один з них приходив до мене і казав: "Хоч би вже скоріше це сталося! Я б хотів, щоб ти приїхав до мене на празник, на реколекції". Звичайно, я від цього не в особливому захопленні, бо, як навчає Апостол Павло, любов має бути нелицемірна, в ній не може бути фальшу і вигоди, віра - це не предмет експерименту. Ми не впадаємо в ейфорію і не очікуємо якоїсь поблажки від церковної влади, а стоїмо на тому, на чому стояла Свята Унія впродовж останніх століть - на засадах мучеників і сповідників Католицької Віри.

Багато людей тоді перебували у великому замішанні. ЗМІ писали, що хотіли і як хотіли, факти були настільки перекручені, що в них не було й макового зерна правди. Потрібно було людям донести свою позицію, пояснити суть справи, розпо­вісти, що таке Свята Традиція і до чого вона прямує, на якій духовній позиції ми стоїмо, хто такі тради­ціоналісти, а хто модерністи, хто такий світлої пам'яті Архиєпископ Марсель Лефевр і багато іншого...

У Традиційній Духовній Семінарії Непорочного Серця Матері Божої Фатімської була скликана прес-конференція, в якій взяла участь світлої пам'яті Ірина Калинець. Якою була тоді її публічна позиція? Не можу сказати, що на той час покійна стовідсотково була на боці Святої Традиції - це було б неправдою. Перед тим на особистій аудієнції у Блаженнішого Любомира Кардинала Гузара пані Ірина висловилася за порозуміння з нами, просила сісти за стіл "переговорів, дебатів", щоб таким чином розв'язати проблему, адже йшлося не тільки про священиків, але й вірних, які підтримують Святу Традицію. Участь світлої пам'яті Ірини Калинець у прес-конференції, на якій вона висловила свою думку мирянки і громадської діячки, яка в час виходу УГКЦ стояла в перших лавах, домагаючись у тодішньої влади повернення матері Греко-Католицьких храмів - катедри Святого Юра, була сприйнята церковною владою негативно. В Інтернеті з'явилися різного роду образи на її адресу: мовляв, "бабцю Калинець", ти вже виконала свою місію в житті, іди на пенсію, не втручайся в церковні справи. Витикали також їй різними помилками, які звичайно має кожна людина, тому що всі ми недосконалі і не святі на цій грішній землі, але маємо прямувати до досконалості і святості. Попри всі ті нападки покійна не шкодувала і не розкаювалася, що в такий важкий для Святої Традиції час щиро підтримала нас.

Ще задовго до трибуналу на аудієнції у Блаженнішого я просив поблагословити Братство священиків, які бажають зберегти вірність Унійній Традиції, що її наша Церква плекала впродовж останніх віків і заплатила за неї велику ціну: тисячі мучеників, сповідників за Святу Унію. Блаженніший скептично поставився до нашої пропозиції, відки­нувши її. Весь перебіг Трибуналу, що відбувався над Святою Традицією, пані Ірина сприймала негативно, цікавилася ним, а сам вирок екскомуніки сприйняла з обуренням. Зателефонувавши до мене, виявила свою солідарність, підтримала добрим словом і дала гарний заряд до духовної боротьби.

Її підтримка полягала не тільки в словах, але і в реальних діях. Вона не побоялася приїхати до нас на перший відпуст Святих Верховних Апостолів Петра й Павла у Рясному. І практично всі подальші роки ніколи не опускала нашого храмового свята, брала з собою своїх приятельок, щоб показати їм, що таке Свята Традиція, за яку переслідують священиків.

Світлої пам'яті Ірина Калинець на початку виходу Церкви з підпілля і в перші роки Її відродження, на мою думку, підтримувала візантійський напрям Її розвитку, була прихильницею так званого руху очищення обряду від латинізації - на той час це було дуже модно в певних колах інтелігенції. Мені розповідали про один випадок, який мав місце в Києві, коли покійна на якомусь зібранні чи з'їзді політв'язнів, побачивши світлої пам'яті владику Павла Василика з єпископським поясом і піюскою на голові, яку носять католицькі єпископи, звернула йому прилюдну увагу, що він, мовляв, латинізує нашу Церкву.

Проте, будучи розумною людиною, яка за всім спостерігала, досліджувала, вміла аналізувати історичні, церковні події, багато читала, не розлу­чалася зі Святим Письмом, вона з часом відкривала для себе нове розуміння, новий світ. Можна було також спостерігати її духовний ріст. Бути на традиційному богослужінні, а особливо на відпусті, коли відправа триває щонайменше три годині, не є легко. Можливо, хтось подумає: відбула задля чемності і тільки. Я також ставив перед собою таке питання: чи покійна не нудиться часом на цьому богослужінні?

Одного року проповідь мав о. Андрій Коваль. Його проповідь була досить довга, і в мене промайнула думка, що під час обіду пані Ірина зробить зауваження щодо цього. Але я помилився: навпаки, вона зробила слушні зауваження, дещо навіть доповнила, проповідь їй сподобалася і, на диво, вона могла її мало не дослівно переповісти, а це означає, що слухала уважно.

Завжди на великі релігійні свята і в день іменин я вітав пані Ірину. Одного разу якось забарився, після чого пані Марія Бабій сказала мені, що пані Калинець жалілася їй, що отець Ковпак не привітав її...

Це була людина, яка не тільки сама говорила і звикла, що її слухають і прислухаються, але сама вміла слухати. Завжди привітання вміла вислухати, не перебивати, після кожного поздоровлення щиро зворушувалася до сліз. Я не обмежувався зви­чайними новорічними чи великодніми побажаннями здоров'я, багатства і матеріального достатку в родині, а на перше місце ставив спасіння душі, Боже благословення. Вона сприймала це з відкритим серцем і душею, що свідчило про духовність особи, її ставлення до християнських свят і про те, як її душі в таких випадках була потрібна духовна пожива.

Що стосується обряду, то вона все більше усвідомлювала стан, в якому перебуває зараз наша Церква. Віднедавна на нашій парафії ми відновили звичай, який мав місце в Греко-Католицькій Церкві понад сто років тому, а саме, коли окремі частини на Святій Літургії виконує духовий оркестр. Запросивши пані Ірину на відпуст 2010 року, дещо переживав: чи не скаже вона, бува, мені, як колись покійному владиці Павлові Василику, що я латинізую обряд? Але перші її слова після відпустової Божественної Літургії були: "Я отримала море задоволення, коли почула духовий оркестр під час Святої Літургії! Добре робите, отче, що відновюяєте наші старі галицькі традиції, які були колись у Греко-Католицькій Церкві". Це свідчило про те, що п. Ірина добре знала історію Уніатської Церкви і що вона не була для неї чужою.

Покійна Ірина з великою повагою і пієтетом ставилася до особи Святішого Отця Венедикта XVI Папи Римського. Його дії, спрямовані на повернення Церкві втраченої духовності і побожності, повернення окремих обрядів, знищених чи занедбаних за останні десятиліття в Католицькій Церкві, вона сприймала з надзвичайно великим ентузіазмом. Покійна слідку­вала за його поїздками і енцикліками - одне слово, духовне життя для неї не було байдужим, а в останні роки, на мою думку, вона поставила його на центральне місце.

Останньою книгою, з якою вона не розлучалася (звичайно, після Святого Письма), була книга монсеньйора Марселя Лефевра "Вони скинули Його з трону". Цю книгу вона читала з олівцем в руках, полишаючи на її сторінках багато підкреслень. Не раз в особистих розмовах зі мною наголошувала, що це був святий чоловік, який заслуговує на прославу тут, на землі, і Церква ще проголосить його святим. І хоч цю думку мені доводилося чути від багатьох людей, але почути її від покійної Ірини було воістину великою несподіванкою. Це свідчить про те, що покійна аналізувала історію Церкви, її минуле і сьогодення в світлі науки Святого Євангелія і Святих Отців Церкви, Вселенських Соборів. Вона вже давно не поділяла накинутої колись кимось думки про очищення обряду, латинізацію, бо мала своє бачення цих справ. Не скажу, що її думки цілком були співзвучними з нашими, але дуже багато в чому наші погляди співпадали. Рішуче не сприймала тієї лінії, яку провадить Український Католицький Університет.

Остання моя розмова з покійною відбулася 11 липня 2012 року Божого. Я запросив її на відпуст Святих Апостолів Петра й Павла. Ірина вже була немічна, дні її життя добігали кінця. Її останні слова, сказані мені: "Я б дуже рада побути разом з вами, розділити з вами цю велику радість і урочистість, але через людську неміч не можу. Духом буду з вами. Помоліться за мене, передавайте усім вітання. Я дуже люблю вашу парафію і люблю бувати у вас на храмовому празнику..."

8 серпня, на 9 день після відходу у вічнісит Ірини Калинець на прохання родини усопшої священики Братства Святого Священномученика Йосафата відправили Панахиду за неї біля її могили на Личаківському цвинтарі у Львові.

Вічна їй пам'ять!